Коли я з’явилася на світ, батько покинув маму, сказавши, що ще не готовий до відповідальності, й не хоче займатися мною. Вона сильно страждала, і цей стан перетворився на ненависть до мене. Вона, звісно, відкрито не казала, що мене недолюблює, але я відчувала.
Найважче мені доводилося, коли вона зустрічала свою подружку, і вони починали обговорювати успіхи її дочки. Замість того, щоб хвалитися моїми досягненнями, мати починала говорити «не те, що моя…», або «ось бачиш, дівчинка займається, а ти що собі думаєш?».
Я підозрювала, що у матері складний характер, через що батько її й покинув. Але намагалася цього не говорити, бо боялася агресії, та ще більшого приниження з її боку. Я щиро не розуміла, що це за стратегія поведінки – виховний процес, чи просто заздрість до інших людей? Чи, може, її справді не влаштовували мої успіхи?
Я не розуміла, чому мати мене не хвалить. Навіть більше – чому вона принижує мене, причому не тільки віч навіч, а й перед сторонніми людьми. Я б ще зрозуміла, якби вона робила це в родинному колі, або в колі близьких подруг, але вона чинила так при знайомих, яких бачить раз на рік, і рідше!
Я вважаю, що вона не мала приводів порівнювати мене з іншими дівчатками, а тим більше ображати. Я нічим, звичайно, не виділялася на їхньому тлі, але й найгіршою не була. Середня учениця, із середніми оцінками, та зовнішністю.
Я добре вчилася, у мене було лише кілька добрих балів за чверть, і за рік. Інші батьки раділи навіть задовільним балам своїх нащадків, а мати почала прилюдно звинувачувати мене в тому, що я недостатньо добре старалася. Навіть класний керівник казала їй, що отримати «12» з математики складно, особливо у такої суворої вчительки, якою була наша. Але вона просто не вірила.
А сама ледве закінчила школу, і не змогла вступити до інституту, бо була в положенні. Вона стверджувала, що я краще могла постаратися! Я займалася спортом. У мене не було медалей, та нагород, натомість, учитель фізкультури завжди хвалив за чудове виконання нормативів.
Поза навчанням, я ходила на шахи. Але цього їй, мабуть, замало. Адже інші дівчатка ходили ще на кілька гуртків – на танці, вокал, йогу. А я тільки навчаюсь, і граю в шахи,- а це несерйозно!
Далі було тільки гірше.
Мені виповнилося 15 років, батько (ми з ним абияк спілкуємося), подарував мені сукню, та туфлі на підборах. Я її одягла, а мати сказала, що ні колір, ні фасон мені не підходить, і взагалі – треба викинути її на смітник, та забути про випускний вечір! Те саме вона говорила щоразу, коли я фарбувала очі тінями, робила нову зачіску (у моєї подруги рідна сестра – хороший перукар і рідко помиляється).
Загалом, хоч би що я робила, їй все було не так. Склалося таке враження, що навіть, якби я стала всесвітньо відомою персоною, вона б цього не оцінила, а почала б вишукувати в мені недоліки. Не знаю, чи вона мене кохала, але все говорить про те, що ні. Хоча таку поведінку можна пояснити ще й тим, що вона просто хотіла викликати в мені прагнення досягати ще кращих результатів.
Навіщо я все це розповіла?
Не для того, щоб поскаржитися на життя і на матір, і не для того, щоб викликати у вас співчуття. Швидше, мій мотив у тому, щоб сказати матерям наступне: не потрібно навмисно принижувати своїх дітей, потрібно часто їх хвалити, навіть якщо вони помиляються, адже ми всі люди й всі ми неідеальні. Ідеальних людей просто не буває!
Мами вже давно немає. Тоді я так і не наважилася запитати про мотиви її поведінки, а зараз не можу, бо її немає… Її поведінка дала мені уроки, які назвати добрими я не можу. Я несу її порівняння через своє життя, і зараз страждаю від комплексів.
Не можу знайти добрих подруг, а моя робота залишає бажати кращого. У 29 років я незаміжня, і не маю серйозних стосунків. А якщо хтось робить мені компліменти, то я не реагую, ігнорую, чи сміюся, бо мене не навчили, як спілкуватися з хлопчиками, та відчувати себе повноцінною жінкою.
Спочатку мені здавалося, що з віком це минеться, і я стану звичайною дівчиною, яка ходить на побачення, і має гарних подруг, але все лише посилюється. Як мені вибратися із цього замкненого кола, підкажіть?
