Стрілка на панелі приладів лежала на нулі. Лежала вже хвилин п’ять – я все чекала, що здригнеться, підніметься, дасть мені ще кілька кілометрів. Не здригнулася.
До Нового року – три години. Бензину – нуль. Завірюха така, що двірники не справляються.
Я вимкнула двигун і сиділа в темряві, слухаючи, як вітер б’є у шибки. Телефон показував одну паличку. Навігатор завис на останній точці: “До пункту призначення 47 км”. До Оленки. До теплого будинку, до ігристого, до вдавання, що все добре. Не доїду.
Я вийшла з машини – вітер хльоснув у обличчя, сніг забився під комір. Фари ще горіли, вихоплюючи шматок помітної дороги та стіну лісу з обох боків. Траса порожня. Ні вогнів, ні звуків, тільки завивання хуртовини.
І тут я побачила світло.
Жовте, тепле – у вікнах будинку, який стояв трохи осторонь дороги, за рідкими соснами. Я не помітила його раніше – бо дивилася лише на дорогу.
Будинок був двоповерховий, темне дерево, гостроверхий дах, уже завалений снігом. У всіх вікнах першого поверху горіло світло.
Я пішла до нього.
Ґанок був розчищений – хтось нещодавно працював лопатою. Я піднялася східцями, збила сніг з черевиків. Постукала.
Тиша. Потім кроки – важкі, чоловічі. Двері відчинилися.
Він був високим – ближче до п’ятдесяти, сивина на скронях, рання і різка. Карі очі – уважні, але не чіпкі. Дивився на мене без здивування, наче чекав.
– Завірюха, – сказала я. – Бензин скінчився. Траса в переметах.
Він кивнув головою.
– Заходьте.
Я переступила поріг. У хаті пахло деревом і чимось їстівним – тушковане м’ясо. Тепло вдарило в обличчя так, що я на мить заплющила очі.
– Я теж не планував зустрічати свято, – сказав він, зачиняючи двері. – Але тепер нас двоє.
Я хотіла спитати, що він має на увазі. Не спитала.
Його звали Гліб. Він провів мене до великої кімнати – камін, старий диван, стіл біля вікна. Ялинки не було. Я помітила це відразу – у такому будинку, в таку ніч, ялинка мала бути. Але її не було.
– Сюди, – він показав на крісло біля каміна. – Зігрієтесь. Чай? Чи щось міцніше?
– Чай. Будь ласка.
Він пішов на кухню. Я залишилася сама і почала оглядатися.
Будинок був чистий, доглянутий – але дивно порожній. На полицях стояли книги – багато, у старих палітурках. Я підійшла ближче.
На корінці однієї з книг було ім’я – написане від руки, чорнилом. Закреслено. Акуратно, але рішуче – однією рискою.
Я глянула на стіну над каміном. Там висів годинник – і нічого більше. Але навколо годинника – світлі прямокутники на шпалерах. Там раніше були фотографії. Багато фотографій. Їх зняли.
Гліб повернувся з двома кухлями. Поставив одну переді мною.
– Як вас звати?
– Віра.
Він кивнув головою. Не перепитав, не сказав «красиве ім’я». Просто прийняв.
– Повечеряєте зі мною? – Запитав він. – Я готував на одного, але вистачить.
– Так. Дякую.
Ми сіли до столу. Тушковане м’ясо з картоплею – просте, ситне. Я їла мовчки. Він також не говорив. За вікном хуртовина вила, стукала в шибки, але тут, у теплі, це здавалося далеким.
– Ви живете один? – Запитала я нарешті.
Він помовчав.
– Так.
Я не уточнювала. Але в будинку не було жіночих речей – ні капців біля дверей, ні кухля з квітами, ні халата на кріслі. Нічого. І все-таки – закреслене ім’я. Зняті фотографії. Хтось тут був. Когось тут більше нема.
Після вечері він запропонував мені другу кімнату на першому поверсі.
– Чиста білизна, – сказав він. – Я зараз принесу. Якщо хочете – душ наприкінці коридору.
– Дякую.
Я взяла свою сумку з машини – він вийшов зі мною, допоміг відкопати двері. Завірюха не вщухала. Машина перетворилася на кучугуру.
