— Наталко, дитинко, приїжджай! У мене тиск підскочив, а пігулки скінчилися, — Поліна Іванівна зателефонувала внучці мало не плачучи.
— Як це так? Адже я вчора була в тебе, чому не сказала, що скінчилися? Може, швидку викликати? – Злякалася Наталка. — Ти Мишкові зателефонуй, він швидше прийде. Він же з тобою на одній вулиці живе!
— Та він щось слухавку не взяв. Зайнятий, мабуть… А лікаря поки не треба, мені б пігулки… — тихо сказала бабуся.
– Добре. Лежи, я зараз на таксі приїду, — Наталка була готова хоч на край землі заради Поліни Іванівни.
Втім, Наташа змалку була відповідальною людиною. Вона рано навчилася готувати і завжди прибирала у своїй кімнаті сама.
У сьомому класі дівчинка також самостійно влаштувалась на підробіток і на повну стала допомагати батькам та коханій бабусі.
Мишко ж, який народився на чотирнадцять років пізніше, був для всієї родини майже, як довгоочікуваний подарунок. Наталя теж любила брата, а бабуся й зовсім у ньому душі не чула.
Поліна Іванівна здувала з нього порошинки, гладила по вихрастій голові, пестила. А коли трохи підріс, підсовувала йому на кишенькові витрати.
— Бери, бери, онучку… Тільки мамі не кажи… Купи собі щось смачненьке.
І Мишко купував. Газовані напої, булочки, цукерки. До восьми років він став сам, як булочка, чим ще більше розчулював батьків і бабусю.
З Наталкою все було інакше: вона була тендітною, дзвінкою та діловою. Як старша сестра, вона часто займалася з братом, несла за нього відповідальність.
Дорослі пояснювали це просто: «старша сестра повинна». Так і виходило, що Мишкові дозволяли все, а Наталці – тільки «бути розумницею».
***
– Ти в нас молодець! Наша гордість! — бабуся посміхалася, дивлячись на онучку. Того вечора було якесь свято, і гроші, що їм подарували бабусі, Поліна Іванівна віддала онукові. – Ти й сама все можеш. А Мишко … Він же ще дитина.
– Йому вісімнадцять скоро! Настав час за розум взятися! — нагадала Наталка.
— Ну то й що? Нині хлопчики пізніше дорослішають.
Мишко працювати не поспішав. Він сяк-так закінчив школу і замість того, щоб готуватися до вступу в інститут або коледжу, гуляв відчайдушно, при цьому він завжди просив у бабусі грошей «на проїзд чи кіно».
Ось і тоді бабуся засунула йому в руку гроші. Наталка зауважила, що це була досить велика сума.
— Навіщо ти у бабусі гроші береш?! Ти ж сказав, що тебе друг підвезе, — нагадала вона братові, коли вони вийшли надвір.
— Ну… підвезе, так. Але бабки зайвими не бувають, — посміхнувся він.
Наталя зрозуміла, що розмова нічого не змінить. Проблема була глибшою.
Але незабаром ситуація змінилася: бабуся захворіла.
Мишко на той момент активно шукав себе, і йому було не до сімейних справ.
А ось Наталя, як найвідповідальніша у родині, розуміла, що бабуся сама не справляється, і часто приїжджала до Полини Іванівни з подарунками.
Свіжа випічка з пекарні, м’ясні делікатеси, ікра… — все було для бабусі.
Бабуся, як завжди, зустрічала внучку і з удаваною суворістю говорила:
— Та що ж ти тягаєш, Наталко? Я не маленька. Та й пенсію маю!
Але в її голосі було тепло, а в очах радість. Так тривало досить довго. Поки одного разу, рано-вранці, не пролунав дзвінок.
— Наташенько, приїжджай, щось мені недобре. Тиск… Пігулки скінчилися, ти вже привези, зроби добру справу.
Наталя примчала за сорок хвилин. Бабуся сиділа у кріслі, тримаючи в руках тонометр.
– Ну як?
— Нічого, жива, — пожартувала бабуся, але було видно, що їй не добре.
– Пігулки привезла. Але їх треба після їди. Зараз зроблю бутерброд, я тобі вчора привозила відварений язик. Будеш? Або просто з ковбаскою? — Наталя відчинила холодильник. І застигла.
