– Бабусю, пробач мені! – Алла опустилася навколішки перед лавкою. – Я така недолуга! Повелася на казки про нове життя. А тепер ні будинку, ні грошей, ні чоловіка – нічого немає! – Є, – раптом сказала Ніна Петрівна. – Урок є! Дорогий, правда

– Значить, вирішила продати мій будинок? А забула запитати, де я житиму, Аллочко? – Ніна Петрівна з силою поставила кухоль на стіл, не зважаючи на онучку.

– Бабусю, ніхто не продає! Ти все неправильно зрозуміла, – Алла відклала телефон і підійшла ближче. – Ти сама переписала хату на мене. Забула, чи що?

– Я переписала, щоб у тебе був дах над головою. А ти вирішила позбутися мене?

– Дурниці які! – Алла скривилася. – Ми з Ігорем просто вирішили, що настав час… трохи оновити житло.

Ніна Петрівна взяла газету, що лежала на столі, і розгорнула її перед онукою.

– А це що? Оголошення про продаж МОГО будинку! З фотографіями! З ціною! Думаєш, я осліпла, оглухла і вижила з розуму? Я ще газети читати вмію!

– Бабуся, подивися на це інакше, – голос Алли пом’якшав, наче шовк. – Будинок старий, ремонт потрібний капітальний. Сходи скриплять, дах тече. А ми тобі купимо однушку, нову, з ремонтом. Тобі ж краще буде!

– Краще? Мені? – Ніна Петрівна схопилася, зачепивши стіл, від чого кухоль перекинувся, і чай розтікся по скатертині. – Я тут сорок років прожила! Кожне деревце у саду сама посадила! А ти все вирішила по-своєму?

– Ну, припини! Подумай головою! – Аллочка почала витирати скатертину паперовим рушником. – Тобі самій важко справлятися. Взимку як дрова тягатимеш? А в новій квартирі газ, централізоване опалення…

– Не турботою тут пахне, а грошима, – бабуся відійшла до вікна. – Я бачу, як твій Ігор слину пускає, коли про продаж говорить.

– Ігор тут ні до чого! Він про тебе піклується.

– Він про мої квадратні метри піклується. Коли я ногу підвернула, то бачила його турботу – три дні не з’являвся!

У двері постукали, і в кімнату зазирнув Ігор, наче почувши своє ім’я.

– Що тут у вас відбувається? Знову скандали?

– Моя бабуся знову за своє, – Алла демонстративно викинула мокрий рушник. – Вбила собі в голову, що ми їй зла бажаємо.

– Ніно Петрівно, ну скільки можна драматизувати? – Ігор пройшов до кімнати, сів навпроти крісла. – Яке зло? Ми вам квартиру пропонуємо – нову, теплу. А що тут? Пічку топити, воду носити…

– Воду я з колонки на подвір’ї беру, мені нескладно, – відрізала Ніна Петрівна.

– У вашому віці? – посміхнувся Ігор. – Ви подумайте, як узимку буде. А там все під рукою.

– Я думала, що рідна внучка… – голос Ніни Петрівни затремтів, – що хоч ти, Аллочко, не залишиш бабусю на старості років. Тому й будинок на тебе переписала.

– Та ніхто вас не кидає! – розлютилася Алла. – Навіщо ви розповідаєте сусідам, ніби ми вас виганяємо? Люба мені вчора дзвонила, каже, зустріла вас, а ви всі вуха їй продзижчали, яка у вас невдячна онука.

– Я правду сказала. За які такі заслуги я маю зі свого будинку їхати?

Ігор підвівся, нависаючи над старенькою:

– Будинок уже не ваш, якщо ви забули. За документами – Аллочки.

– Якби я знала, чим обернеться ця дарча! – Ніна Петрівна похитала головою. – Бог тобі суддя, Ігорку. І тобі, Аллочко. Внучка називається!

– Ну ось, завела шарманку, – закотила очі Алла. – Мама мене попереджала:
– Не зв’язуйся, характер у бабусі ще той. Але я думала, ми домовимося!

