— До речі, я ж тобі не сказав. Мої наступного тижня приїжджають. Десь на тиждень.
Слова впали в кухонний простір, як важке, брудне каміння в чистий струмок. Ірина завмерла, її рука з пакетом молока застигла на півдорозі до холодильника. Хрускіт паперового пакета на стільниці, звук її розміреного дихання — усе обірвалося. На кухні запанувала напружена, густа порожнеча, яку не міг порушити навіть гул холодильника. Вона повільно, немов боячись зробити різкий рух, поставила пакет на прохолодний глянець стільниці й випросталася.
— Що, пробач? — її голос був тихим, майже безбарвним. Це було не питання, а скоріше вимога повторити сказане, дати їй шанс переконатися, що вона недочула.
Ігор стояв, притулившись до дверного одвірка, схрестивши руки на грудях. На його обличчі грала лінива, трохи поблажлива посмішка людини, яка повідомляє про щось вирішене й таке, що не підлягає обговоренню. Він не зрушив з місця, лише трохи хитнув головою, немов дивуючись її нетямущості.
— Батьки мої, кажу, приїжджають. У понеділок. Що незрозумілого? Подзвонили пів години тому, вже квитки взяли.
Він вимовив це так, ніби йшлося про прогноз погоди, а не про подію, яка пів року тому ледь не зруйнувала їхній шлюб. Ірина повільно повернулася до нього. Вона дивилася на нього впритул, і її погляд був важким, вивчаючим, немов вона бачила його вперше. Вона бачила не свого чоловіка, а чужого, самовдоволеного чоловіка, який вторгся в її дім та її життя.
— Ігорю. Ми ж домовлялися, — промовила вона, карбуючи кожне слово. Ні благання, ні істерики. Тільки холодна, свинцева констатація. — Ти мені обіцяв. Ти дав слово, що після того разу… що їхньої ноги в цьому домі більше не буде.
Він смикнув плечем, і посмішка на його обличчі стала ширшою, нахабнішою. Цей жест — зневажливий, той, що знецінює, — ударив її сильніше, ніж якби він закричав.
— Ну, обіцяв. І що? Ситуація змінилася. Це ж батьки. Я їм що, скажу — не приїжджайте, моя дружина проти? Ти сама подумай, який це матиме вигляд.
— Мені байдуже, який це матиме вигляд, — її голос залишався рівним, але в ньому з’явилася сталь. — Мені важливо те, що ти порушив своє слово. Ти збрехав мені. Після того, що твоя мати влаштувала минулого разу… Після того, як вона перерила мої речі, поки мене не було вдома, а потім заявила, що я погана господиня й не стежу за твоїм здоров’ям… Ти забув, як ми потім тиждень не розмовляли? Ти забув, як ти сам казав, що це був перебір?
Він відліпився від одвірка й зробив крок у кухню, вторгаючись на її територію. Його обличчя втратило веселість, на зміну їй прийшло роздратування. Він не любив, коли йому нагадували про його слабкості.
— Знову ти за своє? Іро, припиняй. Ну, погарячкувала мама, з ким не буває. Вона ж вибачилася.
— Вона не вибачилася, — відрізала Ірина. — Вона сказала: «Якщо я тебе чимось образила, то вибач». Це не вибачення, Ігорю. Це спосіб зробити мене винною в тому, що я посміла образитися. А ти стояв поруч і кивав, як бовванчик.
— Досить! — гаркнув він, і його голос ударив по стінах. — Я не збираюся це обговорювати. Питання вирішене. Вони приїжджають. Крапка. Я свій вибір зробив.
Його слова — «Я свій вибір зробив» — не прозвучали як погроза. Вони прозвучали як діагноз. Остаточний і такий, що оскарженню не підлягає. Ірина дивилася на нього, і щось усередині неї, щось тепле й живе, що ще намагалося знайти виправдання, знайти компроміс, раптом охололо й затверділо. Вона відчула це майже фізично, немов усередині грудної клітки розлили рідкий азот. Усі емоції — образа, гнів, розчарування — випарувалися, залишивши по собі лише дзвінку, абсолютну ясність. Вона більше не бачила перед собою близьку людину, яка зробила помилку. Вона бачила чужинця, який щойно із насолодою констатував, що її почуття, її спокій і її дім не варті анічогісінько.
