– Тітці Катерині, знову листи принесли! – десятирічний Артем влетів у квартиру, розмахуючи стосом конвертів. – Цілу купу!
Катерина Іванівна витерла руки об фартух та взяла кореспонденцію. Комунальні платіжки, реклама… а це що?
Конверт щільний, красивий почерк. Адреса написана правильно, тільки ось прізвище не їхнє – «Морозовій Л.П.» А живе тут Катерина Іванівна Петрова вже майже рік, відколи переїхала з села в місто до осиротілого племінника.
– Знову переплутали, – зітхнула вона. – Вже третій лист не нам надходить.
– А що будемо робити? – Запитав Артем, розглядаючи конверт. – На пошту віднести?
– Мабуть, так… – Катерина Іванівна замислилася. – Хоча, стривай. Адреса правильна, тільки прізвище інше. Може, хтось раніше тут жив?
Увечері вона запитала у сусідки, тітки Галі:
– Галино Семенівно, а хто до нас у сорок другій квартирі жив? Листи якісь приходять на чуже ім’я.
– А, то Людмила Павлівна була! – пожвавилася сусідка. – Морозова. Гарна жінка, тиха. З рік тому до будинку для людей похилого віку переїхала. Родичів у неї, здається, не було, не було кому доглядати.
– А в який будинок для літніх людей?
– Та хто ж знає… Їх у місті кілька. Речі її управляюча розбирала, адресу нову не залишила.
Катя повернулася додому із листом у руках. Щось не давало їй спокою – аж надто акуратно написана адреса, з любов’ю, чи що. Хтось дуже хоче зв’язатися із цією Людмилою Павлівною.
Наступного дня принесли ще один лист – тому ж адресату. А за тиждень – ще одне. Все – одним почерком, із Харкова.
– Тітко Катю, а може, пошукаємо цю бабусю? – запропонував Артем. – Раптом їй потрібні ці листи?
Катя дивилася на хлопчика і дивувалася – який він у неї здогадливий росте.
– А як шукати? Місто ж велике, будинків для людей похилого віку багато…
– По інтернету! – радісно запропонував хлопчик. – Я в школі навчився. Давайте спробуємо!
У суботу вони сіли за комп’ютер. Артем спритно друкує: «Будинки для людей похилого віку, місто Львів». Вискочив список – п’ять установ.
– Ну що, дзвонитимемо? – невпевнено запитала Катерина.
Перші два будинки для людей похилого віку розчаровують – ніякої Морозової Людмили Павлівни там немає. У третьому довго з’ясовують, перевіряють списки…
– Є така! – нарешті сказав жіночий голос у слухавці. – Морозова Людмила Павлівна, 1935 року народження. А хто питає?
Катя розгублено мовчить. Як пояснити?
– Я… я її сусідка колишня. У нас листи на її ім’я надходять. Чи можна їй передати?
– Звичайно, можна. Приїжджайте будь-коли з десятої до шестої.
Будинок для людей похилого віку знаходився на околиці міста – сіра будівля, навколо невеликий сквер. Катя з Артемом йшли довгим коридором, де пахло ліками та старістю.
– Людмила Павлівна у кімнаті номер дванадцять, – пояснила медсестра. – Тільки вона у нас… нетовариська дуже. Майже ні з ким не розмовляє. І її ніхто не відвідує.
Постукали у двері. Тихе «увійдіть». За столом біля вікна сиділа худенька бабуся – волосся сиве, акуратно причесане, очі уважні, але сумні. На столі стос книг, окуляри.
– Людмила Павлівна? – обережно запитала Катя. – Здрастуйте. Ми до вас… із листами.
Бабуся підійняла очі – в них здивування, потім настороженість:
– Які листи? Мені ніхто не пише.
– Ось ці, – Катя простягла конверти. – На вашу стару адресу приходять. Я тепер у тій квартирі живу.
Тремтячими руками Людмила Павлівна взяла листи, уважно роздивлялася почерк на конверті. Раптом обличчя її осяяла посмішка і вона радісно вигукнула:
– Боже мій… Це ж від Оленки! Від моєї внучки!
– Від онуки? – здивувалася Катя. – А ми думали, що у вас родичів немає…
– Як немає? – Людмила Павлівна насилу відкрила перший конверт. – Є! У Харкові живе, дочка моєї покійної дочки. Тільки я її адресу загубила, коли сюди переїжджала… А вона мене за старою адресою шукає!
Читала листа і почала тихо плакати: — «Бабусю дорога, пишу вже вкотре. Дуже хвилююсь, чому не відповідаєте. Може, захворіли? У нас все добре, Данилко в перший клас пішов, весь час питає про прабабуся…»
Катя та Артем переглянулися – в обох стиснулося серце.
– Людмило Павлівно, а чому ж адміністрація не повідомила про переїзд? – тихо запитала Катя.
– Та я й не просила… – схлипнула бабуся. – Думала, сама потім якось зв’яжусь. А тут все закрутилося, переїзд, нове місце… Та й соромно стало – до будинку для літніх людей потрапила, значить, нікому не потрібна.
– Що ви таке кажете! – обурився Артем. – Внучка ж вас шукає! Листи пише!
Людмила Павлівна відкрила другий лист:
– Бабуся, може, номер телефону поміняли? Дзвоню – не відповідаєте. Дуже сумуємо. Данилка малюнок для вас намалював – собачку, каже, щоб вам не сумно було…
А в третьому листі – дитячий малюнок: невмілими штрихами намальовано кудлатого песика, а зверху, кривими літерами: «Прабабусі від Данилки. Приїдь до нас!»
