Підсліпувато мружилася жінка похилого віку біля ялинки в коридорі. Усміхалася так зворушливо, аж очі світилися, поглядала на іграшки.
Вона була дуже маленького зросту, худенька, у халаті з грибочками, синій хустці. Повз пробігали люди. Ті, хто одужав, та відвідувачі.
А тітка Шура зовсім одна жила. Чоловік, Василь, пішов із життя давно. Був ще улюблений син, Гарік. Той поїхав щастя на заробітках шукати. Спочатку приїжджав регулярно.
Грошами допомагав, вони у нього в достатній кількості стали водитися. Тільки почала мати помічати – щось не те з сином діється. Дивний він став. Погляд відсутній, порожній, колись великі сині очі – чорна порожнеча.
– Мабуть, вживає щось погане! – авторитетно заявила Клава зі 105 квартири.
Тітка Шура до останнього не вірила. Кому хочеться визнати, що з твоєю дитиною щось не так? Він завжди улюблений і найкращий.
Якось синок довго на зв’язок не виходив. А потім знайшли його, Гаріка. Взимку, в чужому місці, не живого. Документи у кишені були. Зовні не впізнати вже було, звісно. Від ДНК-експертизи тітка Шура відмовилася.
Все крутила головою і казала, що не він, не син це. Списали на стрес. Даремно тітка Шура кричала, що серцем нічого не відчуває, значить, Гарік живий.
– Бідолашна! Змиритись все не може! Звідти не вертаються! – казали люди.
З того часу тітка Шура так і жила обійнявшись з бідою. І чекала, що якось задзвонить телефон, рідний голос на тому кінці схвильовано скаже:
– Я повернувся, мамо!
– Недолуга ти, Шурко. Не хочу погано говорити, але рідкісний відморозок твій Гарік. У вічному дурмані жив.
– Ось виховуєш дітей, душу вкладаєш, а вони самі себе знищують, безсовісні. І припини згадувати його вже. Нема його, чуєш? Нема! – радила тітці Шурі Клава.
Але материнське серце не могло змиритись. Ми завжди чекаємо на тих, кого любимо. Хтось залишився десь далеко в минулому.
Вона десять років не бачила сина. І не було надії, що він живий. Але все одно не могла змиритися, відкидала факти, які, як відомо, річ уперта.
– Сину мій. Я знаю, що ти живий у мене. Нічого мені не треба. Аби тільки разок побачити тебе, обійняти.
– Тебе наче зачарували, хлопчику мій. Погані вади у людей, так. Але ж ти сильний, ти ж зможеш! Мама на тебе чекає! – шепотіла тітка Шура.
А потім їй стало погано. Клава ледве встигла швидку викликати. Тьотю Шуру врятували. І вона стояла в холі біля ялинки.
Особливо їй сподобалася одна іграшка – білочка, з пухнастим хвостиком, трохи облізла. Нині таких ялинкових іграшок і немає вже. Раніше у Гаріка така сама була. А як син зник – ялинки більше тітка Шура не прикрашала.
Усіх у їдальню покликали. А в її кишені завібрував телефон. Номер незнайомий. І знову стрепенулося серце – а раптом?
Свято ж! Чарівне! Різдво! Боженька всіх бачить, хто потребує, хто плаче, хто сподівається.
– Алло? – ледве промовивши від хвилювання відповіла тітка Шура.
– Доброго дня, мамо… – раптом пролунало в трубці.
Літня жінка схопилася за стіну, щоб не впасти.
– Гаріку? Синочку, ти? Гарік! А я ж вірила, що ти живий! Я сказала, що там не тебе знайшли! – Втираючи сльози, прошепотіла тітка Шура.
– Мамо, вибач, матусю. Я скотився на дно. Мене майже не стало. Зовнішність людську втратив. Мамо, але я зміг, я вибрався заради тебе. З минулим покінчено. Було важко, але впорався.
– І повернутись хочу, до тебе. Тепер я цілком здоровий. Мамо, я можу приїхати? Я так скучив за тобою! – кричав син.
– Гаріку, ти чого питаєш? Ти приїжджай! Я чекаю на тебе, синочку! – плакала тітка Шура.
Блищала гірляндами ялинка. Вона разом із сином теж удома нарешті ялинку поставить, не можна без неї, свято ж!
І сусідці Клаві тітка Шура зателефонувала, щоб радістю поділитися – що дзвінок був на Різдво від сина, якого вважали заги блим десять років. А мати чекала!
Наступного дня вийшла після виписки на вулицю тітка Шура, озираючись на всі боки. Він підбіг до неї. Змінився, дуже схуд. Жорсткі складки біля рота. А ось очі колишні – ясні, не каламутні, сині.
З вікон дивилися медсестри. Вони тітці Шурі ту білочку з ялинки подарували. Син матір на руки підхопив, вона ж легенька та маленька, як пушинка, цілував їй руки.
А вона вибачила, звісно. За ту ваду. За роки мовчання. За біль. Головне – живий, кровиночка. Іграшку простягла зі словами:
– Пам’ятаєш білочку? Ти малюком із такою грав!
Гарік кивнув, скупа сльоза покотилася по щоці. Поки йшли додому, син розповідав, що тепер працюватиме у фонді, допомагатиме людям, які заплуталися та мають проблеми.
– Мамо, все добре тепер буде! Ти не одна більше. Я з тобою! Зараз у храм з’їздимо, накриємо стіл, я всього купив, смачненького, як ти любиш! Та відсвяткуємо! – обіймав тітку Шуру за плечі Гарік.
– Дзвінок той просто мені життя змінив! Треба чекати! І вірити завжди. Навіть сама загублена душа може повернутися, покаятися, врятуватися. А у нас тепер усе гаразд! З Божою допомогою, – розповідає тітка Шура.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
