Бідолашний дідусь не міг стримувати сліз, збираючи речі. Сина і доньку він дуже любив, а вони його зрадили

– Як же мені вже набридло його бурчання! Роби ти, що хочеш з ним!
– А що мені робити?

– У мене і так дітям більше місця потрібно! А він ходить постійно, пихкає, незадоволений чимось! Вчора взагалі воду розлив на підлогу, донька мало не послизнулася! Думай, сестричка, думай! Я ж просто викину його надвір!

Євген Олександрович і не помітив навіть, як на очі навернулися сльози. Він чув, як Веня, його молодший син, розмовляв з Тетяною, його старшою дочкою, і чудово розумів, що говорять про нього.

Євген Олександрович, хоч поки й не став немічний, але завдавав незручностей своїм дітям. Він давно це відчував, розумів, що в них своя сім’я, але важко було це прийняти.

Євген Олександрович робив все самостійно, він навіть прав собі сам і їсти міг приготувати, ось тільки невістка не пускала його до плити, лаялася і казала, що на кухні йому нічого робити.

– Я вам їду приношу! Що ще треба? Я не збираюся за вами плиту потім відмивати, та стіл!
– Я ж помию все за собою! Ти не хвилюйся так, Катюша!

Дуже хотілося чоловікові макарони по-флотськи, такі, як у минулі роки. Він чудово готував цю страву, і його дружина часто називала його найкращим кухарем.

Вже п’ять років минуло, як не стало дружини. Захворіла вона і покинула тих, хто її любив. Тільки з небес дивилася за ними й, напевно, була розчарована, бо колись дружна сім’я, без неї почала розвалюватися.

Донька майже не приїжджала, а син із невісткою стали командувати в будинку і не звертали на старого, практично, ніякої уваги.

Син часто косився на батька, коли той приходив до зали, щоб подивитись телевізор. Він демонстративно вставав з дивана і йшов, даючи старому зрозуміти, що його компанія неприємна.

А одного разу Веніамін приніс батькові якийсь маленький телевізор у його кімнату, та навушники.
– Ось, батьку, тепер будеш тут дивитися! І ходити нікуди не треба! Їжу тобі принесемо, а телевізор тепер тут можеш дивитися.

– Тільки навушники вмикати не забувай, щоб не заважати нам. Я працюю в кабінеті, і бубніння з-за стіни буде мене тільки відвертати.

– Ну, є в тебе телевізор у кімнаті, чого не сидиться?

Давно Євген Олександрович відчув, що не потрібен своїй родині, ось тільки не розумів, за що вони так до нього ставляться. Він завжди заради них жив, все що не робив, заради сім’ї.

Син, після того, як матері не стало, сказав, що у квартирі їм тісно стало, а оскільки батько у великій хаті один залишився, то мешкатимуть вони з ним.

Квартиру вирішили здавати. А тепер він хотів вигнати батька з власного будинку. Сльози таки побігли по його  щоках.

Знав Євген Олександрович дідуся одного, так у нього дочка просто не могла дати належного догляду батькові через проблеми зі здоров’ям.

Вона тому його й відвезла до будинку для людей похилого віку, але забирала на свята додому і їздила до нього часто, привозила Євгену Олександровичу та його дружині привіти від батька.

Ось тільки давненько ніхто зі знайомих не заходив. Катя дала сусідам зрозуміти, що не рада їх у гостях бачити. Що тепер вони тут з Веніаміном та дітьми живуть, і не збираються влаштовувати прохідний двір.

– Треба, так дзвоніть Євгену Олександровичу, а тинятися сюди не треба. Вкрадете ще що, а нам потім шукай винного!

Так і розгубив чоловік усі зв’язки із тими, кого раніше вважав своїми друзями. І не вони у цьому винні були.

Через три дні приїхала Таня. Вона увійшла до кімнати батька і почала смикати пальці на руках. Присівши на стілець поруч із ліжком, на якому він відпочивав, вона не наважувалась подивитися йому у вічі.

Напевно, соромно було відмовлятися від батька. Пам’ятала, напевно, як він її на шиї носив, як співав їй колискові та розповідав казки, повертаючись з роботи, бо вона більше любила проводити час із татком і сумувала за ним.

– Вибору іншого немає. Ти, головне, зрозумій нас правильно… У кожного з нас своя сім’я. Не можу я витрачати на тебе час, у мене ж діти. Та й у Веніаміна теж.

– Загалом, у тебе є пів години, щоб речі зібрати. Я вже про все домовилася і записалася, тож запізнюватися нам не можна.

Таня вийшла з кімнати. Вона розмовляла з братом на підвищених тонах і говорила, що якби він не підсунув батькові документи, згідно з якими будинок перейшов у дарування Веніаміну, то, можливо, вона й не пішла б на це.

– І хату загарбав, і батька викинув надвір! – обурювалася Таня.
– Ой, а ти б на моєму місці по-іншому вчинила? – майже кричав на неї Веніамін.

– Це зовсім не твоя справа!
– Я з ним жив кілька років. Доглядали, поки він їду кидати на підлогу не почав і воду проливати. А наступним, що буде? У штани гадити почне, а Катька прибирати все це?

Євген Олександрович навіть не знав, що підписав договір дарування. Йому на підпис приносив Веніамін документи якісь, говорив, що це для того, щоб він сам за газ та світло сплачувати міг, щоб батька не смикали, а той – довірлива душа – повірив.

