Дзвінок у двері розірвав тишу суботнього ранку. Я щойно зробила собі чашку кави й збиралася насолодитися рідкісним вихідним. Максим поїхав на риболовлю з друзями, і я планувала провести день у блаженній самотності з книгою.
Дзвінок повторився — наполегливий, вимогливий. Потім почувся стукіт.
— Іду, іду, — пробурмотіла я, накидаючи халат.
Відчинивши двері, я застигла. На порозі стояла Олена Петрівна — свекруха, а за нею маячили її чоловік Віктор Андрійович та Ігор — брат Максима. Усі троє були одягнені так, ніби збиралися на важливу зустріч, а не на сімейний візит.
— Доброго ранку, Ганно, — сухо привіталася свекруха, оглядаючи мене несхвальним поглядом. — Можна увійти?
Не чекаючи на відповідь, вона протиснулася повз мене в передпокій. Інші пішли за нею.
— Звісно, проходьте, — з нотками сарказму відповіла я, зачиняючи двері. — Чим зобов’язана такому ранньому візиту?
Олена Петрівна пройшла у вітальню, сіла у крісло й поклала на журнальний столик якусь теку з паперами.
— Ми хочемо обговорити питання з квартирою, — сказала вона тоном, що не віщував нічого доброго.
Я здивовано підняла брови:
— З якою квартирою? З цією?
— Саме так, — втрутився Віктор Андрійович. — Після вашого весілля з Максимом вона стала частиною сімейного майна.
Я повільно опустилася на диван. Подібна розмова була настільки абсурдною, що я навіть не одразу знайшла, що відповісти.
— І що ж ви хочете обговорити? — обережно запитала я.
Ігор, який до цього мовчав, прочистив горло:
— Бачиш, Аню, у нас складна ситуація. Бабуся прихворіла, їй потрібен догляд і…
— І ви вирішили, що моя квартира підійде для цього? — здогадалася я.
— Не зовсім, — відповіла Олена Петрівна, відкриваючи теку. — Ми подумали, що було б розумно продати цю квартиру. Вона знаходиться в престижному районі, ціни на нерухомість тут високі. На виручені гроші можна купити дві квартири поменше — одну для вас із Максимом, а другу для бабусі з доглядальницею.
Я відчула, як до обличчя приливає кров.
— Ви серйозно? — я не вірила своїм вухам. — Ви прийшли сказати мені, що хочете продати мою квартиру?
— Сімейне майно, — поправив мене Віктор Андрійович. — Після весілля все стало спільним.
— Це взагалі моя дошлюбна квартира, тож ви дарма сюди ломитеся, — я здивувала нахабних родичів чоловіка цією заявою. — Я отримала її ще від своєї бабусі, задовго до знайомства з Максимом. І у нас є шлюбний контракт, де чітко прописано, що дошлюбне майно залишається особистою власністю.
Обличчя родичів витягнулися. Вони явно не очікували такого повороту.
— Який ще шлюбний контракт? — розгублено пробурмотіла Олена Петрівна. — Максим нічого не казав…
— Звісно, не казав, — я дозволила собі легку посмішку. — Тому що це не справа — обговорювати з вами наші юридичні документи.
Я встала й підійшла до секретера, дістала копію шлюбного контракту й поклала перед свекрухою.
— Можете ознайомитися. Пункт 3.2 — дошлюбне майно не підлягає поділу й залишається у власності того з подружжя, кому воно належало до шлюбу. Пункт 5.1 — рішення щодо розпорядження особистим майном подружжя ухвалює самостійно, без згоди другого з подружжя.
Віктор Андрійович нервово поправив окуляри й схилився над документом. Ігор переминався з ноги на ногу, явно почуваючись ніяково.
— Ми не знали, — нарешті промовила свекруха. — Максим…
— Максим чудово знав і погодився з цими умовами, — перебила я. — Ми все обговорили перед весіллям. І до речі, він у курсі, що ви сьогодні тут робите?
По їхніх обличчях я зрозуміла відповідь.