– Мама тебе попереджала? – Ніна Петрівна завмерла. – Ви з Любою це заздалегідь спланували?

– Бабо, мама тут взагалі ні до чого, – Алла замахала руками. – Вона просто казала, що ти вперта.

– Не заговорюй мені зуби! – Ніна Петрівна підійшла до шафи, дістала скриньку і поставила на стіл. – Я сорок років тут прожила, Алло. Цей будинок – усе моє життя.

Ігор нетерпляче постукував пальцями по столу.

– Ніно Петрівно, районний план забудови вже затвердили. Тут все одно буде новий квартал. Компанія дає хороші гроші зараз, але потім може розпочати виселення по суду. Ви ж чули про сусідню ділянку?

– Тамару виселили, знаю, – кивнула старенька. – Тільки вона одна не погоджувалась, а я не одна. У мене внучка є, юристка! – Вона з гіркотою подивилася на Аллу. – Була онука…

– Бабуся, припини! – Алла сплеснула руками. – Я нікуди не поділася. І дбаю про тебе найбільше за всіх. Он, маминій подрузі мати будинок продала, то онук навіть копійку не дав!

– Ти рівняєш себе з ним? – тихо спитала Ніна Петрівна.

– Та поясни ти їй нормально! – не витримав Ігор. – Бабуль, ми вам купуємо однокімнатну квартиру із цих грошей. Вам краще буде! Без городу, без турбот. Магазин через дорогу. Поліклініка поряд.

Ніна Петрівна відкрила скриньку та дістала стару фотографію.

– Ось, дивись, Алло. Це твій дідусь. Пам’ятаєш його? – Вона простягла знімок. – Він цей будинок сам зводив.

– Кожну колоду своїми руками обтесував. Казав: «Ніно, наші діти та онуки тут житимуть». Не продавати – жити!

Алла неохоче взяла фотографію.

– Бабуся, я все розумію. Але не можна жити минулим. В Україні зараз іпотека, кредити. А тут така можливість! Та й тобі буде спокійніше – не треба ні за чим стежити.

– Знаєш, що мене найбільше допікає? – Ніна Петрівна забрала фотографію і дбайливо поклала до скриньки. – Що ти хату на гроші змінюєш? Неначе пам’ять про дідуся – це просто колоди та дошки.

– Пам’ять у нас у серці, – зітхнула Алла, кидаючи погляд на Ігоря. Той нетерпляче перевіряв телефон.

– Що, покупець квапить? – зауважила його погляд Ніна Петрівна.

– Сама знаєш, який зараз ринок нерухомості, – буркнув Ігор. – Сьогодні запропонували, завтра передумали.

– Бабуся, – Алла підійшла, та обійняла стареньку за плечі. – Ну, зрозумій ти! Ми з цих грошей тобі квартиру купимо, собі житло нормальне, нарешті. З орендованого виліземо! Лише виграш для всіх.

Ніна Петрівна вивільнилася з обіймів.

– Знаєш, що я тобі скажу – йдіть ви звідси обоє! Мені треба подумати.

Двері за Ігорем та Аллою зачинилися. Ніна Петрівна поволі опустилася в крісло, погладжуючи потерту оббивку підлокітника.

Тут сидів ще її чоловік, Григорій Степанович. Ось у цьому самому кріслі він читав газети, пихтів своєю люлькою.

У двері обережно постукали.

– Ніно Петрівно, можна до вас? – сусідка Любов Михайлівна зазирнула у прочинені двері. – Я тут повз йшла, дивлюся – Алла з чоловіком вилетіли, як ошпарені.

– Заходь, Любо, – махнула рукою Ніна Петрівна. – Чаю поставлю.

– Сиди, я сама, – Люба пройшла на кухню. – Знову про продаж говорили?

– Вони вже й покупця знайшли. Прямо сьогодні хочуть угоду укласти.

– І що робитимеш? Ти ж будинок давно їй переписала?

