– Бач, панич який! Я їм, значить, іпотеку сплатила, думала, що вони тут бідують, а він ікру ложками жере!
Алла Костянтинівна сказала це так, що Артем мимоволі зупинився на порозі кухні. Він відчував себе так, ніби щойно вкрав гроші з пенсійного фонду. Прямо з рахунку тещі.
Він повернувся буквально п’ять хвилин тому. Щоки ще були червоні після морозу, руки не встигли зігрітися.
Артем приніс із собою пакет із продуктами: все за списком і… камінь спотикання – баночка червоної ікри. Її Олена, його дружина, і тримала зараз у руці, як доказ.
– Артем… Ти серйозно? Ікра? – тремтячим голосом запитала Олена.
– По акції була, – буркнув Артем. – Сто двадцять гривень…
– Та хоч за двадцять! Це також гроші! Рано нам розкидатися ними!
Артем кинув погляд на тарілку з вчорашніми злиплими макаронами та сосисками. Так, на розкішний бенкет не схоже.
Та йому й не потрібен бенкет. Він лише хотів бутерброд з ікрою. Не на Новий рік, а просто так! Хіба він не має права побалувати себе у вихідні?
Алла Костянтинівна сиділа на чолі столу, з пледом на колінах та в’язальними спицями в руках. Двигала щелепою так, наче жувала, але це було нервове. Теща Артема взагалі була дуже нервовою жінкою і всіх довкола робила такими ж.
– Нагадаю, що у вас завтра платіж. А в мене від тебе тиск! – продовжувала вона, навіть не підводячи погляду.
Олена не намагалася втрутитися, і це було найгірше. Артем уже й не пам’ятав, коли дружина востаннє заступалася за нього, чи хоча б намагалася згладити конфлікт не на шкоду чоловікові.
Він мовчки вмостився за стіл і взявся до вечері. Звичайно, смачного йому ніхто не побажав. Втім, навіть тиша стала б музикою для вух, але ж ні…
– Я, між іншим, свій будинок продала заради цієї будки, – не здавалася теща. – Хоч би дякую хтось сказав. Жила як людина, на свіжому повітрі, а тепер… у клітці цій. Ох і невдячний уродився!
Артем раптом зрозумів, що не хоче їсти. Він взагалі нічого не хоче, особливо тут. Хоче піти та залишитися на кілька днів там, де не звинувачують, не вимагають, не вважають його завжди зобов’язаним.
Він кинув погляд на банку ікри, яка здавалася тепер петардою, готовою рознести їх тендітний мир у будинку. Сто двадцять гривень! І йому через це влаштовують цілу виставу?
– Олено, скажи чесно, – почав він, намагаючись тримати себе в руках. – Ти правда думаєш, що це кримінал? Банку ікри при зарплаті тридцять тисяч?
– Твоїх тридцять тисяч до пуття й не видно! – палко заперечила дружина. – Нас троє. Іпотека кінська. А ще проїзд, ліки, комуналка… Навіть ці сто двадцять гривень – уже гроші. Краще б на ліжечко дитині відклали.
– У нас немає дитини! Поки що. І можливо не буде!
Дружина замовкла. Він сказав щось нове. Ще не сказав, що зовсім не хоче сім’ю, але це вже було близько.
– Я тебе не впізнаю, Олено, – вів далі він. – Раніше ти була зовсім іншою. Пам’ятаєш, як ми замовляли піцу та дивилися фільми вечорами? Не щодня, звісно. Але ми раділи, а не дивились на чеки!
– А зараз інші часи! – зірвалася вона. – Зараз мама з нами! Ми не можемо залишити її одну. Вона все віддала заради нас!
Тут Алла Костянтинівна шумно втягла повітря в пародії на схлип. Її очі, тим часом залишилися сухими.
Спроба розвести на жаль не вдалася. Та Артема не зворушили б навіть сльози. Він уже не був здатний співчувати тещі.
– Гаразд, – сказав він. – Живіть тоді разом, не кидайте один одного. А я… піду.
Він пішов у кімнату, поспіхом закинув у рюкзак пару футболок, зарядку та документи. Дружина прийшла слідом, якийсь час спостерігала, ніби перевіряючи, чи справді чоловік збирається піти, потім все ж таки заговорила.
– Куди це ти?
– До Кості. Перекантуюся пару днів. Мені треба провітрити голову.