— Так я і думала, — кивнула я. — Послухайте, я співчуваю проблемам із бабусею, справді. Але вирішувати їх за рахунок продажу моєї квартири — це не варіант. Я готова допомогти з пошуком доглядальниці або навіть фінансово, у розумних межах. Але моя квартира не обговорюється.
Олена Петрівна підібгала губи, але сперечатися не стала. Віктор Андрійович склав документи назад у теку.
— Що ж, значить, ми дарма витратили час, — сказав він сухо.
— Не зовсім, — відповіла я. — Тепер ми всі розуміємо ситуацію і можемо шукати інші рішення. Може, кави?
Ігор несподівано розсміявся:
— А ти молодець, Анько. Я із самого початку казав, що це дурний задум.
— Ігор! — обірвала його мати.
— Що? — він знизав плечима. — Самі придумали, мене просто притягли за компанію. А я, між іншим, попереджав, що в Аньки голова на плечах і вона не дозволить так просто розпоряджатися її майном.
Я посміхнулася йому:
— Дякую за довіру.
— Нам час, — Олена Петрівна підвелася, поправляючи сумочку. — Вибач за неспокій.
— Нічого, — я провела їх до дверей. — І давайте наступного разу спочатку зідзвонюватися, добре?
Коли за ними зачинилися двері, я притулилася до стіни й видихнула. Моя рука потягнулася до телефону — потрібно було терміново подзвонити Максиму. У нас намічалася серйозна розмова про межі й про те, як спілкуватися з його родиною.
Але спочатку — кава. Безумовно, мені потрібна була ще одна міцна кава.
****
Телефонний дзвінок застав Максима на березі озера. Він тільки встиг закинути вудку, коли в кишені задзвонив мобільний. Побачивши ім’я дружини, він насупився — Аня зазвичай не турбувала його на риболовлі, знаючи, як він цінує цей час.
— Алло? Щось трапилося? — запитав він із тривогою.
— Дивлячись що ти розумієш під «трапилося», — у голосі Ані звучав погано прихований гнів. — Твої батьки та брат щойно були у нас. Точніше, у мене, оскільки тебе зручно не виявилося вдома.
Максим завмер:
— Мої батьки? Навіщо?
— О, у них була чудова ідея. Вони хотіли, щоб ми продали мою квартиру й купили дві поменше — одну для нас, іншу для твоєї бабусі.
— Що?! — Максим не вірив своїм вухам. — Це якась маячня. Я нічого про це не знаю!
— Я здогадалася, — голос Ані трохи пом’якшав. — Але факт залишається фактом — вони прийшли з готовими документами, з планом, явно обдуманим заздалегідь. І говорили так, ніби ти в курсі.
Максим провів рукою по обличчю:
— Аню, клянуся, я гадки не мав. Це якась дика ініціатива мами, напевно.
— Скоріше за все, — погодилася Аня. — У будь-якому разі, я їх відшила, нагадавши про шлюбний контракт. Але в мене до тебе серйозна розмова, Максим. Я не хочу, щоб таке повторилося. Це неповага до мене і до нашої сім’ї.
— Звісно, ти маєш рацію, — Максим відчував, як усередині закипає злість на батьків. — Я зараз же зберуся й поїду додому. Нам треба поговорити, а потім я поїду до батьків і пояснюся з ними.
— Не треба зриватися з риболовлі, — сказала Аня. — Я в порядку, просто в деякому збентеженні. Можемо поговорити ввечері, коли ти повернешся. Але з батьками тобі справді треба серйозно поговорити.
— Обов’язково, — пообіцяв Максим. — Вибач за цей цирк. І дякую, що одразу подзвонила.
Після розмови з дружиною Максим деякий час сидів нерухомо, дивлячись на поплавок. Риболовля була зіпсована — він не міг перестати думати про те, що сталося. Як мама могла таке придумати? І чому батько підтримав? І навіщо втягнули Ігоря?
Він дістав телефон і набрав номер матері. Слухавку ніхто не брав — мабуть, Олена Петрівна поки що не була готова до пояснень. Тоді він подзвонив братові.