– По недолугості своїй, – зітхнула Ніна Петрівна. – Думала, бороню дівчинку. Мати її, Танька, вічно по орендованих поневірялася. От я й вирішила: хай хоч в онуки буде своє гніздо.

– А вона – одразу на гроші міняти, – похитала головою Люба, входячи з тацею. – Нинішня молодь така. Їм би все швидше та простіше.

– А мені куди? – Ніна Петрівна взяла кухоль. – В однокімнатну на десятому поверсі? Я ж там задихнусь, Любо. Мені повітря потрібне, город, грядки…

– То що підписуватимеш згоду на продаж?

– Ігор сказав, що будинок мій якась фірма купує. Тут, каже, цілий квартал новий буде.

– Та я чула, – кивнула Люба. – Тамару вже виселили примусово. Заслуженого вчителя! Два інфаркти пережила, а тут до суду на неї подали.

Ніна Петрівна поставила кухоль на стіл.

– Зателефонуй Аллі своїм телефоном. Скажи, що я погоджуюся зустрітися з цим покупцем. Нехай приїжджає.

– Ти що, здаєшся? – сплеснула руками Люба.

– Хочу в очі цьому хапузі подивитись, – Ніна Петрівна рішуче підвелася з крісла. – І вивчити документи. Я не просто так юриста вивчила. Нехай знають, що не зі старою недолугою мають справу.

За годину у дворі вже стояла чорна машина. Ігор провів у будинок повного чоловіка у дорогому костюмі.

– Ніно Петрівно, познайомтеся, це Віктор Андрійович, – представив гостя Ігор. – Він представляє компанію «БудІнвест».

– Дуже приємно, – чемно кивнув чоловік. – Чув про ваш чудовий будинок.

– А я про вашу компанію – ні, – відрізала Ніна Петрівна. – Документи покажіть.

– Бабуся! – Обсмикнула її Алла. – Ну, що ти починаєш?

– Нічого, – посміхнувся Віктор Андрійович. – Усі документи тут. Можете ознайомитись.

Він поклав на стіл теку. Ніна Петрівна повільно перегортала папери, вчитуючись у кожен рядок.

– Тут написано, що хата йде під знесення, – вона звела очі на Ігоря.

– Ну, зрозуміло, – знизав плечима Віктор Андрійович. – Тут буде сучасний житловий комплекс. Але ми пропонуємо дуже гарну ціну.

– Про яку суму йдеться? – Ніна Петрівна подивилася на онучку.

– Три мільйони, бабусю, – очі Алли спалахнули. – Тобі на однокімнатну, нам на перший внесок за нову квартиру. Усім вистачить!

– Спочатку ми пропонували два з половиною, – вставив Віктор Андрійович, – але з огляду на те, що територія велика…

– То я й знала, – Ніна Петрівна відсунула папери. – Ігорю, скільки ти отримаєш за те, що вмовив мене?

У кімнаті зависла тиша.

– Що за маячня? – обурився Ігор. – Зовсім з розуму вижила?

– Чи бачите, Ніно Петрівно, – кашлянув Віктор Андрійович, – ми справді надаємо бонус за оперативне розв’язання питання. Але це звичайна практика.

– Ясно, – кивнула старенька. – І скільки?

– Бабуся! – Вигукнула Алла. – Яке це має значення? Головне, що всі у виграші!

– Сто двадцять тисяч, – спокійно відповів Віктор Андрійович. – Якими ваш зять люб’язно погодився поділитись з нашим агентом.

Ніна Петрівна повільно випросталася на стільці.

– Значить, правду сусідка Тамара казала. Ваші люди їй також доплату обіцяли, а потім кинули.

– Не всі ситуації однакові, – швидко відповів Віктор Андрійович. – І я, чесно кажучи, не обізнаний з деталями інших угод.

– Мовчала б ти, – процідив Ігор, повертаючись до дружини. – Вічно твоя бабця палиці в колеса вставляє.

Алла зблідла, переводячи погляд із чоловіка на бабусю.

