– Мамо, – повернувшись із магазину, дочка поставила на стілець пакет з продуктами, – у кіоску бачила такі шпильки… там такі помаранчеві бусинки, як ікринки, так блищать! Чи можна мені їх купити? Вони недорогі – вісімдесят гривень пара.
– Багато ти розумієш! Недорогі! – мати сплеснула руками, – тобі треба думати, як трійку з математики виправляти, а не про якісь там… шпильки!
Мати не балувала Віру, і та, якщо раніше і просила про щось, швидко зрозуміла, що у матері на все готова відповідь: “не потрібно”, “у мене такого в дитинстві не було” або просто “відчепися зі своїми дурощами”.
Гроші матері давалися нелегко. Вісім годин, крім обідньої перерви, вона стояла за ткацьким верстатом. Від постійного шуму в цеху в неї знизився слух, і вона кричала, а не говорила. Віра звикла і не ображалася.
Але ці янтарні шпильки снилися їй уві сні. Щоразу, проходячи повз кіоск, вона дивилася, чи не купили їх.
Якось її помітив чоловік із хлопчиком. Чоловік купував газету, а хлопчику стало цікаво, з чим там стежить за склом дівчинка з кісками.
– Що це ти там виглядаєш, дівчинко? – спитав чоловік, думаючи, що Віра дивиться на журнал з напівоголеною дівчиною.
Віра зніяковіла, і засунувши руки в кишені, хитнула головою:
– Нічого.
– Та на шпильки вона дивиться, – відповіла за неї продавчиня, щодня зупиняється!
– Які шпильки? – чоловікові нічого не залишалося, як купити їх, інакше питання не мало сенсу. Він заплатив, а потім доручив синочку наздогнати дівчинку і віддати їй шпильки.
– Дякую, але я не можу їх взяти, – опустила очі Віра, – мама забороняє мені брати в чужих.
– Ну, куди мені їх тепер, самому, чи що, носити? – сказав чоловік – бери.
Дівчинка уявила, як смішно виглядатиме цей високий, вусатий чоловік зі шпильками, і посміхнувшись, взяла.
Вдома вона дізналася багато нових слів, з яких “по ві я” було найпристойнішим. Завдяки особливості матері висловлюватись криком, епітети, якими вона нагороджувала свою дочку, чув весь під’їзд.
Образами справа не обмежилася, мати схопила скакалку та стала бити нею Віру, примовляючи:
– Ось тобі шпильки, ось!
– Мамоооооо,- кричала Варя, здригаючись від ударів,- не треба! Я поверну… поверну їх назааааад!
– Веди мене до нього! – важко дихаючи, зажадала жінка і відкинула скакалку.
– До кого? Я його не знаю… – злякано дивлячись на матір, сказала дівчинка, – він мені їх купив у кіоску, і все… я не знаю його…
Мати подивилася на побиту дочку, на відкритих ділянках шкіри якої набрякли багряні смуги від ударів, і до неї дійшов весь жах скоєного. Заридавши, вона обняла Віру:
– Пробач мені… пробач!
Урок дівчинка засвоїла міцно. Нічого не брати навіть у дуже симпатичних людей.
Щось зламалося в неї всередині, їй навіть не шкода було шпильок, які мати кудись викинула, очевидно для того, щоб не залишати жодних спогадів про свою розправу над дочкою.
Коли дівчинка виросла, шпильки та будь-яка біжутерія вже були не рідкістю. Чого тільки не продавалося!
Віра непогано заробляла, і могла собі дозволити будь-які шпильки. Тільки ось вони їй були вже ні до чого – у неї було тонке і м’яке волосся, яке прирікало її на коротку стрижку.
Чоловікам вона подобалася, але стосунки закінчувалися, навіть не розпочавшись: як тільки молодик приходив на побачення з букетом квітів, або, що ще гірше, з подарунком, вона змінювалася в особі та пославшись на термінові справи, йшла.