І не запідозрив недобре навіть через те, що тоді й Надія з нотаріальної контори була присутня. Йому просто сказали, що тепер так треба, такі закони.

Тільки зараз зрозумів, що його обвели навколо пальця. Скільки ж, цікаво, він заплатив їй за такий обман?

Не було в нього, виявляється, тепер нічого, і сперечатися було безглуздо. Просто прийняти все, як неминуче. Сльози застилали очі.

Євген Олександрович розумів, що вибору йому не залишили, що тепер уже немає дороги назад. Потрібно просто зібрати речі.

Він узяв обручку своєї дружини, яку зберігав, їхнє весільне фото, на якому щасливі молоді мріяли про життя до глибокої старості в будинку зі своїми люблячими дітьми та онуками, і зібрав речі, в які зазвичай одягався.

Він нічого не сказав синові на прощання, жодного слова, навіть не глянув у його бік. Сівши в машину дочки, чоловік просто опустив голову.

Йому гірко було прощатися з будинком, важко втратити те, що зводив власноруч. Але найважче було прийняти те, що тепер він залишився сам!

Не мав більше сім’ї, бо діти відмовилися від нього, а онуки… Ті дивилися на приклад своїх батьків.
Вони ще були дітьми й багато чого не розуміли.

Євген Олександрович благав Бога, щоб з його сином і дочкою не вчинили так само, як з ним зараз.
Вийшовши біля будинку для людей похилого віку, чоловік повів плечима, бо сильно втомився сидіти в одній позі.

– Ну, давай уже! Ми спізнюємося, а мені ще треба стільки встигнути всього! У Юрка ж День народження сьогодні, якщо ти не забув!

Юра та Таня були одружені вже багато років. Ось тільки про День народження зятя Євген Олександрович забув зовсім.

Вилетіло в нього з голови все, коли почув синову розмову телефоном. Готувався він морально до того, що станеться далі.

– Стійте! Євгене Олександровичу! – почувся за спиною чоловічий голос, коли він став підійматися сходами. Він зупинився й обернувся. Таня почала нервувати, та невдоволено цокати язиком.

– Як же так! Ви не ходіть туди! Поїхали до мене! Якби я знав, що ви своїм дітям не потрібні, я б вас забрав до себе! А як почув розмову Веніаміна з дружиною за парканом, дізнався куди вас везуть, і одразу слідом рвонув, боявся, що не встигну!

Чоловік впізнав Пашку, сусідського хлопця. Павлу не пощастило із сім’єю. Батьки в нього були асоціальними, до дитини їм справи не було.

Паша на сім років молодший від Веніаміна був, але потоваришувати у них не вийшло, Веніамін все носом крутив.

Але сам Євген Олександрович взяв хлопчика під своє крило. Він багато чому навчив його, дбав про нього. Дружина чоловіка пригощала хлопчика смачними пиріжками.

А коли він підріс і в армію пішов, то його батьків не стало. Навіть поховання Євген Олександрович взяв на себе. Пашка потім повернувся, віддячити все намагався, гроші повернути, але чоловік не брав.

Він продовжував спілкуватися з хлопцем, допомагав йому машину ремонтувати, разом з ним на рибалку ходив, тому що у сина тоді вже з’явилися свої інтереси, і він не особливо прагнув спілкування з батьками.

А потім Пашка в місто на роботу влаштувався, і спілкування якось звелося нанівець. І ось тепер він стояв тут і дивився на Євгена Олександровича.

– Так у мене немає нічого, Паша. Що я можу тобі дати, крім пенсії своєї мізерної? Мають рацію діти – мені тепер тут доживати треба залишки днів своїх.

– Не правда! – Заступився Павло, а в куточках його очей блиснули сльози.
– Ви мені батька замінили. Ви свого часу стільки всього мені дали, скільки ніхто інший не дав. Ви допомогли мені не зламатися, не стати таким, як батьки!

– Не знаю, в чому намір дітей ваших, але я вам не просто дах над головою пропоную! Я сім’ю пропоную вам!

Таня вже хотіла почати сваритися. Вона казала батькові, що вони спізнюються, що він не повинен слухати цього психа, бо він чужий і піклуватися про нього не стане.

– Викине тебе на вулицю, а мені знову пороги тут оббивати та домагатися того, щоб тебе прийняли? – бурчала дочка.

А Павло дивився щиро на чоловіка і хитав головою.
– Ви мені, як батько, дядьку Женя! Не можу я дозволити вам опинитися тут. Ви ж тут зовсім ослабнете! Сенс життя втратите! А я маю сім’ю! Діти тільки раді будуть, що в них дідусь з’явиться.

Трохи засумнівавшись, Євген Олександрович спустився вниз і пішов з Павлом, слухаючи, як дочка кричить, що більше вона не буде домовлятися, навіть, якщо батько опиниться на вулиці.

Чоловік плакав від того, що нерідна людина виявилася йому куди ближчою за дітей, яких він так сильно любив.

Дружина у Павла виявилася такою ж доброю, як і він сам. А їхні дітки почали називати Євгена Олександровича дідусем, та проводили з ним багато часу. Чоловік став потихеньку міцніти. У нього, наче, з’явилися сили для нового життя.

Він сам пропонував сходити в магазин і залишався один із дітьми Павла. Він розповідав їм казки про доброту, мир і кохання, і вони із задоволенням слухали його.

А його діти, жодного разу, навіть, не зателефонували своєму батькові, щоб дізнатися, як у нього справи!