– Так ось чому ти так поспішав, – тихо сказала вона. – А я думала, ти дбаєш про нас…

– Про вас я й дбаю! – Ігор стукнув долонею по столу. – Ти не розумієш? Ця розвалюха на ладан дихає! А з цими грошима ми почнемо нове життя. Що поганого?

– Те, що ти мені правду не сказав, – Алла відступила до бабусі. – Ти мене використав, щоб умовити її.

– Давайте усі заспокоїмося, – втрутився Віктор Андрійович. – Емоції зараз ні до чого. В нас ділова зустріч.

– А я ось що скажу, – Ніна Петрівна підвелася. – Поки я жива, жодного продажу не буде. Хата хоч і записана на внучку, але в мене довічне право користування.

– Але ж ви самі покликали мене на переговори, – розгубився Віктор Андрійович.

– Покликала, – кивнула Ніна Петрівна. – Щоб усі таємниці дізнатися. Тепер бачу, що мій зятьок вирішив на мені нажитися.

– Бабуся, – тремтячим голосом сказала Алла, – присягаюся, я не знала про ці сто двадцять тисяч.

– Вірю. Але будинок продавати збиралася за моєю спиною.

– Це інше! Ми ж із тобою разом вирішували!

– Після того, як я знайшла оголошення в газеті, – уточнила Ніна Петрівна.

– Слухайте, – не витримав Віктор Андрійович. – Мені дуже шкода, що у вас сімейні суперечки, але наша компанія діє абсолютно законно.

– Будинок оформлений на Аллу Сергіївну, і тільки вона може ухвалювати рішення про продаж.

– Ото хай і ухвалює, – Ніна Петрівна подивилася внучці в очі. – Ну що, Аллочко? Вибирай – бабуся, чи гроші.

Алла відвернулася, смикаючи рукав кофти.

– Бабуль, ти ж розумієш, що я… Ми з Ігорем в орендованій…

– Ти ще думаєш? – Вибухнув Ігор. – Він нам такі гроші пропонує! А ця стара завжди не в дусі, завжди незадоволена!

– Не смій так про бабусю! – підкинулася Алла.

– А як мені казати? – Ігор підійшов до неї впритул. – Я шість років тягну вас обох. Кредити на мені, оренда також! Перший раз шанс з’явився з цієї ями вибратися, а ви обидві упираєтеся!

– Знаєш, що, Ігорю, – Ніна Петрівна підійшла до буфету і дістала пляшку біленької, дбайливо налила в чарку. – Ти випий, остигни трошки. А потім поговоримо.

– Не питиму я, – відмахнувся він. – Мені твереза ​​голова потрібна, щоб мати справу з вами.

– Випий, – наполегливо повторила бабуся. – У мене так думки краще варять, коли довкола спокійно.

Ігор неохоче взяв чарку, випив одним духом.

– Ну що, стало легше? – спитала Ніна Петрівна.

– Не дуже, – скривився він. – Краще скажіть прямо: чи ви підпишете згоду, чи ні?

– Не підпишу, – твердо відповіла бабуся. – І Аллочці не раджу.

– Пізно не радити, – посміхнувся Ігор. – Вона вже підписала все.

Повисла важка тиша.

– Що означає все підписала? – тихо спитала Ніна Петрівна, дивлячись на зблідлу онучку.

– Ми… – Алла затнулась. – Ми вже оформили попередній договір тиждень тому.

– Ось бачите, – розвів руками Віктор Андрійович. – Угода вже у процесі. Залишилося лише узгодити деталі.

– А якщо я відмовлюсь виїжджати? – Ніна Петрівна схрестила руки.

– Вам доведеться, – лагідно сказав Віктор Андрійович. – За документами з моменту реєстрації угоди ви матимете тридцять днів на звільнення приміщення.

– А якщо ні? – примружилася бабуся.

– Будуть застосовані стандартні юридичні процедури, – знизав плечима представник компанії. – Нічого особистого, просто бізнес.

– Виселення, як Тамару, – перевела Ніна Петрівна.

