Дзвінок у двері пролунав о пів на десяту. Світлана завмерла з кухлем кави – через місяць після розлучення вона відвикла від несподіваних гостей.
– Світлано, це я! Відчиняй!
Валентина Петрівна стояла на порозі з пакетами та зв’язкою ключів. Ті самі, що Ігор “забув” забрати.
– Сир принесла. Як справи, не нудьгуєш?
– Нормально, – коротко відповіла Світлана, пропускаючи колишню свекруху.
Валентина Петрівна пройшла на кухню й одразу почала господарювати – діставала продукти, увімкнула чайник, протерла стіл.
– Ігор дзвонив учора. Скаржиться – квартирка у нової пасії крихітна, а тут звик до простору.
– Його вибір.
– Ну, що ти! – сплеснула руками Валентина Петрівна. – Чоловіки, вони імпульсивні. Погарячкував, а тепер мається. Скільки років тут прожив – дванадцять! Це ж і його будинок.
Вона підійшла до комода, де стояло весільне фото, розвернула рамку обличчям у кімнату.
– А то, що розвернута стоїть. Ігор має дивитися на свою квартиру.
– Мою, – тихо поправила Світлана.
– Звісно, доню. Але його теж. Справедливість понад усе.
За тиждень Валентина Петрівна з’являлася кожні два дні. Завжди з ключами завжди знаходила, що “поправити”.
– Фіалку від вікна прибери, згорить. Ігор завжди казав – квіти люблять півтінь.
Вона переставила горщик на стіл, принесла свій рушник, залишила капці біля дверей.
– А холодильник пустуватий. Добре, що я стежу – раптом Ігорьок зазирне, а годувати нема чим.
– Він не заглядає, – сухо відповіла Світлана.
– Поки що не заглядає. А потім одумається. Нові дружини вони що – пограють і покинуть. А перша сім’я – це святе.
Валентина Петрівна відчинила шафу, перерахувала тарілки.
– Сервіз який хороший залишився. Ігор його дарував на річницю?
– На мої гроші дарував.
– Все одно з любов’ю вибирав. Це дорогого варте.
До кінця місяця свекруха вже не стукала. Входила, відчиняючи своїми ключами, приводила знайомих “на чай”.
– Тамаро, дивись, яке планування вдале! Ігор тут стільки років жив, вважай, виріс. Жаль, що довелося виїхати.
Сусідка цокала язиком, мацала штори, зазирала до спальні.
– Світлано, вам пощастило з такою житлоплощею.
– Пощастило… – луною озвалася Валентина Петрівна. – Тільки чи справедливо стільки місця займати?
Світлана слухала з кухні, стиснувши кулаки. Фіалка на столі зовсім поникла – свекруха заливала її щодня.
– А Ігорку як? – продовжувала Тамара. – На чужій території тулитися.
– Отож і воно. Може, варто подумати… ну по-людськи.
У суботу вранці вхідні двері грюкнули особливо голосно. Світлана визирнула та обмерла. Валентина Петрівна втягувала в коридор валізу.
– Вирішила трохи пожити, – оголосила вона, вішаючи пальто. – Ігор попросив доглянути за квартирою.
– За якою квартирою? – голос Світлани тремтів.
– Ну, як за якою! Поки ви не поділите майно за справедливістю. Диван у вітальні мене влаштує.
Валентина Петрівна пройшла до кімнати, поставила валізу біля стіни.
– І потім, самотній жінці небезпечно жити одній. А я і за порядком подивлюся, і компанію складу.
– Я не просила…
– А хто просить? Життя саме просить. Ігор моральне право має на це житло. Дванадцять років тут жив!
До вечора Валентина Петрівна остаточно влаштувалася. Розставила ліки на полицях, повісила халат, увімкнула телевізор на повну гучність.
– Завтра синочок приїде, дрібнички забере. Не заперечуєш?
Світлана мовчала, дивлячись на зів’ялу фіалку.
– Бо він дзвонив, переживає. Каже – якось не правильно вийшло, що Свєта у такій великій квартирі одна, а він на орендованій.
У коридорі задзвонив телефон.
– Ігор! – вигукнула Валентина Петрівна, хапаючи слухавку. – Так, я вже тут. Спостерігаю за порядком.
Пауза. Ігор щось казав.
– Світлана нормально ставиться. Вона розуміє – справедливість має бути. Справді, доню? – Валентина Петрівна вичікувально дивилася на невістку.
Світлана підвелася, підійшла до столу. Взяла горщик із фіалкою – тією, що вирощувала три роки, берегла від протягів, пересаджувала.
– Ну, скажи синові, що не проти, – наполягала свекруха.
Світлана підвела очі. У них щось змінилося.
– Бажаєте відсудити мою квартиру? Спробуйте! Ваш син не отримає жодного міліметра.