– Треба дзвонити негайно! – рішуче сказала Катя. – Людмило Павлівно, у вас номер онуки записаний?
– Був записаний… у старому записнику. А його тут немає, все в квартирі залишилося, коли перїжджала.
– А прізвище? Як звати онуку?
– Олена… Олена Сергіївна… — старенька напружено думає. – Калініна! Так, Калініна. Заміжня вона.
Артем одразу дістав телефон:
– Тітко Катю, давайте через довідкову знайдемо!
За пів години пошуків знаходять номер. Людмила Павлівна так хвилюється, що не може набрати – руки тремтять. Катя взяла слухавку:
– Алло, Олено Сергіївно? Це з приводу вашої бабусі, Людмили Павлівни Морозової…
– Бабуся?! – голос у слухавці здригнувся. – З нею щось трапилося? Я вже якийсь час намагаюся зв’язатися з нею.
– Все з нею добре. Вона переїхала, а ваші листи за старою адресою приходять. Зараз із нею поговоріть.
Катя передала слухавку Людмилі Павлівні. І почалася розмова – крізь сльози, сміх, пояснення:
– Оленочка, рідна моя… Пробач мені, недолугій старій… Не знала я, як зв’язатися… Боялася… – І знову: – Данилко як? Виріс, мабуть? До школи пішов?
Розмова тривала більше години. Катя з Артемом тактовно відійшли до вікна, вдають, що розглядають двір.
Нарешті Людмила Павлівна поклала слухавку, але її обличчя світилося:
– Приїдуть! У суботу приїдуть! Оленка каже – забирати мене хочуть. До себе у Харків. Чоловік у неї погодився, квартира велика…
– Оце так! – зрадів Артем. – Значить, поїдете додому?
– Додому… – повторила старенька і раптом суворо подивилася на Катю:
– А як же я вам віддячу? Ви мені життя повернули!
– Та що ви, Людмило Павлівно. Ми ж просто листи принесли.
– Просто листи… – похитала головою старенька. – Ви знаєте, що ці листи для мене означають? Я вже думала – все, нікому не потрібна, забули мене всі. А виявилося – пам’ятають, люблять, чекають…
У суботу Катя з Артемом знову приїхали у будинок для людей похилого віку, щоб попрощатися. Біля входу стояла машина, молода жінка вантажилда у багажник сумки, а поруч крутився хлопчик років семи – як її Артем, тільки молодший.
– Це Данилко! – радісно шепоче Людмила Павлівна Каті. – А це моя Оленка.
Познайомилися, дякують один одному. Олена – жінка років тридцяти п’яти, з добрими очима – міцно обійняла Катю:
– Дякую вам величезне! Ми з бабусею втратили одне одного, а ви нас поєднали.
– Та нема за що, – збентежилася Катя. – Будь-хто так вчинив би.
– Ні, – похитала головою Олена. – Не будь-хто. Багато хто просто викинув би чужі листи. А ви згаяли час, сили… знайшли нас.
Данилка смикнув прабабуся за рукав:
– Бабо Людо, а в тебе тепер буде своя кімната! І собачку заведемо справжню!
– Собачку? – здивувалася старенька.
– Так! Що я малював! Мама обіцяла!
Людмила Павлівна сіла в машину, але в останній момент вийшла, підійшла до Каті:
– Катюшо, а можна… можна ми з вами переписуватись будемо? І у гості запрошувати? Ви тепер для мене, як рідна.
– Звичайно, можна, – усміхнулася Катя. – Дружитимемо сім’ями.
Машина від’їхала. Людмила Павлівна махала рукою з вікна – щаслива, молодша. Катя дивилася їм услід і думала: ось воно диво. Кілька простих листів змінили чиєсь життя. Повернули людині сім’ю, будинок, сенс.
– Тітко Катя, – сказав Артем дорогою додому, – а може, і нам хтось колись допоможе так само?
– Обов’язково допоможе, – відповіла Катя. – Коли ми допомагаємо іншим, добро повертається до нас. Так улаштований світ.
За місяць прийшов лист із Харкова – вже на їхнє прізвище. Від Людмили Павлівни. У конверті – фотографії: вона з онукою, правнуком, у них удома, у садку, з маленьким рудим цуценям.
«Дорога Катюша! – писала вона. – Не знаю, як дякувати вам. Живу тепер із сім’єю, допомагаю Олені з господарством, з Данилком уроки роблю.
– Почуваюся потрібною! А пам’ятаєте, як я казала, нікому не потрібна? Як я помилялася! Собачку завели – Рижика. Данилка у захваті. Приїжджайте до нас обов’язково – чекаємо на всю сім’ю!»
Катя показала Артемові листа:
– Бачиш, як вийшло? Ми думали – просто листи віддаємо. А насправді – життя людині врятували.
– А що, справді так буває? – серйозно запитав хлопчик. – Що маленька справа виявляється великою?
– Правда, – кивнула Катя. – Найважливіші речі часто починаються з дрібниць. З уваги до чужої біди, з готовності витратити час на незнайому людину.
І справді, іноді досить не викинути чужого листа, а спробувати знайти адресата. Не пройти повз, а зупинитися, та допомогти. Не сказати “не моя справа”, а сказати “а що, якщо це важливо?”
Тому, що за кожним листом, за кожним проханням про допомогу – живі люди з живими почуттями. І ніколи не знаєш, коли твоя маленька доброта стане для когось спасінням…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