– Бабуся, – Алла зробила крок до неї, намагаючись обійняти. – Пробач мені, будь ласка. Я не думала, що так вийде. Просто Ігор… Ми так довго не могли погасити кредит, щоб взяти іпотеку… Я думала…

– Не чіпай мене, – Ніна Петрівна відсторонилася. – Ти все вирішила. Що ж, якщо так…

Вона повільно попрямувала до дверей.

– Куди ви? – гукнув її Віктор Андрійович.

– У сад. Попрощатися із яблунями. Я їх сорок років вирощувала, а тепер бульдозер розчавить.

Через три тижні Ніна Петрівна сиділа на лавці навпроти пустиря, де ще нещодавно стояла її хата. Пил від техніки, що працювала, клубочився в повітрі, осідаючи на одязі. Поруч примостилася вірна Люба.

– Не плач, Петрівно, – зітхнула сусідка. – Серце надірвеш.

– Не плачу я, – Ніна Петрівна провела рукою по обличчю, скидаючи чи то сльозу, чи то пилюку. – Дивлюся, як моє життя зрівнюють із землею.

Біля них пригальмувала машина. З неї вийшла Алла, змарніла, в пом’ятому одязі.

– Бабуся… – вона невпевнено підійшла. – Я тебе ледве знайшла.

– Чого тобі ще? – відвернулася Ніна Петрівна. – Будинок продала, гроші отримала. Іди, радуйся.

– Яке радуйся… – Алла сіла поряд. – Ігор забрав усі гроші та зник. Каже, я йому стільки винна… А з роботи мене звільнили – він там начальнику якусь гидоту наплів.

– А обіцяна однокімнатна для бабусі? – запитала Люба.

– Немає жодної однокімнатної, – схлипнула Алла. – Ігор все спланував. Віктор Андрійович його давній друг виявився. Вони мене використали…

Ніна Петрівна мовчки дивилася на купу землі та щебеню.

– Бабусю, пробач мені! – Алла опустилася навколішки перед лавкою. – Я така недолуга! Повелася на казки про нове життя. А тепер ні будинку, ні грошей, ні чоловіка – нічого немає.

– Є, – раптом сказала Ніна Петрівна. – Урок є. Дорогий, правда.

Вона дістала з сумки газету і простягла внучці:

– Дивись, твій Ігорьок уже іншу ділянку продає. З тією ж компанією працює.

Алла пробігла очима оголошення:

– Та це ж дім Марії Степанівни! Він і до неї підібрався?

– До неї не підбереться, – посміхнулася Люба. – Марія Степанівна – баба пробивна, на її ділянку документи на онука оформлені. Той у прокуратурі працює, між іншим.

Ніна Петрівна важко підвелася з лави.

– Ходімо, Аллочко. У Люби переночуєш, а завтра поїдемо до твоєї матері. Вона, звісно, ​​зрадіє, коли дізнається, що ти наробила.

– Бабуся… – Алла схопила її за руку. – Куди ж тепер?

– В будинок для людей похилого віку документи подала. Там тепер кукуватиму, пісні народні розучуватиму.

– Ні, я не дозволю! – Алла схопилася. – Ти до нас переїдеш, я знайду роботу, все налагодимо!

– Налагодимо, – луною відповіла Ніна Петрівна, дивлячись на екскаватор, який рівняв землю на місці її яблуневого саду. – Тільки мої яблуні вже не повернути.

Вона повернулась і повільно пішла дорогою, залишаючи за спиною пил, що клубочився над місцем, де сорок років був її будинок. Алла, опустивши голову, побрела слідом.

А на пустирі робітники вже вбивали табличку з яскравим логотипом: «Тут буде збудовано сучасний житловий комплекс «Щасливий»»

Ось така сумна історія трапилася з літньою жінкою, яка по доброті душі, пожаліла внучку, та втрапила в халепу.

Тож, будьте розважливими, і не ведіться на будь-які маніпуляції. За життя – ніяких дарчих! І буде вам щастя…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.