Там було порожньо. Ні ковбаси, ні пиріжків, які вона привозила напередодні.
– Бабусю, – Наталя обернулася. – А де все? Невже ти з’їла за день?
Поліна Іванівна відвела погляд.
– Де їжа? – повторила запитання онука.
— Так… Гості були.
– Хто? – насупилась Наталка.
— Мишко заходив. — Бабуся зам’ялася, дивлячись у вікно. — Ну, трохи перекусив.
За кілька хвилин з’ясувалося, що «трохи» — це цілий пакет їжі. Брат з’їв навіть печиво, яке Поліна Іванівна могла їсти тиждень.
Наталя зітхнула. Якби це було вперше…
Мишко навідувався до бабусі регулярно. Ішов ситий і з парочкою контейнерів у руках.
— Там начебто шматок сиру залишався. Давай, я доїм, — пробурмотіла бабуся.
Сир і справді був, з оливками. Мишко оливки не їв, мабуть тому й залишив його бабусі.
Того вечора Наталя знову завантажила бабусі аптечку та холодильник і, переконавшись, що тиск прийшов у норму, поїхала додому до чоловіка.
Через кілька тижнів Наталя знову приїхала до Поліни Іванівни. Цього разу у бабусі був гарний настрій, і вона поділилася секретом:
— Тільки ти нікому не кажи, — майже пошепки сказала бабуся, коли вони сиділи на кухні. — Я дала Мишкові грошей. На права вирішив навчатися. Ось який молодець!
— Багато дала? – Наталя напружилася.
— Скільки змогла. Все нині дорого…
– Ясно. — Наталка полізла в гаманець і залишила на полиці кілька купюр, мало що. Знала, що Поліна Іванівна могла віддати онукові все. А той брав. Навіть не думав, що це могли бути останні гроші.
Щоправда, цього разу Михайло знахабнів у край.
— Наташо, мені соромно просити, але мені б до пенсії три тисячі. Є в тебе? — Поліні Іванівні важко давалися слова. Вона дзвонила і просила про допомогу в окремих випадках.
– А що сталося?
— Пральна машинка зламалася, а руками важко прати…
— Бабу, я, звичайно, дам, але ти мені чесно скажи, куди в тебе пенсія поділася? Ще і я тобі залишала гроші. Знову на Мишка витратила?
– Ні, нічого не витрачала. Не знаю, куди все поділося, — невпевнено промовила Поліна Іванівна.
Коли Наташа подзвонила братові, той не приховуючи, заявив:
— Вона дала мені гроші на довідку для прав.
– На довідку?! А що це платно?
— Ну, так.
– У поліклініці за п’ятсот гривень роблять!
— У поліклініці треба чергу чекати і ходити по лікарях. А я зробив за десять хвилин.
Наташа була така зла, що просто скинула виклик.
Тоді вона зрозуміла, що треба щось міняти. Молода жінка порадилася з чоловіком, і той запропонував їй план порятунку бабусиного гаманця.
На початку літа вона переконала бабусю поїхати в санаторій, «підлікуватися та змінити обстановку».
Путівку оформила швидко, заразом запропонувала після пожити у свекрухи на дачі. Сама на цей час вона переїхала в бабусин будинок.
За кілька днів у гостях з’явився Мишко.
— Ба, я за… — він завмер, побачивши Наталю. – А… ти? Де бабуся?
— Відпочиває у санаторії.
Мишко поліз у холодильник і побачив у ньому тільки оливки.
– Це що? Тьху!
— Нема їжі, — спокійно сказала вона. — Грошей також.
— Мені треба дати інструкторові. Ну… Сама розумієш.
– Ні, не розумію.
— За додаткові заняття, — брат потер пальці, натякаючи на гроші. — А ще б машиною треба почати займатися…
— Тобі потрібні права? Машина? Ось і зароби на все сам!
– Хто мене візьме? Я ж тільки в коледжі навчаюсь, — надувся він.
– А ти подумай і зрозумієш, хто може взяти. Оголошення подивися. Шукай. Машину утримуватиме теж бабуся?
— Працювати не хочу, вчитися також. А грошей мені й так дадуть, – заявив брат.
