Віктор Петрович налив собі чай і уважно подивився на дружину та сина, які сиділи за кухонним столом. Після похорону старого друга Михайла він багато думав про заповіти, спадщину та юридичні тонкощі.
– Людочко, Андрійку, – почав він урочисто, – мені вже шістдесят сім, настав час серйозні рішення приймати.
– Які рішення? – поцікавився Андрій, накладаючи собі в кухоль цукор.
– Заповіт хочу скласти. По-людськи справедливо.
– Та й правильно, – кивнула Людмила. – Давно настав час.
– Саме так. І щоб усе було по-справедливому, ми з Андрієм зробимо ДНК-тест.
Повисла тиша. Андрій повільно підняв голову, а Людмила завмерла з кухлем в руках.
– Що зробимо? – перепитав син.
– ДНК-тест на батьківство. Проста формальність.
– Тату, ти серйозно?
– Абсолютно серйозно.
Людмила поставила кухоль на стіл так різко, що чай розплескався.
– Вітю, ти у своєму розумі? – спитала вона тихо.
– При здоровому глузді й твердій пам’яті. Тому хочу все оформити правильно.
– Правильно? – зблідла жінка. – Ти називаєш це “правильно”?
– Мало що буває в житті.
– Що буває? – холодно спитав Андрій.
– Усяке буває. Помилки, непорозуміння.
– Які помилки? Які непорозуміння?
– Синку, не бери близько до серця. Це суто технічне питання.
– Технічне? – повторила Людмила з недовірою. – Вітю, ти взагалі розумієш, що ти зараз кажеш?
– Розумію. Говорю про те, що хочу бути впевненим, що залишаю спадщину рідному синові.
– А в чому ти не впевнений? – спитав Андрій.
– Ні в чому конкретно. Просто хочу документальне підтвердження.
– Документальне підтвердження чого? Що я твій син?
– Так, саме цього.
Андрій повільно встав із-за столу.
– Тату, а тобі не здається, що це образа?
– Яка образа? Звичайна процедура.
– Звичайна? – Втрутилася Людмила. – Для кого звичайна?
– Для людей, які хочуть бути впевненими у фактах.
– У яких фактах, Вітю? Про що ти говориш?
– Про те, що сорок років тому могла статися помилка.
– Яка помилка?
– У тому, хто є батьком дитини.
Людмила зблідла ще сильніше.
– Ти що, з глузду з’їхав?
– Людо, не нервуй! Я просто хочу виключити усі сумніви.
– А в тебе на старості років з’явилися сумніви, що Андрій не твій син?
– У мене є бажання мати юридичні гарантії.
– Гарантії від кого? Від мене?
– Не від тебе. А загалом. Будь-яке може бути.
Андрій слухав батьків і не міг повірити, що він чує. Сорок років життя, і раптом батько сумнівається, що він син.
– Тату, – сказав він повільно, – якщо маєш сумніви, то про що нам взагалі говорити?
– Не про сумніви йдеться, а про порядок! Я бізнесмен, звик все документувати.
– Сім’ю теж документуєш?
– Коли справа стосується спадщини, тим паче чималої, – так.
– Зрозуміло.
Людмила встала і почала збирати посуд, хоч чай ще не допили.
– Мамо, – сказав Андрій, – залиш. Я сам приберу.
– Нічого, синку. Я звикла.
– Людо, – спробував заспокоїти її чоловік, – ну що ти так реагуєш? Подумаєш, аналіз здати.
– Подумаєш? – обернулася вона. – Вітю, ти хоч розумієш, що від нас вимагаєш?
– Вимагаю елементарної процедури.
– Елементарної? Ти вимагаєш доказів, що я тобі не зраджувала!
– Не вимагаю доказів. Просто прошу підтвердження.
– А в чому різниця?
– У тому, що підтвердження – це нормально, а звинувачення – ні.
– Яке підтвердження? Я є матір’ю твого сина! Він з’явився на світ у лікарні, куди ти сам мене відвозив!
– Народжувала, так. А зачала коли?
Людмила впустила тарілку. Та розбилася з дзвоном.
– Що ти сказав?
– Сказав те, що подумав.
– Вітю! – Вигукнула дружина. – Ти чуєш себе?
– Чую. І говорю розумні речі.
– Розумні? Ти звинувачуєш мене у зраді!
– Не звинувачую. Допускаю можливість.
– У мене не було нікого!
– Звідки я знаю?
– Звідти, що я твоя дружина! І була вірна тобі все життя!
– Була чи не була, покаже тест.
Андрій не витримав:
– Тату, припини! Ти принижуєш маму!
– Не принижую. З’ясовую правду.
– Яку правду? Про що?
– Про те, чи я справді твій батько.
– А як виявиться, що не ти?
– Тоді спадщину отримає хтось інший.