– Ой, тільки й думає, як би втекти, – кинула теща, знову уп’явшись у в’язанні. – Не чіпляйся за нього, Оленко. І краще знайдемо!
Він не відповів. Просто вийшов. Навіть дозволив собі грюкнути дверима.
На вулиці було темно, віяв морозний свіжий вітерець. Артем вдихнув і відчув, як розправляються його легені. Підійшов до зупинки, дістав телефон. Костя відповів з першого гудку.
– Алло? Артем?
– Можна до тебе? На кілька днів. У моєї тещі непереносність ікри.
На тому кінці дроту пролунав смішок. Артема накрило відчуттям легкості, ніби з нього хтось зняв непосильну ношу.
Зараз він йшов не в остогидлий йому будинок, а з нього. І тепер не повинен був виправдовуватися за кожен свій крок.
За годину він уже сидів на кухні біля Кості, гріючи руки об кухоль чаю. Квартира була стара, не найзатишніша, але після останніх місяців його життя, навіть облізлі шпалери та вицвілі фіранки здавалися межею мрій. Аби було тихо і спокійно.
– Як усе змінилося! А пам’ятаєш, як ти казав мені, що в тебе дружина – золото? – спитав Костя, вмостившись навпроти.
Артем усміхнувся і знизав плечима.
– Пам’ятаю. Була справа. Але вона тоді й справді була такою…
Перше, що спливло в пам’яті – та сама орендована квартира, в якій вони проживали удвох. Однокімнатна на четвертому поверсі, з гамірними сусідами, та кривою підлогою. Лінолеум просідав під ногами, проте ті стіни знали, що таке сміх.
На той час працювали обидва. Олена була адміністратором у невеликому дитячому центрі, Артем отримував менше, ніж зараз, але тягнули, навіть відкладали.
Іноді дозволяли собі розслабитися і просто взяти те, що хочеться, попри цінник. Ну, у межах розумного.
Олена тоді була легкою на підйом. Могла ні з того ні з сього запропонувати поїхати після роботи на набережну і погуляти вздовж річки.
Навіть скупатися, якщо дозволяла погода, і заглянути до їхнього улюбленого кафе. Вона не підраховувала, хто що купив, не вимагала звіту за кожну гривню.
Теща тоді мешкала окремо у своєму будинку на околиці. У нього вже протікав дах, де-не-де завелася пліснява. Артем з’являвся там рідко. Алла Костянтинівна реагувала на зятя стримано, без відкритої агресії.
Поки не переїхала…
– А я говорив, – раптом сказав Костя, перервавши спогади. – Коли теща з валізами – це не допомога, це вже маневри.
Артем кивнув головою. Все почалося з того, що у тому будинку провалився дах. Грошей на ремонт в Алли Костянтинівни, звісно, не було. Теща трагічно схлипнула і сказала:
– Ну все, тепер я безхатько!
– Тоді це здавалося логічним, – зітхнув Артем. – Робити ту розвалюху… Дорого, та й сенсу вже не було. Простіше продати разом із ділянкою. Я не просив у неї грошей, вона сама запропонувала докинути до іпотеки.
Тоді все виглядало, як зворушливе об’єднання сім’ї заради спільної мети. А потім виявилось, що це безодня.
Спочатку Олена звільнилася. Формально – щоб доглядати маму. Артем не сперечався. Думав, що це тимчасово, що Олена знайде собі дистанційну роботу, або підробіток.
Але пройшов місяць, потім другий, і вона почала буквально розчинятися в побуті та порожньому житті.
Підйом, сніданок, серіали, бесіди з матір’ю. Іноді прибирання, частіше скарги, що «втомилася і нічого не встигає».
Артем брав підробітки, хапався за шабашки на боці, розглядав варіанти з нічними змінами. Іноді він засинав у автобусі – навіть стоячи.
– Слухай, – Костя перервав Артема. – То теща твоя чимось хворіє?
– Та в неї цілий список скарг і нічого конкретного. Тиск скаче, ноги гудуть, спина ниє. Лікарі розводять руками.
– Але я ось що помітив… На сусідок вона репетує тільки за очі. На ринок бігцем біжить. А як посуд треба помити – у неї мало не інфаркт.
Артем згадав, як одного разу він прийшов додому після подвійної зміни та почув, як Алла Костянтинівна скаржиться подрузі.