– До ранку точно не проїдете, – сказав він. – Навіть, якщо бензин знайдеться.
Я кивнула. Я вже й не думала їхати.
У кімнаті було тепло та тихо. Вузьке ліжко, комод, торшер. Вікно занесене снігом наполовину. Я сіла на ліжко і тільки зараз зрозуміла, як утомилася.
Їхала з Києва, їхала від порожньої квартири, їхала від себе. Сімнадцять років шлюбу – і все. У листопаді ми підписали папери. Він уже жив із нею. Я ще жила з його речами – і не могла змусити їх викинути.
Я машинально поправила браслет на зап’ястку.
Гліб помітив цей жест за вечерею – я бачила, як його погляд затримався на моїй руці. Не спитав. Можливо, зрозумів. Можливо, має свої шрами.
Близько одинадцятої світло згасло.
Я лежала в темряві та слухала, як хуртовина гуркоче зовні. Потім почула кроки – Гліб стукнув у двері.
– Віро?
– Так, я не сплю.
– Лінія обірвалася. У мене є свічки, але вони нагорі, на горищі. Допоможете знайти?
Я встала, накинула светр. Гліб чекав у коридорі з ліхтариком.
– Сюди. Сходи наприкінці.
Горище було холодне, темне. Промінь ліхтарика вихоплював старі речі – валізи, лижі, коробки. Гліб світив мені, доки я пробиралася між ними.
– Там, біля стіни, – сказав він. – Червона коробка зі свічками.
Я знайшла червону коробку. А поряд – іншу. Картонну, запечатану скотчем. На кришці – дата, написана від руки: грудень 2023 року.
І нижче, прямо на скотчі – записка. Листок із блокнота, приклеєний криво. Жіночий почерк, округлий.
“Більше ніколи”.
Я завмерла.
– Віро? – голос Гліба знизу. – Знайшли?
– Так.
Я взяла обидві коробки та спустилася вниз.
Ми запалили свічки у великій кімнаті. Вогонь каміна ще горів, але вже ледве-ледве. Гліб підкинув дров.
Я поклала картонну коробку на стіл.
– Це було поряд зі свічками.
Він глянув на неї. Нічого не сказав. Обличчя його не змінилося – але я бачила, як він стиснув щелепи.
– Ви не повинні пояснювати, – сказала я.
– Ні. – Він сів навпроти. – Ви знайшли. Ви маєте право знати.
Він помовчав. На вулиці хуртовина стихла – чи мені здалося.
– Олена, – сказав він, – моя дружина.
Я чекала.
– Вона заги нула рік тому. Двадцять восьмого грудня. За три дні до Нового року. Майже рівно рік тому.
– Це, – він показав на коробку, – ялинкові іграшки. Вона купила нові – хотіла зробити мені сюрприз. Ми двадцять п’ять років прикрашали ялинку одними й тими самими, а вона вирішила: годі.
– Купила цілу коробку. Сховала на горищі. Написала цю записку – “Більше ніколи” – маючи на увазі старі іграшки. Більше ніколи не прикрашатимемо ялинку старими.
Він замовк.
– Вона не встигла, – сказала я.
– Ні. Ожеледиця, дорожня пригода. Її більше нема.
Я дивилася на записку. “Більше ніколи”. Вона мала на увазі одне. Він читав це інакше – рік читав.
– Я не прикрасив ялинки. Не можу. Зняв усі фотографії – не міг дивитись. Закреслив її ім’я на книжках – не міг читати.
– А тепер?
Він глянув на мене.
– Не знаю. Рік минув. Іноді мені здається – я забув її голос. І це найстрашніше.
На годиннику було без п’яти хвилин на дванадцяту.
– Розкажіть мені про неї, – сказала я.
Він розповідав.
Про те, як вони познайомилися – в дев’яносто дев’ятому, у черзі за квитками на якийсь концерт. Про те, як вона терпіти не могла його звичку розкидати шкарпетки. Про те, як вона співала на кухні – фальшиво, але з таким задоволенням, що він не міг сказати їй про це.
Про те, як вона хотіла дитину. Не вийшло. Вони змирилися – або вдали, що змирилися.