– Хто інший?
– Родичі. Сестра моя, племінники. Або піде на благодійність.
– А я? – з усмішкою спитав Андрій.
– А ти нічого. Якщо виявишся не моїм сином.
– Зрозуміло, – сказав Андрій і подався до виходу.
– Куди йдеш?
– Додому. Думати над твоєю пропозицією.
– Андрюша, не ображайся!
– Я не ображаюся, тату. Просто здивований.
– Чому здивований? – спитав Віктор, як ні в чому не бувало.
– Тому, що дожив до сорока років, не знаючи, хто мій батько.
Як син пішов, подружжя залишилося наодинці. Людмила мовчки прибирала уламки розбитої тарілки, а Віктор читав газету, вдаючи, що нічого не сталося.
– Вітю,- сказала вона нарешті,- ти хоч розумієш, що ти накоїв?
– Що я накоїв?
– Ти розтоптав сорок п’ять років нашого шлюбу!
– Нічого я не топтав. Просто хочу бути впевненим у фактах.
Людмила сіла на стілець і затулила обличчя руками.
– Господи, що з тобою сталося?
– Зі мною нічого не стало. Я став обережнішим.
– А якщо результат тесту підтвердить, що Андрій твій син?
– Тоді все буде гаразд.
– А що зі мною буде?
– А що з тобою має бути?
– Ти ж мене в зраді підозрюєш!
– Не підозрюю. Перевіряю.
– А якщо перевірка покаже, що зради не було?
– Виходить, не було.
– І ти перепросиш?
– За що перепрошувати?
– За те, що мене принизив підозрами!
– Я тебе не принижував. Я ухвалив ділове рішення.
– У сім’ї немає ділових рішень!
– Буває. Коли справа стосується грошей.
– А кохання? Довіра? Повага?
– Це окремо. А гроші окремо.
– Не можна окремо! Сім’я – це єдине ціле!
– Сім’я – це сім’я. А гроші – це гроші.
Людмила встала і подивилася на чоловіка.
– Знаєш що, Вітю?
– Що?
– Роби свій тест. Перевіряй, що хочеш.
– От і добре. Я радий, що ти зрозуміла.
– Я зрозуміла не те, що ти думаєш.
– А що?
– Зрозуміла, що прожила все життя з чужою людиною!
– Чому з чужою?
– Тому що рідна людина не могла б придумати таке приниження.
– Людочко, не драматизуй!
– Я не драматизую. А хіба моє слово для тебе нічого не значить?
– Значить. Але хочеться підтвердження.
– Від кого? Від медицини?
– Від науки.
– Тобто, ти більше довіряєш лабораторії, ніж мені?
– Не більше. По іншому.
– Як по іншому?
– Наука об’єктивна. А люди можуть помилятися.
– Або брехати?
– Можуть і брехати.
– Значить, я брехуха?
– Я цього не сказав.
– Але припускаєш таку можливість.
– Допускаю різні можливості.
– Включаючи зраду.
– Включно з різними варіантами розвитку подій, які відбулися більш як сорок років тому.
Людмила повільно зняла обручку і поклала її на стіл.
– Що ти робиш? – здивувався Віктор.
– Звільняю тебе від сумнівів.
– Яких сумнівів?
– Від усіх. Більше тобі не доведеться гадати, чи вірна я тобі, чи ні.
– Людочко, не викаблучуйся!
– Я не викаблучуюся. Приймаю ділове рішення, як і ти.
– Яке рішення?
– Подаю на розлучення.
– Чому?
– За неповагу! За приниження! За те, що ти розтоптав все наше життя!
– Нічого я не топтав!
– Розтоптав! Однією пропозицією зробити тест.
– Це просто формальність!
– Для тебе формальність. Для мене – кінець сім’ї!
– Людо, ти сильно перебільшуєш!
– Не перебільшую. Я просто зрозуміла, що ми з тобою різні люди.
– Чим ми різні?
– Для мене сім’я – це довіра. Для тебе – бізнес-проєкт.
Віктор зрозумів, що дружина серйозно налаштована. Але відступати не збирався.
– Людо, давай будемо розумними.
– Я буду розумною. Тому й розлучаюся.
– Через один аналіз?
– Через те, що цей аналіз означає.
Через три місяці Віктор сидів один у порожній квартирі, на столі лежали папери з результатами ДНК-тесту, що підтверджували його батьківство.
Андрій спілкувався з ним тільки телефоном і то за потребою, а Людмила взагалі припинила відповідати на дзвінки, поїхавши на свою малу батьківщину.
Він досяг «юридичної чистоти», але втратив сім’ю – і зрозумів, що це була найбільша помилка в його житті. Та вже нічого виправити не можливо, – слово ж не горобець…
Що ви скажете про витівки батька? Як би ви вчинили на місці дружини? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