– Я тут одна на господарстві. Все тримається на мені. Зять тільки жере, а Олена… Бідолашна дівчинка, зовсім він її заганяв. Рятую її!
Того дня він сам вимив ванну, приготував плов на вечерю, поміняв постіль. Не заради похвали. Й досі намагався для сім’ї.
Олена ж… Олена все більше нагадувала свою матір. Ті ж слова, ті ж підібгані губи, та ж драма в очах. Не можна сказати, що вона шикувала, але цілком могла купити золоті сережки чи парфуми зі спільних накопичень. Артему доводилося економити буквально на всьому.
– Я не проти того, щоб бути годувальником у сім’ї. Але, чорт забирай, невже баночка ікри – це табу?
– Ну що ж, – сказав Костя. – Зате тепер зможемо з тобою згадати молодість. Майже, як у шкільні роки. Крім того, що тепер у кожного робота, і посидіти з іграми допізна вже не вийде.
Артем мовчки посміхнувся. Він раптом виявив, що сумує за старим собою, бо за образами дружини та криками Алли Костянтинівни загубив себе.
Артем швидко звик до нової атмосфери. У Кості у квартирі була приємна тиша. Тут ніхто не кричав і не верещав.
Ніхто не дивився серіали допізна, не обговорював телефоном сусідів, не голосив про долю-доленьку. Так, було тісно, але краще спати на надувному матраці, ніж в атмосфері зневаги.
Спочатку Артем почував себе гостем, але вже на третій день він спокійно пилососив, набивав холодильник і мив ванну. Без чужого нагляду.
Вони з Костею готували макарони з тушкованкою, та сміялися з новин. Періодично грали в приставку, як колись в університеті, коли обидва були молоді, недолугі та вільні.
– Ти, до речі, як? – запитав одного разу Костя, коли вони рубалися у файтинг. – Ми ж знаємо, що ти не просто посварився.
– Не знаю. Не впевнений, що хочу назад, – відповів Артем і вдав, що зосереджений на грі.
Сумніви розтанули, коли наступного дня Артем випадково почув, як Костя спілкується з колишньою телефоном. Розмова була абсолютно спокійною.
– Ага, понеділок. Ні, не забув. Звісно, приїду. Дякую тобі. Так, ще зідзвонимося.
Він поклав слухавку, обернувся і помітив погляд Артема.
– Колишня. У доньки день народження за тиждень.
– Ви що, просто нормально спілкуєтеся?
– А що таке? Ми обидва дорослі. Розійшлися, так, але ж дитина залишилася. Вона влаштувалася в банк працювати, я теж надсилаю гроші понад аліменти. Це ж моя дочка. Ми обидва намагаємося, ніхто нікому нічим не тицяє в обличчя.
Артем сів на стілець і задумливо похитав ногою. Він встиг забути, що існують стосунки без маніпуляцій та скандалів. Контраст впадав у вічі.
У його будинку кожен день здавався емоційною м’ясорубкою, кожне прохання супроводжувалося звинуваченням, а будь-яка відмова сприймалася, як зрада.
Там не можна було втомитись, не можна було говорити, не можна було мовчати. Можна було лише бути зобов’язаним.
У цей момент завібрував телефон.
– Повернися. Нам треба поговорити, – надійшло повідомлення від Олени.
За годину ще:
– Ну і котись! Іпотеку з тебе ніхто не знімав.
Він не відповів. Але й дружина не вгамувалася.
– Вибач. Я не знаю, що на мене найшло. Я дуже переживаю.
– Звичайно, переживає. Хто за іпотеку платитиме? – подумав Артем і посміхнувся.
За кілька годин він уже гуглив, як подати заяву на розлучення. За день – зі скандалом забрав речі. Довелося, звичайно, востаннє покататися на емоційних гойдалках. Але востаннє!
А ще через день він сидів уранці з бутербродами з тією самою ікрою. Ну, не прямо з тією самою. Він купив таку саму баночку, тільки вже не по акції.
Певна річ, він поділився нею з другом.
– Говорять, ікра корисна для зору. Не брешуть! Я аж прозрів і все побачив!
Артем не знав, що буде далі. Напевно, поділ майна та пошуки орендованої квартири. Це не має значення. Головне, що він більше не дозволить використовувати себе без віддачі…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
