Батьківські принципи виявилися сильнішими за кохання. Коли я з маленькою донечкою втекла від чоловіка, мене навіть на поріг не пустили рідні мама й тато. Сказали, що одразу попереджали, що добром це не скінчиться, а раз я вирішила їх не слухати тоді, то зараз маю сама розбиратися зі своїм життям. Те, що батьки в мене люди дуже принципові й уперті, для мене одкровенням не було.
Ще в дитинстві я відчула на собі всю красу такого характеру. Зі мною могли тижнями не розмовляти “з принципу”, щоб я краще відчула свою провину. Мене могли залишити без подарунка на новий рік за провину, зроблену навесні. З принципу мені не стали оплачувати навчання, коли я не вступила на бюджет туди, куди хотіла. Усе це було принциповою позицією батьків.
Але мені здавалося, що у всього є межі. Одна справа принципово виконати свою обіцянку щодо подарунка, інша – не допомогти своїй дочці, коли в цьому є життєва необхідність. Мої батьки вчинили саме так. Я змирилася з тим, що мені довелося вчитися на спеціальності, яка мені не дуже подобалася. Куди хотіла – не пройшла за балами, а принципові батьки відмовилися платити за навчання.
Довелося йти туди, куди змогла вступити. В університеті я вчилася неохоче, аби не відрахували й не перевели на платне. Жила у гуртожитку, це була ще одна важлива позиція батьків.
– Щоб знала, як у житті буває. Ось погано будеш вчитися, все життя по гуртожитках жити будеш. І не в таких веселих, як ваша студентська, – примовляла мама.
На останньому курсі університету я познайомилася із майбутнім чоловіком. Він був душею компанії та зачарував мене одразу. Він був таким вільним та розкутим, що я собі дозволити не могла. Сама я була затиснута в рамки батьківських принципів та стереотипів. Закрутилося у нас швидко, але переходити на наступний рівень стосунків ми не поспішали. Попереду були випускні іспити та диплом.
Після закінчення університету я таки познайомила батьків з обранцем. Мені здавалося, що зустріч пройшла добре, але після того, як за ним зачинилися двері, мама з татом змінили поведінку та висловити мені своє не задоволення. Мій вибір їх не вразив і це ще м’яко сказано. Чого я тільки того вечора не наслухалася.
У результаті мені було сказано, що якщо я все-таки вийду за нього заміж, то можу забути про будь-яку допомогу та підтримку з боку батьків. І вперше в житті я пішла наперекір їхньому рішенню, заявивши, що й так надто довго жила за їхніми лекалами, а тепер хочу зробити так, як у мене лежить душа. Батьки сказали, що я маю двадцять чотири години, щоб зібрати речі та залишити їхню квартиру.
Більше мені не сказали тоді ні слова, наче я пусте місце. Речі я зібрала, наречений допоміг мені все забрати, батьки навіть не вийшли мене проводити. А за тиждень ми поїхали на батьківщину мого коханого. Його сім’я теж не зраділа нашими відносинами, це було помітно. Але заважати нам не стали, надавши бабусину квартиру для проживання.
За місяць зіграли весілля. Мої батьки навіть не відповідали на мої повідомлення та дзвінки, тому не дивно, що на весіллі їх не було. Виявилося, що заміж я вже виходила бувши в положенні, через сім місяців у нас з,явилася донька. На той момент відносини з чоловіком почали псуватися.
А після появи дитини все зовсім розладналося. Дівчинка у нас неспокійна, тож причин для скандалів вистачало. Збиралася втома, безвихідь і все це виплескувалося у сварки, яких раніше я спробувала б уникнути. Сильно ще давило на психіку, що мені не було кому навіть виговоритися. Батьки не відреагували ні на повідомлення про появу онуки, ні на наступні мої дзвінки та смс.
Близьких стосунків зі свекрухою у мене не склалося, подруг у новому місті я не завела, а ті, що були, жили в іншому місті, і дзвінками заважати їм своїми проблемами не хотілося. Чоловік став дедалі дратівливішим, став випивати. Після роботи додому він не поспішав, міг з’явитися далеко за північ у нетверезому стані. Умовляння не допомагали. А коли він у такому стані почав підіймати на мене руку, я зрозуміла, що треба це припиняти. Зібрала речі, доньку, гроші на квиток до дому та поїхала.
Я дуже сподівалася, що батьки не відмовлять мені у допомозі в такій ситуації. Які тут принципи, але помилилася. Двері мені відчинили, але навіть у квартиру не пустили. Сказали, що мене попереджали про наслідки, і свій вибір я зробила.
Ночувала я у подруги, яка погодилася мені з дочкою дати притулок. Вона та її сім’я виявили стільки турботи про мене, скільки не виявляли батьки. Я почала жити у бабусі подруги, яка погодилася не лише терпіти у себе в будинку незнайому дівчину та немовля, а й допомагати мені з дитиною, щоб я могла вийти на роботу.
З грошима спочатку теж допомогла подруга та її сім’я. Вже пів року, як ми з донькою живемо у баби Даші. За цей час я розлучилася із чоловіком, який був згоден на таке вирішення ситуації, навіть обіцяв платити якісь аліменти. А родина подруги стала моєю сім’єю. Виявилося, що може бути й таке, що чужа родина дає тобі більше ніж рідні люди.
З батьками зв’язок не підтримую. Телефон я змінила, де живу, вони не знают. Я не ховаюся, але й на контакт із ними йти немає жодного бажання, хоч баба Даша і каже, що треба вміти прощати. Але я вважаю, що є речі, які простити неможливо.