– Ось як? А якою машиною ти збираєшся керувати? – Напружилася Наталка.
Не вистачало ще, щоб Мишко змусив Поліну Іванівну якісь кредити на себе оформити заради його забави.
— Так старим дідівським «Запорожцем»… Він все одно стоїть у гаражі, ніхто не їздить на ньому.
Наталя не втрималася і засміялася. Та машина простояла в гаражі сорок років, і щоб її поставити на хід, потрібні були чималі гроші.
— Правду кажуть, хлопчики до п’ятдесяти років розумом дорослішають… Ти думаєш, вона в ідеальному стані? Сів і поїхав? Ні, Мишко. Її треба в сервіс заганяти і порпатися з нею.
— Ну, я про це вже думав. Нехай мені твій чоловік її зробить. У нього ж автосервіс, люди. Коротше, грошей дай! — заявив Мишко, ніби це було зрозуміло.
— Іди гуляй, Мишко! Поки я не почала тебе виховувати старим добрим дідівським ремнем!
На другий день Наталя передала слова брата чоловікові.
— Хлопчикові зайнятися нічим? Треба з нього мужика робити. І чим раніше, тим краще, — похитав головою чоловік.
— Візьми його до себе в автосервіс на підробіток. Нехай навчається, практикується і потім сам усе робить. Буде при справі, за фахом.
— Я б узяв, та чи піде він?
— Якщо ріг достатку перекрити, то піде, — сказала Наташа. Вона поговорила з матір’ю і та на синочка натиснула.
Бабуся не могла нічого зробити: була на відпочинку, і онук хоч і хотів їй поскаржитися, та не зміг.
Стажистом Мишко став швидко, але працювати спочатку не хотів. Ходив у білій майці сервісом, у білих кедах…
Тільки все на перекурі, та в телефоні. Хлопці з нього посміювалися, а начальство оцінило по совісті: зарплату отримав у вигляді пачки тютюну.
— На що заробив, те й отримай, — сказав зять.
– Та я… — почав Мишко, але слухати було нікому. Та й незабаром зрозумів він, що машину треба ставити на колеса. А само собою тепер нічого не робиться.
— Гаразд, кажіть, як працювати правильно, — буркнув він, начепивши робочий комбінезон.
Перші два тижні він повертався додому втомлений та роздратований. Але потім щось клацнуло.
Він почав ставити запитання, намагався сам розбирати деталі, затримувався, щоб доробити розпочате. У коледжі також помітили, що хлопець змінився. Більше залучений став, тямущий.
Через пів року Мишко вже мав посвідчення водія, а через рік «Запорожець» стояв на колесах, з новим акумулятором, коробкою і повністю обслужений. Мишко навчився не лише лагодити, а й заробляти, допомагаючи іншим автовласникам.
Наступного літа дідова машина блищала так, наче тільки зійшла з конвеєра. Мишко пофарбував її, купив нові диски та зайнявся салоном. Загалом гроші йшли у «справу».
Якось він з’явився у бабусі на порозі.
– Мишко! Проходь, я млинців напечу! — заметушилася Поліна Іванівна.
– Не треба, ти давай, збирайся, – сказав він, діловито дивлячись на бабусю.
– Куди? – ахнула вона.
– Повезу тебе кататися.
Бабуся дістала з шафи свою найкращу сукню, нафарбувала губи та очі. Вона йшла з Мишком під ручку, горда і трохи схвильована — наче біля під’їзду на неї чекав цілий кортеж високопосадовців.
А коли у дворі вона побачила той самий “Запорожецн . що сяє на сонці, – на якому вони з чоловіком їздили в молодості і яким так пишалися, очі її наповнилися сльозами.
Мишко відчинив перед нею дверцяьа і бабуся сіла в машину, погладжуючи панель і примовляючи:
— Оце подарунок… — прошепотіла вона.
Наталя з чоловіком стояли осторонь і дивилися на них. Бабуся сміялася, а Мишко розповідав, як сам міняв «кожний гвинтик». І було ясно, що він уже не той хлопець, котрий приходив до бабусі за грошима.
Тепер Мишко став дорослим, і ним можна пишатися. І Наталкою, звичайно ж, теж…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