Ігор, невірно витлумачивши її мовчання як знак покірності, вирішив закріпити свою перемогу. Він підійшов до столу, взяв із вази яблуко і з хрускотом відкусив шматок. Цей звук, соковитий і зухвалий, був актом самоствердження. Він жував повільно, дивлячись на неї зверхньо, і в його очах відбивалося неприховане тріумфування.
— Ну от і добре, що ми все зрозуміли, — промовив він із набитим ротом. — А якщо тобі щось не подобається, якщо ти не готова виявити повагу до моєї сім’ї… що ж, можеш з’їхати на тиждень до подруги. Перечекаєш там, доки вони не поїдуть. Думаю, так усім буде спокійніше.
Він сказав це. Він справді вимовив ці слова вголос, стоячи посеред її кухні, у квартирі, купленій на її гроші задовго до їхнього знайомства. Він запропонував їй, господині, забратися з власного будинку, щоб звільнити місце для людей, які одного разу вже перетворили її життя на пекло. І в цю мить для Ірини все закінчилося. Не шлюб. Не кохання. Закінчилася та людина, яку вона знала під іменем Ігор. Він перестав існувати, розсипався на порох, залишивши по собі лише нахабну, самовдоволену оболонку.
Вона мовчки відвернулася від нього. Не було жодного зайвого руху. Вона не стала розкладати продукти — ці символи зруйнованого затишку. Вона просто вийшла з кухні й, не дивлячись на нього, пішла коридором до вхідних дверей. Її кроки були рівними й твердими. Не було ні поспіху, ні метушні. Ігор, здивований таким маневром, пішов за нею, усе ще дожовуючи яблуко.
— Ти куди нагострила лижі? Вирішила все-таки речі зібрати? Правильно, годі тут драму влаштовувати.
Ірина дійшла до дверей, взялася за ручку замка й повернула її. Пролунав гучний, виразний клацання. Потім вона потягнула двері на себе, і ті безшумно розчинилися, впускаючи в коридор прохолодне повітря й приглушене світло сходового майданчика. Вона повернулася до нього. На її обличчі не було ні сліду гніву чи образи. Тільки холодний, відсторонений спокій хірурга, готового до ампутації.
— Ігорю, ти ж мені обіцяв, що твої батьки більше не з’являться в нас удома після минулого скандалу! Чого це вони знову до нас їдуть?!
Її голос був рівним, без найменшого тремтіння. Це було не питання, а скоріше зачитування обвинувального акту перед винесенням вироку. Вона дивилася йому прямо в очі, і в її погляді він уперше побачив щось, що змусило його почуватися незатишно.
— Ти чого, театр влаштувала? — він спробував посміхнутися, але вийшло натягнуто. — Двері зачини, простягає.
— Ти маєш рацію, — кивнула вона з тим самим крижаним спокоєм. — Комусь справді варто з’їхати. Прямо зараз. Іди. Їдь до своїх батьків. І можеш залишатися в них не на тиждень, а назавжди. Забирайся з мого дому.
На мить Ігор завмер. Його мозок, звиклий до певного сценарію — її ображене мовчання, потім сльози, потім його поблажливе примирення — відмовився обробляти нову реальність. Слова «забирайся з мого дому» прозвучали так виразно й буденно, що здалися абсурдним збоєм у системі. Він кліпнув, і на його обличчі відбилося щире, майже дитяче здивування. А потім воно змінилося кривою, злою посмішкою.
— Ти серйозно? — він нервово засміявся, роблячи крок уперед, маючи намір зачинити ці нещасливі двері й припинити протяг і виставу. — Іро, ти при своєму розумі? Ти мене виганяєш? Через таку нісенітницю? Ти готова зруйнувати нашу сім’ю, лише б не пустити в наш дім моїх старих на пару днів?
Він навмисно використав слова «нашу сім’ю» і «наш дім», намагаючись повернути її до звичної системи координат, де все було спільним, а отже — його. Але Ірина не зрушила з місця, перегороджуючи йому шлях до дверей.
