Батько настільки не хотів, щоб я хоч щось отримала у спадок після того, як його не стане, що все майно записував на жінку, з якою не був розписаний, а просто багато років жив. Але вона пішла з життя, а її діти-спадкоємці все поділили між собою, виставивши на двір тата навіть із його квартири. Йому під шістдесят, а він не має нічого, і він прийшов до мене, погрожував судом і вимагав грошей.
Я чудово пам’ятаю, як розлучалися батьки. Не буду казати що мама була янголом, вона теж була ще та заноза. Тато гуляв ліворуч, вона гуляла праворуч. Під час розлучення ділили ложки, ковдри, постільну білизну. Тато приходив із поліцією, щоб мама віддала йому телевізор, а мама різала штори, щоб батькові не дісталося. Це було настільки огидно, що й досі нудить.
– Та що ж, іроди, робите! Хоч би посоромилися перед дитиною! – Плакали бабусі, яким це розлучення давалося найважче у моральному плані.
– А я не певен, що це моя дитина! Чи мало від кого вона її нагуляла і на мене повісила, – кричав батько, і обіцяв перевірити батьківство.
Коли був суд з аліментів, проводили експертизу, яка підтвердила, що мій батько мені рідний. Тата це не влаштувало, але далі сперечатися у суді він не став. Просто доклав усі сили, щоб аліменти були за найнижчою планкою, хоча він тоді заробляв дуже добре.
Звісно ж, зі мною він не спілкувався. Ні дзвінка на день народження, ні листівки на новий рік. Перераховував матері належні копійки, на цьому все. Мама все погрожувала позбавити його батьківських прав, але коли зрозуміла, що цим зробить тільки краще колишньому, перестала про це думати.
З бабусею, яка не перестала зі мною спілкуватися, тато теж не підтримував жодних стосунків. Вважав, що вона зрадниця, яка повелася на жалісливі пісні його колишньої дружини.
Натомість тато швидко зійшовся з якоюсь жінкою. Вона була теж у розлученні, у неї було двоє дітей трохи старші за мене. Ми з ними навчалися в одній школі. Якийсь час вони пожили в її маленькій двокімнатній, потім її продали, тато додав грошей, і вони купили іншу квартиру, тоді й діти перейшли до іншої школи, і я їх більше не бачила.
Про те, що тато все майно записує на свою співмешканку, мамі розповіла якась її подружка, яка працювала у цій сфері. Мовляв, вже і квартиру купили, і машину, а все записано на неї. Хоча зрозуміло, що в неї грошей – кіт наплакав, вона працювала кухарем у якійсь їдальні.
Мама сердилась і поливала батька останніми словами, до поки сама не зустріла чоловіка. Вони, щоправда, розписалися. Мама сама була на непоганій посаді, отримувала достатньо, а її новий чоловік був набагато багатшим. Тож не можу сказати, що без татових грошей я просто вмирала з голоду.
Ми переїхали до будинку вітчима. У нього після смерті дружини був син молодший за мене на три роки. Він тоді пішов у перший клас. Особливої теплоти та ніжності між нами не виникло, але вітчим завжди ставився до мене добре, з повагою, я відповідала йому взаємністю. А ось його син став мені молодшим братом, ми й зараз дуже тісно спілкуємось із сім’ями.
Мені дали хорошу освіту, допомогли зробити ремонт у квартирі, яку залишила мені бабуся по батьківській лінії, я вийшла заміж та в мене з’явилась дитина. Мама з вітчимом переїхали за місто, де звели новий будинок, брат навчається в Німеччині. Зараз я гарний фахівець у своїй галузі, щаслива дружина та мама, вдячна дочка.
Свої дитячі травми, якими мене нагородили батьки, я довго опрацьовувала із психологом, але мені допомогло. Я відпустила ситуацію і мене більше не хвилювали спогади з мого минулого. Коли до моїх дверей подзвонив батько, цьому я була особливо рада.
Він постарів за ці роки, але був цілком впізнаваний. Для мене це було шоком, адже понад двадцять років від нього не було ні слуху ні духу.
– Ну, привіт, дочко. У будинок пустиш чи так і стоятимемо на порозі?
Я відсторонилася, даючи йому увійти. У голові була така карусель, що я погано розуміла. Батько по-господарському пройшов по квартирі, похитав головою. Я йому не заважала.
– Та вже все переробили, не впізнаю квартиру, в якій провів дитинство, – сказав батько, сідаючи за кухонний стіл. – Чаєм пригостиш?
Я поставила чайник і дивилася на батька. Навряд чи він просто мимо проходив і вирішив відвідати. Очевидно, прийшов для чогось, але тягне з розмовою. Налила чай, поставила перед ним і спитала, навіщо він з’явився.
Спочатку батько спробував обуритися, нібито він і просто так міг зайти, але під моє скептичне хмикання здувся. І розповів, що його громадянська дружина померла, а її діти чомусь витурили його з квартири, забравши та поділивши між собою все – квартиру, машину, дачу, навіть банківський вклад. Йому не залишили нічого, а на його обурення порадили звертатися до суду і там доводити, що він там щось купував і на щось має право.
До суду він, зрозуміло, піде, але справа ця нешвидка. Йому зараз треба десь жити, щось їсти. На пенсію він не може собі дозволити винаймати житло, а з роботи його попросили ще півтора року тому. І ось тут він згадав про мене.
– Тобі мати цю квартиру в обхід мене віддала, тут і моя частка мала бути, але я тоді не став вже на неї претендувати. Тепер у мене ситуація змінилася. Мені потрібні гроші.
– Бабуся мені цю квартиру подарувала ще за життя. Тобі тут нічого не належить. Ти її навіть в останній путь проводити не прийшов.
– Це не твоя справа, прийшов чи не прийшов. Це квартира моєї матері, я її законний спадкоємець. Після неї щось мало залишитися мені, але все заграбастала ти. Так що ти винна мені грошей. До того ж я тобі справно аліменти платив, тепер ти мусиш мене утримувати, ясно? Не хочеш по-доброму, буде через суд.
Я тільки відкрила рота, щоб відповісти цій людині, куди йому йти з його вимогами, але в цей час з прогулянки повернулися чоловік і дочка. Батько спробував взяти внучку на руки, але вона зі сльозами від нього відсахнулася, а я попросила чоловіка вивести його за поріг, що він і зробив з усією ввічливістю.
Батько кричав, що засудить мене, коли я не хочу по-доброму віддавати йому гроші, але з чоловіком моїм вирішив не зв’язуватися. Чоловіку потім довелося пояснювати, хто це був і чого хотів. Про ситуацію в моїй сім’ї він знає, але без особливих подробиць, а тут я розповіла йому всі брудні нюанси.
Потім я зателефонувала мамі та розповіла про дивовижну зустріч. Вона так лаялася, так матюкалася, але сказала, що я можу не переживати, у них з вітчимом є знайомий дуже добрий адвокат, якого вона попросить зайнятися цією справою.
– Цьому **** облізлому нічого не дістанеться. Правильно його дітки кинули, карма у дії. Ох, шкода, мене там не було, я б душу відвела, – злилася мама.
Мені після розмови з нею стало якось легше. Я й так не боялася, але був якийсь дискомфорт, може, побоювалася, що мама засудить, скаже щось на кшталт “ну це ж твій батько, можна було трохи м’якше”. Але мама залишилася вірною собі, що мене дуже тішить.
Мене абсолютно не хвилює, де і на що житиме людина, яка доклала стільки зусиль для того, щоб залишити мене ні з чим. Навіть совість не здригнулася жодного разу. Може, я погана людина?