Валентина Петрівна випустила слухавку на диван.
– Ти що сказала?
– Що чула, ти карга стара!
Світлана вибухнула, але потім трохи затнулася. Вона поставила фіалку на підвіконня, трохи далі від батареї. Розвернулася до свекрухи.
– Збирайтеся! Негайно.
– Зовсім дах поїхав? – Валентина Петрівна підскочила з дивана. – Я хвора, самотня! Син попросив доглянути!
– Ваш син одружений з іншою. І живе із нею.
– Це тимчасово! Зрозуміє, повернеться!
– Не повернеться. І навіть, якщо – то тут йому не місце.
Світлана відчинила вхідні двері навстіж.
– Ти безсердечна! – заволала Валентина Петрівна, хапаючи валізу. – Ігор дізнається, яка ти насправді!
– Хай довідається. Заодно зрозуміє – часи змінилися.
– Я йому все розповім! Як ти мене принижувала!
– Розповідайте. Тільки спочатку поясніть, хто кого принижував ці дванадцять років.
Валентина Петрівна позадкувала до дверей, тягнучи валізу.
– Ти ще пошкодуєш! Ігор зрозуміє, що накоїв!
– Він уже зрозумів. Тож і з’їхав.
Світлана взяла з тумбочки зв’язок ключів.
– І це лишіть. Більше вони вам не знадобляться.
Двері зачинилися. Тиша накрила квартиру, як тепла ковдра.
За пів години задзвонив телефон. Ігор.
– Світлано, що відбувається? Мати ридає, каже, ти її вигнала!
– Не вигнала. Попросила піти з мого дому.
– Як можна так із людиною похилого віку?
– А як можна дванадцять років терпіти її хамство?
Пауза.
– Слухай, може, не будемо так різко? Мати просто переживала…
– За що? За те, що ви з нею не змогли забрати у мене квартиру?
– Та до чого тут відібрати! Я ж маю право…
– На що? На житло, куплене на мої гроші? На квартиру, де ви з мамою планували мене потіснити?
– Світлано, ти не так розумієш…
– Я все розумію правильно. Вперше за роки.
Світлана поклала слухавку. Телефон негайно задзвонив. Вона вимкнула звук.
Вранці сусідка Тамара перейняла її біля ліфта.
– Свєточко, а що це Валентина Петрівна вчора з валізою тікала? Посварилися?
– Прийшли до взаєморозуміння.
– А Ігор знає?
– Тепер знає. І дуже засмутився.
– Так, сім’я все-таки…
– Яка сім’я? – Світлана натиснула кнопку ліфта. – Він живе з іншою.
– Так-то воно так, але мати одна залишилася…
– Нехай до сина переїжджає. На ту саму крихітну квартирку.
Ліфт прийшов. Тамара залишилася знизу з відкритим ротом.
Удома Світлана заварила каву, сіла біля вікна. Фіалка на підвіконні вже розправила листя – за ніч трохи далі від жару батареї вона помітно ожила.
На комоді лежала перевернута фотографія. Світлана взяла рамку, подивилася на молоді обличчя – своє та Ігоря. Стільки планів було, надій… І стільки мовчання.
Вона відчинила ящик столу, прибрала знімок усередину.
О першій годині дня задзвонив домофон. Ігор.
– Світлано, це я. Відчини, поговоримо.
– Говори знизу, я добре чую.
– Не дури. Відчиняй.
– Не відчиню. Говори, що хотів.
Пауза. Чути було, як він сопить у слухавку.
– Гаразд. Мати вчора ночувала в мене. Місця мало, дружина незадоволена. Може, пустиш її назад?
– Ні.
– Світлано, вона ж стара!
– Нехай син дбає про неї. Офіційний син. Законний.
– У мене квартира маленька…
– А в мене моя. І я хочу жити сама.
– Добре, добре. Тоді зустріньмося, все обговоримо спокійно.
– Обговорювати нема чого.
– Ну, як нічого! Я ж тобі не ворог. Можемо домовитися по-людськи.
– По-людськи, це коли не надсилаєш матір відбирати квартиру у колишньої дружини?
– Та ніхто нічого не відбирав! Просто справедливо було б…
– Справедливо – це коли кожен живе там, де має право жити.
Світлана вимкнула домофон.
За тиждень Валентина Петрівна більше не з’являлася. Ігор теж не дзвонив. Тамара, сусідка, припинила пхати носа – мабуть, зрозуміла, що тема закрита.
Світлана поливала фіалку, готувала каву, читала біля вікна. Ніхто не вмикав телевізор на повну гучність, не переставляв її речі, не давав порад про життя.
Вперше за дванадцять років вона почувала себе вдома. У своєму будинку, за своїми правилами…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
