Напевно, варто сказати, що зараз я вже розумію, що сама є головною винуватицею ситуації, що склалася. Але бачить бог, хотіла як краще. У свої 57 років я справді перебуваю в розгубленості і навіть близько не припускаю, як мені бути.
Почну спочатку. Близько 19 років тому я поїхала працювати за кордон. Час був такий, ніяких перспектив, недавнє розлучення та дитина, що залишилася після невдалого шлюбу. Виявляється, якщо на роду написано, що будеш нещасною, то так тому й бути, як не намагайся це виправити.
Якийсь час я була сама не своя. Робота є, але не така, якою хотілося б займатися. Прання, прибирання, догляд за чужим будинком.
Зарплата начебто нормальна. Але з самого початку було зрозуміло, що нічого більшого мені знайти не світить. Адже конкуренція є не лише в нашій країні, без хорошої спеціальності далеко не поїдеш.
А вдома чекають мати та донечка. Добре хоч, мама тоді працювала і виходило зводити кінці з кінцями без моєї участі. Я за це їй дуже вдячна. Таких можливостей як зараз тоді ще не було, так що побалакти телефоном з рідними людьми можна було лише в окремих випадках, та й то на кілька хвилин. Тоді я часто просто плакала від безсилля та смутку.
Згодом якось усе налагодилося. Я почала жити із співвітчизницею у невеликій квартирці. Таким чином вдавалося заощаджувати на житлі. Потім дізналася, що мою роботу можна поєднувати. Один день працювати в одних людей, другий день в інших. Так виходило заробляти більше, що давало надію на майбутнє.
Коли я вже зовсім освоїлася, почала потихеньку передавати гроші додому. Мама взяла кілька кредитів, тож їх потрібно було погасити у терміновому порядку. До того ж, дочка вже підросла і потребувала нових речей. Тут мені пощастило, бо звідси я надсилала їй недорогий одяг, але він все одно вважався неймовірно стильним.
Потім з’явилася можливість розмовляти за допомогою Інтернету. Ми стали частіше спілкуватися, я дізналася про хлопця дочки, який мав серйозні наміри. Тоді я почала надсилати їй гроші. Щомісяця через місцевий банк. У зв’язку із різницею курсу для мене це була досить незначна сума. Однак і вона з кожним місяцем зростала.
Приємно згадати, що на весіллі у дочки я таки побувала. Вдалося приїхати на батьківщину. Познайомилась із новою ріднею, привезла подарунки. Мені було дуже приємно провести якийсь час серед своїх.
Але через кілька тижнів настав час їхати назад. Адже моя діяльність на мене чекала, а у дитини так і не було нормальної роботи. Важко знайти щось підходяще без вищої освіти.
А потім у мене з’явився онук. Цю новину я зустріла на чужині і ще довго не могла отямитися від щастя. Втім, погані новини також були. Зятя звільнили з роботи, тому вся надія залишалася на мене. Ну якою ж я буду бабусею, якщо не допоможу єдиному онукові? І я продовжувала надсилати гроші, а суми все зростали і зростали.
Якоїсь миті я зрозуміла, що ті заощадження, які я відкладала на подальше життя, насправді дуже малі. Навіть сміховинні. Це трапилося після того, як мені на очі потрапив сайт якогось вітчизняного магазину, і я вирішила, заради жарту, порівняти ціни. Виявилося, що вони вдома нічим не поступалися цінами тут за кордоном. А в деяких моментах були навіть ще більш кусачими.
Тоді я вперше вирішила поговорити із дочкою на тему фінансів. Виявилося, що вона зовсім не хотіла і не думала йти на роботу. Своє перебування вдома вона називала декретом, хоча по суті не пропрацювала жодного дня. Чоловік щось там намагався знайти і хоч якось забезпечити їх трьох, але хіба на шабашках багато заплатять?
На мої тривожні сигнали вона відповіла, що, по-перше, я сама винна, бо залишила її свого часу одну. А бабуся не пускала її гуляти з друзями, і в неї тепер немає жодних соціальних навичок. А по-друге, вона має намір привети на світ другу дитину. Через соціальні виплати та інше. Так їй зручніше, а на роботу їй начхати, немає досвіду.
Коли я розповіла цю історію своїй єдиній подругі, та мене підтримала і порадила перестати платити дочці. Вона називає це даниною за спілкування. І в чомусь я з нею згодна. Але в голові маю зовсім інший голос.
Він каже, що треба продовжувати допомагати дочці та онукові. Адже без мене їм буде дуже важко. А що далі? Та хто ж його знає? Подивимося, раптом таки зрозуміє?
Що ви думаєте з цього приводу, рідна людина важливіша за гроші? Чи кинути все і жити тільки заради себе? Це теж не так просто в моєму віці, маючи тільки одну подругу. Я, якщо чесно, дуже переживаю.