— Ігорю, якого біса у вас там відбувається? — запитав він замість привітання, коли брат відповів.
— А, ти вже в курсі, — у голосі Ігоря чулося збентеження. — Слухай, я одразу сказав, що це погана ідея, але мене ніхто не слухав.
— Поясни мені, як це взагалі спало їм на думку?
Ігор зітхнув:
— Бабусі справді стає гірше, їй потрібен постійний догляд. Мама спочатку хотіла залишити її в себе, але сам знаєш, у них із татом двокімнатна квартира, місця мало. Потім вона згадала про квартиру Ані — трикімнатна у хорошому районі, коштує дорого. І якось у її голові склався цей план. Вона була впевнена, що ти погодишся, бо, ну, бабуся ж.
Максим застогнав:
— І нікому на думку не спало спершу запитати мене? Чи Аню?
— Я пропонував, — захищався Ігор. — Але мама сказала, що спочатку треба все прорахувати, підготувати документи, а потім уже ставити тебе перед фактом. А сьогодні вона вирішила поговорити з Анею, поки тебе немає. Думала, що так буде простіше її переконати.
— Це просто… — Максим не міг підібрати слів. — Я навіть не знаю, як це назвати. Нахабство? Неповага? Маніпуляція?
— Усе разом, напевно, — погодився Ігор. — Слухай, я перепрошую за свою роль у цьому. Мені справді ніяково.
— Ти хоч намагався їх зупинити?
— Намагався, але ти ж знаєш маму. Коли вона щось вирішила… Загалом, я пішов із ними, щоб хоч якось згладити ситуацію, якщо все піде не так. Але твоя Анька молодець — одразу їх на місце поставила, спокійно й по суті.
Максим мимоволі усміхнувся:
— Так, вона така. І це одна з причин, чому я з нею одружився.
— Загалом, зараз батьки вдома, обговорюють те, що сталося. Мама, звісно, ображена до глибини душі, каже, що Аня могла б і увійти в становище, що не така вже це й жертва…
— Господи, — Максим закотив очі. — Я сьогодні ж із ними поговорю. І серйозно.
— Удачі, брате, — щиро побажав Ігор. — І вибач іще раз.
Максим закінчив розмову й почав збирати снасті. Риболовля безперечно скасовувалася. У нього було багато справ — поговорити з дружиною, підтримати її, а потім серйозно пояснитися з батьками й встановити чіткі межі. Це було нелегко, але необхідно.
Дорогою додому він розмірковував про те, як усе пояснити батькам. Вони завжди були владними, звикли вирішувати все за всіх. До одруження Максим рідко їм суперечив — так було простіше. Але тепер у нього була своя сім’я, і настав час навчитися говорити «ні».
Аня зустріла його з усмішкою. Вона вже заспокоїлася і навіть приготувала обід.
— Ти рано, — зауважила вона. — Я ж казала, що можна не зриватися.
Максим обійняв її:
— Яка вже тут риболовля. Я говорив з Ігорем, він розповів, як усе було. Мені так соромно за них.
— Не потрібно, — Аня поцілувала його в щоку. — Ти не відповідаєш за вчинки своїх батьків.
— Але я відповідаю за те, щоб вони поважали мою дружину і наш шлюб, — серйозно сказав Максим. — Я збираюся поїхати до них сьогодні й розставити всі крапки над «і».
— Я з тобою, — рішуче заявила Аня. — Це стосується нас обох.
Максим усміхнувся:
— Я сподівався, що ти це скажеш.
****
Олена Петрівна нервово ходила по вітальні: — Я впевнена, що вона вже все розповіла Максиму. І представила нас якимись монстрами.
— Ну, ми й справді не дуже красиво вчинили, — зауважив Віктор Андрійович, потираючи перенісся. — Може, варто було спочатку з ними обговорити.
— І що б це змінило? — фиркнула Олена Петрівна. — Вона б усе одно відмовилася. Егоїстка! Подумаєш, квартира! Мова йде про здоров’я бабусі!
