Баритон обіцяв все вирішити, але я не самотня

Для декого телефон – щось таке особливе, тепле. Як друг, якого можна обняти, притиснути його знайому руку до щоки і вуст.

Чи як гніздо з пташенятами, на яке дивишся із милуванням і всміхаєшся… Вона ж дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші та спокою… І він скрикнув, задзеленчав.

– Так, я тебе впізнала… О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче першої полуниці: вона ж неймовірно дорога, а ти не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною… Ти помиляєшся: я не дитя, я – доросла, самостійна жінка… У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася…

До чого тут лікарня? Я вже давним-давно з неї виписалася, кому б, як не тобі, знати про це. Я давно вже від’їлася, стала неймовірно товстою і гарною… Ніяких замовлень я не робитиму. Мені нічого не треба. Годі того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак і ти притягнув мені його наступного дня.

Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойда­ється в гамаку у власній квартирі на четвертому поверсі й дивиться новини. Добре, що я нічого не кажу про слонів. Я ж у захваті від слонів – вони великі й добрі. Я дещо дивна? Хіба що ледь… Ні, сьогодні я не така божевільна, як минулого тижня. У мене все в нормі…

Чого б це мені не підходити до слухавки? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш… Знаю… Ти б відразу вирішив, що зі мною щось трапилося, й негайно примчав би… Заспокойся, я тут, я жива, все нормально. Не зачіпай мою самот­ність – вона мені подоба­ється…

Ти помиляєшся – я маю з ким поговорити… Ну, мало з ким… З речами. Вони у мене всі живі – подушки, сукні, тарілки. Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую у всій квартирі. Такі у нас розваги… У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря…

Я нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Друже мій, я не належу нікому… Хіба ця розмова про вдячність чи невдячність? Ти ж знаєш, як я ціную тебе… Знаю, знаю… Не дорікаєш, не ображаєш, чекаєш… Знаю… Знаю…

Мені часом зда­ється, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. Відтоді ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а ти знову доганяєш… Ти повсюди, хоч куди я йду… Я лежу під крапельницею у лікарні, а ти сидиш поруч…

Я йду по хліб, а ти – назустріч, вже несеш мені мій хліб. Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом… О! Я добре пам’ятаю той бал. Це був справжній ситцевий бал – тоді модним вважали ситець, всі втратили глузд від нього і нашили з нього випускних суконь.

Інститут перетворився на розквітлий луг… Але це було так давно, в часи льодовикового періоду. Відтоді стільки всього відбулося. Я постаріла, ти посивів… Ні, безумовно, ні… Вірю тобі: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю… Ні, ні…

Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить… Немає ніяких образ. Ні на кого, друже мій… Я ж їх не збираю, я не скарбничка з мідяками… Заспокойся, будь ласка…

Так, мені телефонували з тієї фірми. Якийсь оксамитовий баритон. Маклер, брокер – не відаю, як він там зветься. Мені зда­ється, що ти поспішаєш із цим обміном. Баритон обіцяв усе владнати, підшукати підхожий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють.

Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше із допомогою якої-небудь банальної тітки Люсі, доброї знайомої. Знаєш, ліпше поки що не з’їж­джатися… Це все не так просто. Я звикла існувати в займеннику «я». «Ми» – я цього собі не уявляю. Бути щасливим – доволі складна штука. Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть не чекаєш… Добраніч… Не сумуй, будь ласка!

Вона поклала слухавку й поглянула на того, хто сидів у кріслі навпроти.– Пробач, любий…