Про те, як вона любила Новий рік – найбільше зі свят. Ставила ялинку на початку грудня. Купувала подарунки всім – сусідам, листоноші, випадковим людям.
Про те, як вона сказала йому за тиждень до непоправного: “Гліб, я хочу, щоб цього року ялинка була особливою”.
І про те, як він знайшов цю коробку – вже після похорону. Зрозумів, що це був її сюрприз. І не зміг її відкрити.
– Рік, – сказав він. – Рік вона лежить там. Запечатана.
На годиннику було п’ять хвилин до півночі.
– Ваша черга, – сказав він тихо.
І я розповіла.
Не все. Не одразу. Але розповіла.
Про сімнадцять років шлюбу. Про Ігоря – так його звали. Про те, як він сказав мені у вересні: “Віро, я люблю іншу”. Не «зустрів». Не «захопився». Люблю.
Про розлучення у листопаді. Про порожню квартиру, де його речі все ще стоять у шафі, бо не може їх упакувати. Про те, як їхала до подруги – аби не зустрічати цей Новий рік одній, у чотирьох стінах, які його пам’ятають.
Про те, що іноді мені здається – я даремно прожила ці сімнадцять років.
Гліб слухав мовчки.
– Браслет? – Запитав він, коли я замовкла.
Я подивилась на свою руку.
– Це не те, що ви думаєте. Жодних шрамів. Просто – він подарував. У перші роковини. Я не можу його зняти. І не можу носити.
– Розумію.
Десь із глибини будинку, часи пробили північ.
– З Новим роком, – сказав Гліб.
– З Новим роком.
Ми не цокалися. Не було ігристого, не було келихів. Просто сиділи один навпроти одного – дві незнайомі людини, які за цю ніч розповіли один одному більше, ніж близьким за роки.
– Легше, – сказала раптом, – розповідати незнайомцю.
– Так, – погодився він. – Легше. Тому що незнайомець не шкодуватиме. Не лікуватиме. Просто вислухає.
– Ви вислухали.
– І ви.
Свічки догоряли. Камін потріскував. За вікном – тиша. Завірюха стихла.
Я не знаю, коли заснула. Десь між третьою та четвертою годиною ночі – прямо в кріслі, біля каміна. Гліб накрив мене пледом – я це пам’ятаю невиразно, крізь сон.
Коли прокинулася – було ясно.
За вікном – білий, сліпучий ранок. Сніг іскрився. Ні вітру, ні хмар. Небо – блакитне, яскраве, як буває лише взимку після хуртовини.
Гліб стояв біля вікна.
– Доброго ранку, – сказав він.
– Доброго.
– Трасу прочистили. Я чув трактор на світанку. І я маю каністру бензину.
Я могла поїхати. Прямо зараз. Повернутись до машини, залити бензин, доїхати до Олени, або розвернутися та поїхати додому. У порожню квартиру. Порожній рік. Могла.
– Кави? – Запитав він.
– Так.
Він пішов на кухню. Я залишилася стояти – і побачила, що картонна коробка лежить на столі. Відкрита.
Скотч розрізано. Кришка відкинута. Усередині – ялинкові іграшки. Нові, блискучі, у паперовій обгортці. Червоні, золоті, срібні.
Він відчинив. Я підійшла ближче. На самому верху лежала куля – червона, з білим візерунком. Гліб дістав її – обережно, двома пальцями.
Підійшов до вікна. Там зовні росла молода ялина – невисока, у снігу до пояса. Він відчинив кватирку. Простягнув руку.
І повісив кулю на гілку.
Я дивилася на нього – на сивину на скронях, на мозолисті руки, на те, як він стоїть біля вікна, не повертаючись.
– Я залишаюсь, – сказала я. – На каву.
Він обернувся. Не посміхнувся. Але щось у його обличчі змінилося – ледь помітно.
– Добре, – сказав він.
І пішов на кухню.
Я залишилася біля вікна. Дивилася, як червона куля гойдається на гілці ялинки. Як сонце відбивається у снігу. Як новий рік розпочинається – не той, який я планувала. Інший, але, можливо, кращий…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