Дзвінок у двері змусив її здригнутися.
— Це напевно вони, — сказала вона чоловікові. — Йди відчиняй.
Віктор Андрійович зітхнув і пішов до дверей. На порозі справді стояли Максим і Аня — обидва із серйозними обличчями.
— Проходьте, — запросив він. — Ми вас чекали.
Вони пройшли у вітальню. Олена Петрівна випросталася, готуючись до оборони.
— Мамо, тату, — почав Максим, сідаючи навпроти них і тримаючи Аню за руку, — нам треба серйозно поговорити.
— Звісно, синку, — Олена Петрівна спробувала взяти доброзичливий тон. — Ми завжди відкриті для розмови. Шкода тільки, що дехто одразу починає з відмови, навіть не обдумавши пропозицію.
— Не починай, мамо, — твердо сказав Максим. — Ви вчинили неправильно. По-перше, ви не обговорили зі мною це питання. По-друге, ви прийшли до моєї дружини, коли мене не було вдома, намагаючись тиснути на неї. По-третє, ви говорили про продаж її особистої власності як про щось уже вирішене.
— Але ж ми хотіли як краще! — вигукнула Олена Петрівна. — Бабусі потрібна допомога!
— І ми готові допомагати, — втрутилася Аня. — Але не таким способом. Ми можемо обговорити інші варіанти — наприклад, наймання доглядальниці, або фінансову допомогу в межах наших можливостей.
— Ось саме, — кивнув Максим. — Але головне — ми з Анею сім’я. Ми ухвалюємо рішення разом. І я не потерплю, щоб хтось намагався маніпулювати моєю дружиною або ухвалювати рішення за нас.
Віктор Андрійович поклав руку на плече дружини, яка вже відкрила рота для заперечень:
— Вони мають рацію, Олено. Ми справді вчинили некрасиво.
Олена Петрівна знітилася:
— Я просто не знала, що робити. Бабусі стає гірше, лікарі кажуть, що потрібен постійний догляд…
— Давайте разом подумаємо, як вирішити цю проблему, — запропонувала Аня, її голос став м’якшим. — Може, є якісь соціальні програми? Або спеціальні пансіонати з медичним доглядом?
— Ми можемо допомогти з оплатою доглядальниці, — додав Максим. — Або, можливо, можна переобладнати кімнату у вас удома, щоб бабусі було зручніше?
Поступово розмова перейшла в конструктивне русло. За годину вони вже обговорювали конкретні варіанти допомоги бабусі, без згадки продажу квартири. Максим відчував, як напруга потихеньку спадає, а Аня навіть жартувала з його батьком.
Коли вони прощалися в передпокої, Олена Петрівна раптом обійняла Аню:
— Пробач мені, дівчинко. Я справді не хотіла тебе образити.
— Усе гаразд, — відповіла Аня, хоча й дещо напружено. — Головне, що ми знайшли рішення.
Дорогою додому Максим міцно тримав дружину за руку:
— Дякую тобі. Ти була чудова.
— Та годі, — посміхнулася Аня. — Я просто захищала нашу сім’ю. І, до речі, нашу квартиру.
— Нашу, — погодився Максим. — Юридично твою, але по суті — нашу. Наш дім.
— Саме так, — кивнула Аня. — І нехай усі це запам’ятають.
Вони йшли вечірнім містом, і Максим думав про те, як йому пощастило з дружиною. Розумною, рішучою, але водночас здатною на компроміс. І про те, що деякі межі справді потрібно відстоювати — задля збереження самоповаги та здорових стосунків.
А Аня розмірковувала про те, що іноді конфлікти, попри всю їхню неприємність, допомагають розставити все по місцях і розпочати новий, більш чесний етап стосунків. І що сьогоднішній день, який розпочався так неприємно, у підсумку зробив їхню сім’ю міцнішою.
Зрештою, справа була не у квартирі. Справа була в повазі та в умінні відстоювати свої межі.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