– Я хвора! – скаржилася вона телефоном подрузі, – щойно він мені подобався, як раптом… я чую, як вона мене обзиває.
– Віра, ну ти що! – у голосі подруги чулося співчуття, – тобі до психолога треба, – то ти до старості одна залишишся.
– Одна не залишусь, – витирала сльози, – у мене ти є. І мама.
Мама лежала, прикривши очі, і не відразу відгукнулася на поклик, коли Віра повернулася додому. Вона лежала така маленька, сухенька… жалюгідна.
Її підкосила нові реалії життя.
Спочатку Вірі доводилося з нею дуже важко – мама відмовлялась від їжі. Але потім полегшало, хоча повністю вона так і не оговталася.
– Підійди, – спробувала вона відірвати руку від ковдри. Це їй вдалося, але ненадовго, – я, схоже, поми…
– Мамо, прошу тебе! – опустилася перед ліжком на коліна Віра, – зараз все лікується, і тебе вилікують.
– Люба моя, – губи матері здригнулися в усмішці, – добра… Без мене, дурної, жадібної старої тобі буде легше. Я знаю… Пробач мені за ті шпильки. Вибач, дочко.
– Мамо, прошу не треба! – Заплакала Віра, – я давно забула.
– А я ні. У серванті дістань, там все, що мені вдалося врятувати… хочу, щоб ти дістала…
Віра відкрила барну шафку в серванті, і дістала невелику скриньку.
– Ця? – Показала мамі.
– Так… Відкрий.
У скриньці лежала бирка з пологового будинку, з написом “Цвєткова Тетяна Сергіївна, дівчинка, 3450”, кілька золотих дрібничок і … ті самі шпильки. Вони потемніли від часу.
Віра взяла їх у руки, і посміхнулася, пообіцявши собі, що залишить їх, поряд із золотом. Мама зберегла їх. З того часу вона ніколи не лаяла її, навіть за діло. Усе намагалася пояснити по-доброму.
– Я хотіла віддати їх тобі, але не змогла, – сказала жінка, – вони нагадували б мені, що я найгірша мати у світі. Але я любила тебе, накопичувала гроші, як тоді казали, “на посаг”… тепер розумію, що все це… Пробач мені. Не треба було тоді…
– Мамо, я забула! І ти забудь… я давно тебе вибачила, матусю. Я тебе люблю.
– Добре… Я теж тебе… люблю.
Жінка заплющила очі та забулася сном. На ранок її не стало.
Минув рік. Віра познайомилася з чоловіком, і той повів її знайомитись з батьками.
– Ось, знайомтеся, це Віра, – представив він її матері та батькові, – а це моя мама, Галина Миколаївна та батько Олександр Андрійович.
– Дуже приємно, – сказав чоловік, і Віра уважніше придивилася до нього, – ні, здалося. Вони не знайомі.
– Ти дуже сподобалася моїм батькам, – сказав їй наступного дня обранець.
Весною вони одружилися. Віра переїхала до чоловіка, і окрім улюблених речей, перевезла і мамину скриньку.
– Що там? – спитав чоловік.
– Мій посаг! – Усміхнулася вона і відкрила її.
Зверху маминої ювелірки лежали шпильки. Варвара почистила їх, як змогла, але де-не-де залишилася чорнота, і вони виглядали вінтажними. І пластик із помаранчевого став блідо-жовтим.
Чоловік узяв шпильки та дивно подивився на неї.
– У тебе в дитинстві кіски були?
– Це ти? Твій тато мені купив? – Видихнула вона.
На мить перед нею, простягаючи руку, опинився той пацан, якого батько послав віддати їй шпильки.
Цю сімейну історію Віра розповіла своїй невістці як приклад того, що в цьому житті випадковостей не буває: через травму пов’язану зі шпильками, вона не могла вийти заміж, доки не зустріла сина того, хто їй їх подарував.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
