Батько року?! Ні! Зовсім нікому не батько, просто родич по тесту! За що боровся…

Ліза повернулася зі школи. У передпокої стояла велика валіза, з якою вони їздили у відпустку, і дві величезні сумки.

– Я вдома! Ми кудись їдемо? Хто вдома? Агов!

Вдома нікого не виявилось, дівчинка набрала мамин номер.

– Лізо, доню, я на роботі. Що сталося?

– Я не знаю… – розгублено відповіла Ліза. – Ми кудись їдемо? Тут речі у передпокої.

– Речі? Може, бабуся приїхала? Вона любить наскочити без попередження.

– Ні, мамо. Тут наша валіза та наші сумки. Може це грабіжники?

– Виходь швидко з квартири та чекай на мене.

Ліза сіла на лавку біля під’їзду. Катя з’явилася за десять хвилин. Мати та дочка разом піднялися на третій поверх.

Речі все ще стояли у передпокої. Катерина швидко обійшла кімнати, нікого не було. Вона відчинила валізу, там були речі чоловіка. У сумках також.

– Що? Він втікає?

– Мамо, що це? Батько їде на море без нас?

– Нічого не розумію.

Ноги стали ватяними, в очах потемніло, підскочив тиск. Ліза здогадалася покликати сусідку. Швидка приїхала швидко.

За годину з’явився Вадим.

– Тату, мамі погано, їй укол зробили. Вона спить. Що відбувається?

– Доню, так буває. Ви будете жити без мене. Я йду, у мене буде інша родина. Колись я познайомлю тебе з братом.

Вадим пішов, він так нічого і не сказав Каті. Просто подав на розлучення. Катя плакала, вона була при надії, тільки Вадим про це дізнатися не встиг.

– Мамочко, ми впораємося, я вже велика. Мені десять років. Я допомагатиму тобі. Нехай у мене буде братик, прошу тебе. Я так хотіла брата чи сестру.

– Катю, Ліза має рацію, – заспокоювала її сусідка. – Дитина не винна, що батько виявився негідником.

– Він нічого не знає.

– Дитиною кохання не повернеш! Знайшов іншу, нехай котиться. Подавай на аліменти, і про себе не забудь. Нехай утримує вас.

– Я сама!

– Не сама! Не ти все це зробила, хай платить за свої вчинки. І взагалі, по закону він не може з тобою розлучитися, ти в положенні.

– Я розлучуся!

Вадим дуже здивувався цікавому положенню Катерини, але більше був шокований аліментами. Адже тепер йому треба виплачувати їх не лише на Лізу, а ще й утримувати другу дитину та колишню дружину. Він був злий. В нього ж вже встиг з’явитися син від іншої жінки.

– Ти зовсім? Навіщо тобі такий тягар? Ти розлучена! Не вистачило розуму позбутися? Я зроблю тест, може й дитина не моя! Я не маю наміру утримувати зайвих спиногризів, – кричав він після розлучення.

– Ось як ти заговорив! Обов’язково зроби, – Катерина була вже спокійна. – Відразу і з Лізою зроби й з тією своєю дитиною. Думаю, це буде справедливо. Як потім у вічі доньки дивитимешся?

– А донька, напевно, й не моя. Мені про тебе все розповіли!

– Твоя нова? Це й не дивно. По собі судить.

– Я дізнаюся всю правду і не дозволю записати на мене твою дитину.

– Доньки посоромся, вона все чує!

Масла у вогонь пристрастей підливала і колишня свекруха. Дзвонила і навіть погрожувала розповісти матері Катерини.

Катя намагалася матір не турбувати, у неї серце хворе, чоловік нещодавно пішов із життя. А потім свекруха та Вадим влаштували позов із квартирою.

Захотілося їм відчепити половину, а то й більше, все в шлюбі куплено. Свекруха навіть розписку від сина до суду принесла на круглу суму готівкою, нібито на перший внесок.

Тільки ось нічого не допомогло. Всі платежі при оформленні були через банк, і перший внесок був допомогою батьків Каті. А потім батьки й іпотеку допомагали виплачувати.

Вадим працював, але більшість зарплати йшла матері на погашення уявного боргу. Катя цього навіть не знала, їй чоловік казав, що зарплата невелика, а він чекає на зміну керівництва.

Останню частину іпотеки, більш як половину, закрили спадковими грошима, які отримала мати від продажу сервісу з ремонту автомобілів.

Вона цього не розуміла, чоловік займався, а як його не стало, покупець знайшовся відразу. Допомогла дочці, й собі квартиру купила, щоб здавати. Додатковий дохід зайвим не буде.

Усі суди Вадим програв. Діти Катерини виявилися його, призначили аліменти, та ще й колишній платити довелося, поки вона в декреті. З квартирою теж не пощастило.