— Ні, Ігорю. Не «у наш дім». У мій, — поправила вона його, і це спокійне уточнення було подібне до удару скальпелем. — У мою квартиру. Ти забув? Це моя квартира. А ти тут живеш. Ти гість, який надто довго гостював і чомусь вирішив, що він тут господар.
Його обличчя налилося кров’ю. Звинувачення у приживанні було найбільш принизливим, що він міг почути. Уся його показна впевненість, його роль глави сім’ї, яку він так старанно грав, тріснула й посипалася.
— Я тут живу?! — заревів він, переходячи на крик. — Я тут працюю, я гроші в цей дім приношу! Чи ти забула, що я не на дивані лежу? Я утримую тебе і твою квартиру!
Ірина злегка схилила голову набік, і в її очах з’явилося щось схоже на цікавість дослідника, який вивчає примітивний організм.
— Утримую? Це цікаво. Давай порахуємо, Ігорю. Моя зарплата йде на іпотеку за цю квартиру, яку я взяла ще до тебе. На комунальні платежі. На продукти, які лежать у цьому холодильнику. На ту саму побутову хімію, якою ти гидуєш користуватися для прибирання. А на що йде твоя зарплата, Ігорю? Нагадай мені. Ах, так. На бензин для твоєї машини. На нові диски, які ти купив минулого місяця. На твої походи в бар із друзями щоп’ятниці. І на той дорогий квадрокоптер, який уже пів року припадає пилом на шафі. Ти не приносиш гроші в цей дім. Ти витрачаєш їх на себе, дозволяючи мені оплачувати твоє комфортне існування тут.
Кожне її слово було сухим фактом, позбавленим емоційного забарвлення. Це був не докір, це була бухгалтерська звітність. І ця беземоційна точність дратувала набагато сильніше, ніж якби вона кричала і била посуд.
— Ти… ти все рахувала? Ти сиділа й рахувала, хто скільки витратив? Яка ж ти дріб’язкова, розважлива… — він не міг підібрати слова, задихаючись від люті.
— Я не рахувала. Я просто перестала брехати собі, — її голос став ще тихішим, але від цього тільки більш вагомим. — Я довго вдавала, що ми — партнери. Що ми — сім’я. Я закривала очі на те, що ти поводишся не як дорослий чоловік, а як примхливий підліток, якому всі винні. Якому дружина повинна забезпечити побут, а він буде її ощасливлювати своєю присутністю. Але сьогодні ти перейшов межу. Ти не просто порушив обіцянку. Ти визнав можливим вказати мені на двері в моєму власному домі. Ти вирішив, що маєш на це право.
Він дивився на неї, і в його погляді змішалися ненависть і розгубленість. Він не впізнавав цю жінку. Куди поділася та Іра, яка завжди згладжувала кути, яка прощала, яка боялася його образити? Перед ним стояла чужа, холодна й абсолютно непробивна стіна.
— Ти просто ненавидиш моїх батьків! Ти завжди їх ненавиділа! — вигукнув він останнє, що спало йому на думку, найбільш заяложену й жалюгідну з усіх можливих претензій.
Ірина вперше за всю розмову дозволила собі посміхнутися. Але в цій усмішці не було ані краплі веселощів.
— Твої батьки тут ні до чого, Ігорю. Вони лише лакмусовий папірець. Вони просто показали, хто ти є насправді. Людина, для якої її слово — порожній звук. Людина, яка готова принизити свою дружину, щоб не виглядати поганим сином в очах мами. Так от, іди. Іди й будь хорошим сином. Твоя роль хорошого чоловіка на цьому закінчена. Провалюй.
Слово «провалюй» повисло в повітрі коридору. Воно було не емоційним вигуком, а сухим, млявим фактом. Ігор дивився на неї, і в його свідомості відчайдушно билася одна думка: це не по-справжньому. Це якийсь поганий, затягнутий розіграш. Зараз вона кліпне, обличчя її спотвориться від стримуваних сліз, і все повернеться на круги своя. Він вдасть, що великодушно її прощає, вона — що рада цьому прощенню. Але нічого не відбувалося. Її обличчя залишалося непроникною маскою. Вона не плакала. Вона не злилася. Вона чекала.
