– Мишко, ну скільки можна? – Олена стояла у передпокої з сумкою в руках. – Знову всю ніч десь блукав, телефон не береш!
Михайло потер очі. Голова розколювалася, у роті присмак учорашнього банкету. Він навіть не пам’ятав, як дістався додому.
– Та з хлопцями сиділи. Справи обговорювали.
– Які справи? – Олена пирхнула. – Ти вже два місяці не працюєш. Які в тебе можуть бути справи?
– Олено, не починай з ранку. У мене голова болить.
– А в мене серце болить! – Вона жбурнула сумку на підлогу. – Михайле, мені набридло. Набридли твої гулянки, набридли твої друзі-нероби, набридло, що ти у тридцять років живеш, як студент.
Михаїл пройшов на кухню, налив води. Олена йшла за ним слідом, продовжуючи говорити. Він увімкнув кавоварку, намагаючись заглушити її голос.
– Ти мене чуєш взагалі?
– Чую, чую! Все, як завжди. Я поганий, ти гарна!
– Мишко… – в голосі Олени з’явилися сльози. – Я більше так не можу. Справді не можу.
Він обернувся. Олена плакала, розмазуючи туш по щоках. Гарна була дівчина. Жаль, що постійно пиляла.
– Добре, – сказав він стомлено. – Не можеш – не треба. Двері відчинені!
Олена подивилася на нього так, ніби він її ляснув.
– Значить так? Після трьох років?
– А що ти хотіла почути? Що я змінюсь? Скільки разів уже обіцяв. Не виходить мені бути правильним!
– Виходить, просто не хочеш.
Михайло знизав плечима. Може, вона й має рацію. Але навіщо вдавати?
Олена зібрала речі та пішла до подруги. Михайло спочатку зрадів – нарешті ніхто не читатиме нотації. Можна жити, як хочеться.
Подзвонив Сергію:
– Олена звалила. Відзначаємо?
– Та ти що, серйозно? – Сергій засміявся. – Ну, нарешті! Я давно казав, що вона тобі не пара. Надто вже правильна.
Зустрілися у барі на Хрещатику. Сергій привів ще двох – Костю, та якогось нового хлопця Влада. Той працював у будівельній фірмі, гроші водилися.
– За волю! – Підійняв тост Сергій.
– За волю, – згодився Михайло.
Бенкетували до ранку. Влад розповідав про свої проєкти, обіцяв підкинути роботу. Михайло слухав не уважно. Головне – не думати про Олену.
Додому повернувся о шостій ранку. Квартира видалася чужою. Скрізь сліди присутності Олени – косметика у ванній, жіночий одяг у шафі, фотографії на холодильнику. Михайло згріб фотки й засунув у шухляду столу.
Влад обіцяв роботу, але тижні йшли, а він не дзвонив. Михайло намагався знайти щось сам, але без особливого ентузіазму.
На співбесідах запитували про досвід, про портфоліо. А що він міг розповісти? Що пів року тому пішов з останнього місця, бо набридло рано вставати?
Гроші закінчувалися. Олена раніше допомагала із комуналкою, тепер доводилося платити самому. Михайло підрахував – на орендованій квартирі протягне максимум місяць.
– Слухай, може, до батьків переїдеш? – Запропонував Сергій. – Поки справи не налагодяться.
– До батьків? – Михайло скривився. – Вони мені всю голову проїдять. Краще вже десь кімнату найняти.
– На що винаймати? У тебе грошей – кіт наплакав.
То була правда. На рахунку залишалося тисяч п’ять. Раніше такі гроші за один вечір просаджував.
– А що Влад? – спитав Михайло. – Він же обіцяв підкинути роботу.
– Влад? – Сергій посміхнувся. – Він сам два тижні тому вилетів. Фірма прогоріла.
– Як прогоріла? Він же казав, що справи чудово йдуть.
– Багато чого він казав. Виявляється, вже пів року зарплату не отримував. На кредитках жив.
Михайло вилаявся. Ще одна надія впала.
З квартири довелося з’їхати. Михайло винайняв кімнату в малосімейці на околиці. Господиня – жінка похилого віку – відразу попередила:
– Юначе, у мене порядок. Гулянки не влаштовувати, друзів не приводити, музику після одинадцяти не вмикати.