А чи були гроші від його матері, чи розписка пізніше написана просто для суду? Не довели. Розписка не завірена, навіщо між матір’ю та сином це робити? Колишня свекруха навіть посміялася з судді, яка не прийняла їх просту “записку”.

Аліменти були, але завжди надходили не в повному обсязі. Мати Катерини переїхала до неї допомагати з онуком, щоб дочка змогла вийти на роботу.

Та й квартиру, в якій жила, стала здавати. З двох квартир виходило добре. Ліза, як старша сестра, теж допомагала в усьому.

Час минав, діти росли. Жили дуже непогано. Ліза навчалася на останньому курсі інституту, Іванко ходив до школи. Невдовзі бабусі зненацька не стало. Виявилося, що вона залишила онукам по квартирі.

У п’ятнадцятий день народження Вані усі зібралися привітати його. Ліза приїхала із чоловіком. У неї були гарні новини, сім’я чекала на поповнення. Катерина зраділа.

Раптом у двері подзвонили.

– Ваня, відчиняй.

– До мене ніхто не повинен прийти. Ми з друзями завтра в кафе підемо. Це не до мене. Торговці напевно знову чайники та праски впарюють.

У двері наполегливо дзвонили. Катерина пішла відчиняти. На порозі стояв Вадим. Трохи далі, уткнувшись у телефон, стояв підліток. Катя здогадалася, що то його син.

– Катю, можна дітей побачити? Я хочу сина познайомити з братом та сестрою.

– Як за п’ятнадцять років це спало тобі на думку?

– Я довго не наважувався, думав. Дружина не вижила в дорожній пригоді, ми залишилися вдвох. Вона забороняла говорити Дімі про брата та сестру, і мені забороняла бачити дітей.

– Ти й сам не дуже хотів. Пам’ятаєш свою втечу, суди? Ти ж кричав, що не твої діти.

– Було, але з того часу багато води утекло, я все зрозумів.

– Я не забороняю дітям спілкуватися з тобою, але вони самі вирішать. Нині ми запитаємо у них.

– Лізо, Ваня! Підійдіть. Нікого вам не нагадує ця людина?

– О, Вадим Сергійович, власною персоною! – сказала Ліза. – А це ваш син, так би мовити, спадкоємець! Ваню, познайомся, це Вадим Сергійович!

– Я ваш батько!

– Батько? Дуже спірна заява! Батько виховує, а ти вважаєшся родичем лише по тесту. Я пам’ятаю, як ти йшов. Суди пам’ятаю, мені доводилося матір там чекати.

– Я була у сусідній кімнаті, але все чула. Потім я чекала на твоє повернення. Чекала, сподівалася, але надія переросла у ненависть. Я вже не чекала. Я була рада, що ти зник із нашого життя!

– Я була рада, що мій брат не впізнав такої зради, як я! У нього просто не було батька ніколи, а в мене був. Але ти зрадив мене та маму!

– Міг приходити та спілкуватися, але ти вибрав легкий шлях – дружина заборонила! Подивився на нас, – до побачення!

– Лізо, ось ваш брат, він хоче познайомитись.

– Нічого я не хочу, – подав голос підліток, – сам мене сюди притяг. Пішли звідси, мені не потрібна інша мати. Ніхто мені не потрібний! Він хоче помиритися і возз’єднатися!

– Вадиме, це правда?

– Ми могли б… у нас діти майже одного віку. Мені без жінки важко з ним упоратися. Перехідний вік.

– Важкий підліток?

– Можна сказати й так.

– Вадиме Сергійовичу, а ви нічого не забули? – Знову запитала Ліза.

– Я все пам’ятаю. Ось я вам по шоколадці приніс. Грошей не вистачає. З мене досі вираховують аліменти.

– Залиш своєму сину. А ти пам’ятаєш про дні народження?

– Я ніколи не забуваю.

– А сьогодні якраз… – намагалася підказати Ліза, – день народження…

– Катю, поговорімо з тобою наодинці.

– Наодинці? Ні! Сьогодні день народження Вані, у нас свято, і псувати такий день ми не будемо. Він не захотів з тобою розмовляти, йому набагато цікавіше з Миколою.

– Миколою? Це ще хто? Ти вийшла заміж?

– Коля – чоловік Лізи.

– Значить, ти вільна.

– Ще і як вільна, і втрачати волю не збираюся! До столу не запрошуємо, ми вас не кликали. Прощавайте!

– Катю, Катю, Ліза…

Вадим намагався щось говорити, але двері вже зачинилися і він опинився на сходовому майданчику. Дочка жодного разу не назвала його татом, тільки на ім’я та по батькові.

Іван взагалі нічого не сказав, подивився, як на порожнє місце. Сина, який Діма, поряд не було, він уже пішов. Цей взагалі на нього не зважає і не слухає. Батько року?! Ні! Зовсім нікому не батько, просто родич по тесту! За що боровся…!

А за столом різали торт, вітали іменинника. Все у них добре, а буде ще краще…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!