І тоді його накрило. Не лють, а щось набагато гірше — панічний жах від втрати контролю. Він втрачав усе: цю зручну квартиру, цю передбачувану жінку, цей налагоджений побут, який він сприймав як належне. І в цьому тваринному страху він намацав останню зброю. Найбруднішу й отруєну. Ту, яку застосовують, коли хочуть не просто перемогти, а знищити, випалити землю, на якій стояв противник.
Він повільно, з розстановкою, оглянув її з голови до ніг. Його погляд був липким, оцінювальним, як у торгівця, який роздивляється бракований товар. А потім він посміхнувся. Тихо і мерзенно.
— Зрозуміло, — протягнув він, і в його голосі зашипіла отрута. — Тепер мені все зрозуміло. Ти ж просто заздриш. У мене є сім’я. Є мати, батько. Нормальні, живі люди, які люблять мене. А в тебе хто є? Нікого. Тільки ці стіни. Тому ти й бісишся, коли вони приїжджають. Вони тобі нагадують, яка ти… порожня.
Він зробив паузу, даючи отруті вбратися. Ірина не ворухнулася. Її обличчя було схоже на висічене з каменю. Це мовчання підстьобнуло його, додало впевненості. Він зробив ще один крок у своїй словесній атаці, цілячись у найбільш незахищене.
— Я завжди думав, чому ти так не хочеш дітей. Усе відмовки, кар’єра, не час… А річ не в цьому. Ти просто не здатна нікого любити, крім себе. Ти ж безплідна, Іро. Не в медичному сенсі, ні. У душевному. У тобі немає ні тепла, ні життя. Тільки розрахунок і холод. Тому ти ніколи не будеш матір’ю, і тому мій рід для тебе — як кістка в горлі. Він справжній. А ти — підробка.
Він закінчив, важко дихаючи, виклавши на стіл свій останній козир. Він чекав чого завгодно: крику, ляпаса, потоку образ. Він був готовий до цього, він прагнув цього, тому що будь-яка реакція означала б, що він влучив у ціль, що вона ще жива, що її можна зачепити.
Але на її обличчі не відбилося нічого. Абсолютно нічого. Ні болю, ні образи, ні гніву. Її очі дивилися немов крізь нього. Наче він говорив незнайомою мовою про когось абсолютно іншого. Та людина, якою він її вважав, щойно остаточно померла в її погляді. На її місці залишилася порожнеча. Вона мовчала кілька секунд, які здалися йому вічністю.
А потім вона заговорила. Її голос був до жаху спокійним, як голос диспетчера, який зачитує інструкцію з евакуації.
— Візьми куртку з вішалки. Телефон і гаманець на комоді. Там же, у синій вазочці, лежать ключі від твоєї машини.
Вона говорила повільно, даючи йому час усвідомити кожне слово. Це була не пропозиція. Це був наказ.
Ігор заціпенів. Такої реакції він не очікував. Повне, тотальне ігнорування його жахливих слів обеззброїло його. Він був розчавлений не її гнівом, а її байдужістю.
— Ключі від цієї квартири, — додала вона тим самим рівним тоном, — залиш на комоді. Вони тобі більше не знадобляться.
Він мовчки, як сомнамбула, повернувся. Його руки на автоматі намацали шкіряну куртку, зняли її з гачка. Взяв телефон. Вигріб із вазочки свої ключі від машини, і його пальці наштовхнулися на холодний метал зв’язки з ключами від квартири. Він на мить завмер, а потім витягнув їх і поклав на лаковану поверхню комода. Звук був тихим, але в цій оглушливій атмосфері він пролунав як постріл.
Він накинув куртку і, не обертаючись, ступив за поріг. Ірина не дивилася йому в спину. Вона відвернулася і дивилася вглиб коридору, вглиб своєї квартири. Він постояв секунду на сходовому майданчику, чекаючи чогось — грюкання дверей, прощального прокляття. Але нічого не було. Він був просто стертий.
Вона взялася за ручку й повільно потягнула двері на себе. Важке полотно беззвучно стало на місце. Вона повернула ключ у замку. Один оберт. Другий. Клацання були сухими й остаточними.
Вона стояла в коридорі своєї квартири. Сама. І тиша більше не здавалася гнітючою. Вона була чистою…
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
