Сумно це писати і, зізнатися, навіть якось принизливо. Але мені нема з ким поділитися: сама я живу за кордоном, а сил більше мовчати немає.
І хоча зараз у мене все гаразд, питання з донькою зʼїдає мене зсередини. Чому доросла тридцятирічна жінка досі очікує від матері фінансової підтримки та постійних подарунків? Чи можна використовувати людей у своїх корисливих цілях? Я ж її мати!
З одного боку, її можна трохи зрозуміти: все дитинство у Марини була мама. Залишившись без чоловіка, я працювала напевно по 10–15 годин на день. Що вдієш, немає освіти, немає професії. Тож роздавати рекламки в центрі міста чи продавати морозиво на зупинці — непогане заняття, бувало й гірше.
Ще з дитинства я намагалася якось донести до Марини, що світ влаштований не так, як пишуть у казках. Що ми повинні боротися, рости та розвиватися. І тоді, якщо пощастить, все буде гаразд. У фінансовому плані.
Такі речі, як дружба, стосунки всередині сім’ї та інші психологічні моменти, ми не обговорювали. Я вважала, що це зробить її слабкою. І я дуже помилилася.
Марина рано почала зустрічатися із Владом. Він на 2 роки старший, майже ровесники. Ще у 17 років дочка просила мене відпустити її жити з хлопцем. Але дозволити їй подібне я змогла тільки коли доньці виповнилося повних 18 років.
Приблизно тоді в мене з’явилася ідея виїхати за кордон. Там, можливо, знайду стабільний заробіток, а може, навіть зустріну рідну душу.
Так і вийшло, що юність дочки теж пройшла повз мене. Ну, що вдієш, життя. Зате я змогла надсилати Марині гроші. Небагато, але для її, скажімо так, передсімейного життя це було дуже доречно. Тому що працювати Марина не хотіла, а прагнула закінчити професійні курси, щоб не мучитися, як я свого часу.
Минуло 5 років, і донька вийшла заміж. Весь цей час я допомагала їй у фінансовому плані. Вислала непогану суму як весільний подарунок.
На жаль, своїх курсів Марина так і не закінчила. Тож вона сиділа вдома. Зручно влаштувалася, визнаю. Але це єдина дочка. Хотілося допомогти їй.
Я ж потихеньку почала налагоджувати особисте життя. Ми зустрічалися з одним чоловіком. Він місцевий, непогано заробляв. Але одружуватися не збирався.
Справа у жорстких локальних законах. Згідно з ними, чоловік після розлучення позбавлявся буквально всього. Отже, навіть його мама радила йому залишатися неодруженим.
Я продовжувала працювати. Ми бачилися з моїм тоді ще «другом». А дочка лише отримувала гроші від мене, ми практично не розмовляли. Але я думала, що їй мати зараз не потрібна: адже вона сама заміжня.
Крім того, наші бесіди стали все частіше супроводжуватися фразою: “Не вистачає на життя, мамо, допоможи”.
А тепер ось я виходжу заміж. Так-так, лід рушив. Виявляється, навіть у моєму віці можна вийти заміж. У мене тепер є коханий чоловік, мій законний майбутній чоловік.
Я не працюю, тепер я домогосподарка, хоча так називати себе в мене язик не повертається: замовляємо клінінг та їжу з ресторанів. А зовсім поряд море…
Бажаєте знати реакцію моєї доньки? Вона ображається на мене за те, що я маю намір виходити заміж за кордоном. І тим більше жити тут.
Тому що, на її думку, я маю надто солодке життя і я «не знаю, як це — виживати на середню зарплату». На зарплатню її чоловіка. Тому що я, чи бачите, тепер купаюся в розкоші, а у них навіть автомобіля немає.
Марина забула або просто не відчувала, як я працювала після розлучення і скільки я переслала їй грошей. Для неї я просто банкомат. Та ще й такий, який можна покритикувати.
Як ви розумієте, вона досі не працює. При цьому у неї новий телефон, купа брендового ганчірʼя — все куплено на мої подачки. Чи можна використовувати людей так? Моя дочка вважає, що так.
Все життя я намагалася якось покращити наше фінансове становище, допомагала. Але правду кажуть: із віком людина черствіє. І мене дочки замашки вже просто дістали.
Я знаю, що вона одна. Але треба й міру знати. І зараз, перед весіллям, я подумую: а може, нехай лишається вдома? Навіщо мені її запрошувати заради нових втрачених нервів?
Якщо людина не вміє поводитися з власною матір’ю, як вона розмовлятиме з вітчимом? Ось не знаю, поганий це буде з мого боку вчинок чи доросле, виважене рішення. Адже як ти ставишся до людей, так і вони з тобою вчинять.
А грошей їхній родині я більше надсилати не збираюся. Вони вже дорослі, самі розберуться. Пора б уже й самим дати раду з фінансами.