– Звісно, - кивнув Михайло. – Я тихий.
Кімната була крихітна, меблі старі, але чисті. На стіні висіла репродукція якихось квіточок. Михайло стомлено сів на ліжко.
Ще пів року тому він жив у двокімнатній квартирі з Оленою, їздив на пристойній машині, міг дозволити собі вечерю в ресторані. А тепер ось…
Телефон пискнув. Повідомлення від Олени: “Як справи? Чула, що з’їхав.”
Михайло довго дивився на екран. Хотілося написати, що все добре, що він знайшов круту роботу і незабаром купить квартиру, краще за колишню. Але брехати не хотілося.
– Поки що живий, – написав він.
– Може, зустрінемося? Поговоримо?
– Нема про що говорити.
Олена більше не писала.
Роботу знайшов через знайомого. Вантажником на склад. Зарплата копійчана, але, хоч щось. Михайло давно не працював фізично – після першого дня боліло все тіло.
– Нічого, звикнеш, – сказав напарник Василь. – Я вже п’ять років тут. Робота не престижна, проте стабільна.
Василю було років сорок п’ять, але мав вигляд років на десять старше. Жив один в однокімнатній квартирі, яку винаймав уже десять років. Жодних амбіцій, жодних планів. Працював, отримував зарплатню, купував біленьку.
– А сім’я? – спитав Михайло.
– Була. Дружина пішла, коли зрозуміла, що кар’єра не склалася. Дітей немає, слава богу. Менше проблем!
Михайло глянув на Василя і злякався. А раптом і з ним так буде? Раптом років через п’ятнадцять він теж вантажитиме ящики й розповідатиме новачкам, що сім’я – це зайві проблеми?
Сергій дзвонив все рідше. У нього з’явилася нова компанія – успішніша. Михайло кілька разів намагався приєднатися, але почувався зайвим. У всіх були гроші, плани, перспективи. А в нього – робота вантажника і кімната в малосімейці.
– Михайле, ти якийсь кислий став, – сказав якось Сергій. – Розслабся. Життя смугасте, чорна смуга скінчиться.
– А як не скінчиться?
– Обов’язково скінчиться. Головне – не розкисати!
Але Михайло вже розкис. Вставав о шостій ранку, добирався до складу, тягав ящики до шостої вечора. Додому приходив без сил. Телевізор не працював, інтернету не було. Лежав на ліжку і дивився в стелю.
Господиня іноді пропонувала чай попити на кухні. Розповідала про своє життя — як працювала вчителькою, як одружилася, як чоловіка не стало, як залишилася сама.
– Знаєте, – казала вона, – життя непередбачуване. Думаєш, усе йде, як слід, а потім раз – і все змінюється.
– А шкодуєте про щось? – спитав Михайло.
– Багато про що. Але найбільше шкодую, про те, чого не зробила. Хотіла переїхати до іншого міста, хотіла змінити професію, хотіла дітей завести. Все відкладала на потім. А потім не настало!
Восени зателефонувала Олена. Голос був чужий, офіційний.
– Михайле, мені треба забрати мої речі. Ті, що залишились у тій квартирі. Ти їх забрав?
– Що за речі?
– Книги мої, диск із фотографіями, сережки бабі.
Михайло згадав. Справді, коли з’їжджав із квартири, дещо з її речей залишилося. Він просто їх викинув.
– Їх уже немає.
– Як немає?
– Викинув.
Довга пауза.
– Сережки теж?
– Все викинув.
Олена мовчала так довго, що Михайло подумав – зв’язок перервався.
– Знаєш, – нарешті сказала вона, – я ще сподівалася, що ти змінишся. Що зрозумієш, що накоїв. Але ти став ще гіршим!
– А що ти хотіла? Щоб я зберігав твої речі, як реліквії?
– Хотіла, щоб ти залишився людиною.
Вона скинула дзвінок. Михайло довго дивився на телефон. Потім відкрив ящик столу, дістав їхні спільні фотографії та розірвав одну за одною.
Взимку на складі скоротили половину працівників. Михайло потрапив під скорочення. Вихідна допомога – кумедні гроші, яких вистачило на місяць.
Нової роботи знайти не міг. То зарплата маленька, то графік не кабальний, то просто не брали. Михайло зрозумів, що опустився на дно. Він був ніким, без освіти, без досвіду, без зв’язків.
Гроші закінчились у лютому. Михайло продав телефон, потім годинник, який подарувала Олена на день народження. Господарка дала відстрочку з оплати кімнати, але попередила – максимум на місяць.
– Ви хороша людина, – сказала вона. – Але я також живу на одну пенсію.
Михайло кивнув головою. Він розумів.
У березні довелося з’їхати. Господарка плакала, коли він збирав речі.
– Може, батькам зателефонуєте? – Запропонувала вона. – Сім’я ж.
– Не хочу, – сказав Михайло.
– А куди підете?
– Не знаю.
І він справді не знав. Грошей не було зовсім. Друзі зникли. Олена заміж вийшла – Сергій якось проговорився. Батьки… до батьків не міг. Надто гордий був!
Михайло вийшов із під’їзду із сумкою в руках. Було холодно, падав мокрий сніг. Він трохи постояв, не знаючи, куди йти. Потім пішов до метро.
У переході сидів літній чоловік із простягнутою рукою. Михайло пройшов повз, потім зупинився і повернувся.
– Дядьку, а як… як тут улаштуватися?
Чоловік глянув на нього уважно:
– Ти ще молодий. Іди додому, до батьків.
– Не можу.
– Гордість?
Михайло кивнув головою.
– Знаєш, сину, – сказав чоловік, – гордість це добре. Але, коли є що втрачати. А коли все втратив, – гордість стає розкішшю.
Михайло сидів на лавці у парку і дивився, як люди йдуть на роботу. Ділові, впевнені, із планами на день.
Ще два роки тому він був таким самим. Ні, брехав собі! Він ніколи не був таким. Завжди жив одним днем, не думаючи про наслідки.
Телефону не було, але номер батьків пам’ятав напам’ять. Попросив телефон у перехожого, набрав номер.
– Алло? — голос матері здався далеким.
– Мамо, це я.
– Мишко?! Боже мій, де ти? Ми з батьком божеволіємо! Ти чому не дзвониш?
– Я… – голос зрадницьки тремтів. – Мамо, можна я приїду?
– Звичайно! Де ти? Батько зараз за тобою приїде.
– Не треба, я сам дістануся.
– На чому? Де ти взагалі?
– Мамо, у мене більше нічого немає. Ані роботи, ані грошей, ані квартири. Нічого.
Мати плакала у слухавку. Михайло теж плакав, не соромлячись перехожих.
– Синку,- нарешті сказала мати,- приїжджай додому. Все буде гаразд.
Вдома пахло маминим борщем та свіжим хлібом. Батько зустрів його без докорів, просто обійняв. Мати метушилася, накривала на стіл, плакала і сміялася водночас.
– Худий якийсь став, – голосила вона. – Шкіра та кістки.
За вечерею Михайло розповів усе. Про роботу, яку втратив через лінощі. Про Олену, яка не витримала. Про друзів, які зникли, коли скінчилися гроші. Про кімнату в малосімейці та роботу вантажника.
Батьки слухали мовчки.
– Ну що ж, – нарешті сказав батько. – Урок отримав. Жорсткий урок!
– Надто жорсткий, – прошепотів Михайло.
– Може, й на краще. У тридцять років ще можна все змінити. У сорок було б складніше.
– А чи я зможу? Змінити?
– Це залежить тільки від тебе, – сказала мати. – Ми допоможемо, чим зможемо. Але жити своє життя будеш ти сам.
Михайло лежав у своїй дитячій кімнаті й дивився на стелю. На стінах висіли його шкільні грамоти, фотографії з випускного.
Він думав про Олену. Цікаво, чи щаслива вона зі своїм новим чоловіком?
Думав про Сергія. Той, мабуть, навіть не помітив, що Михайло зник.
Думав про себе. Хто він такий?
Але завтра він почне спочатку. Не тому, що вірить в успіх.
З кухні долинала тиха розмова батьків. Вони обговорювали його майбутнє, будували плани. Їм було за шістдесят, а вони все ще сподівалися, що їхній син стане людиною.
Михайло заплющив очі. Може, ще не все втрачено. Може, біля розбитого корита можна побудувати нове життя? Якщо дуже захотіти, то можна все…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
