Марія прокинулася від якогось внутрішнього клацання, яке буває, коли сон раптово відпускає, хоча годинник ще не пробив потрібний час. На тумбочці блимав її старий будильник, який давно пора викинути.
– Ще можна повалятися, – подумала вона, влаштовуючись зручніше. Але спати вже не хотілося.
Костя пішов на роботу ще до того, як зійшло сонце. Він завжди так робив, щоб встигнути на ранковий рейс в місто на будівництво.
Вдома без чоловіка сумно, але прокидатись одній, спокійно снідати, вийти на веранду… це приємно. Їй захотілося чаю.
Марія вислизнула зі спальні, і вкотре посміхнулася – будинок вони купили місяць тому, а вона досі радіє, як дитина, що все це тепер належить їм.
– Доброго ранку! – Сказала Маша вголос самій собі.
– Доброго! – несподівано відповіли їй.
– А-а-а-а!! – Закричала вона, не встигнувши обернутися.
У напівтемряві, із затуленими шторами, вона й не помітила на кухні Інну Валеріївну, свекруху.
Інна Валеріївна сиділа на оббитому ситцем стільці, склавши руки на колінах.
– Не лякайся ти так, – прошепотіла вона, – свої, свої. Добре, що ти прокинулась! Ти налий поки що чаю, а я відчиню двері на вулицю, щоб провітрити.
Так і інфаркт можна заробити. Марія машинально поставила чайник на плиту. Її мозок, який тільки-но збирався насолодитися тишею, взагалі не розумів, як Інна Валеріївна тут опинилася. Як? Коли? Навіщо?
Свекруха прочинила старі дерев’яні двері, впустивши в будинок свіже вологе повітря, і повернулася назад.
Маша, все ще в піжамі, підійшла до кухонного столу і сіла, притулившись спиною до холодної стіни.
– Інно Валеріївно, – запитала Марія, – а ви… що ви тут робите? І як ви сюди потрапили? Налякали мене…
Чайник якраз почав закипати.
– Маріє, ти чого так лякаєшся? – Беззлобно дорікнула вона. – Так ви, як минулого місяця будинок купили, я ж відразу збагнула, що ключі мені потрібні. Раптом що станеться? Я собі комплект ключів одразу зробила.
Маша моргнула. Комплект ключів. Так, Костя згадував, що мама подбала про дублікат, але Маша думала, що екстрений випадок – це, справді, має бути екстрений випадок.
– А прийшли ви в таку рань навіщо? Костя ж пішов, я тільки прокинулася.
Інна Валеріївна підійшла до столу, поставила чай на підвіконня, щоб той трохи охолонув, і сіла навпроти невістки.
– Та сумно стало, Маріє. Прийшла чайку попити, але будити тебе не хотіла. Вирішила почекати, поки сама прокинешся.
Маша обурено дивилася на свекруху. Зачекати? Вона, значить, чекала, поки Маша прокинеться, щоб… що? Щоб сидіти та дивитися, як вона п’є чай?
І тут Марії остаточно розхотілося чаю.
– Ну, якщо ви тут, – видавила Маша, – давайте тоді поп’ємо. Тільки, мабуть, мені треба переодягнутися спочатку.
– Ой, та що ти, Машенько! – махнула рукою Інна. – Звичайно, ти йди, наводь красу. Часу ж у нас багато.
Коли Марія повернулася на кухню, Інна Валеріївна вже стояла з ганчіркою і пляшкою засобу для чищення, поливаючи ним полицю, на якій стояли банки з крупами.
– Ви навіщо полку протираєте? – Запитала Маша.
– А що, не треба? – здивувалася Інна. – Допомогти хочу, якщо вже прийшла.
Маша швидко заварила дві чашки. Вони сіли за стіл. Ранок помчав галопом, але не в тому сенсі, в якому вона його собі уявляла.
До полудня Марія зрозуміла, що вона так і не встигла нормально поснідати, не кажучи вже про те, щоб приготувати щось на обід.
Вона хотіла полежати, хотіла прибратися, хотіла серіал подивитися, зрештою. Але теми для розмов не закінчувалися.
Надвечір Маша вже хотіла на роботу. Її голова розколювалася від постійного потоку інформації. Вона так і не приготувала нормальну вечерю, довелося розігрівати вчорашні рештки. Фільм? Яке там.
Вони сиділи на веранді. Костя мав повернутися близько сьомої.
– Ой, – сказала Інна Валеріївна, звіряючись зі своїм наручним годинником, – Костя скоро, напевно, прийде. Піду, не заважатиму тут.
Маша відчула хвилю такого полегшення, що їй захотілося обійняти свекруху.
– Так, звичайно, Інно Валеріївно, – усміхнулася вона натягнутою усмішкою. – Приходьте ще.
– Звісно! Як же я вас залишу…
Інна Валеріївна пішла так само раптово, як і з’явилася. Марія подумала, що з нахабними людьми якось простіше. Можна посваритися, можна їх виставити. А ось Інну Валеріївну за що виставляти?
Жінка вона не скандальна, пилом на полицях Маші не дорікає, навіть допомогти намагається. Тільки товариська надмірно, але це не злочин.
Костя прийшов за пів години.
– Як вихідний пройшов? – спитав він.
– Як і зазвичай, – збрехала Маша, – Тихо.
Наступного ранку Марія прокинулася від запаху. Від запаху смаженої цибулі та чогось м’ясного.
Інна Валеріївна вже була в них удома. На кухонному столі лежали три великі пакети з продуктами, а на сковороді обсмажувався фарш.
– Доброго ранку, Машенько! – весело крикнула Інна, не обертаючись. – Я тобі кашу зварила, але ти одразу їж, поки гаряча. А це нам на обід приготую зараз.
Маша відчула, як її терпіння тане.
– Дякую, але я й сама могла… Та мені ще треба дещо по роботі зробити…
– Та ти працюй-працюй, я тобі заважати не буду. Я тобі обід на завтра зберу.
Звучить шикарно. Але попрацювати так і не вдалося, тому що Інна смикала Марію буквально кожні п’ять хвилин.
Маша ніколи в житті так не раділа, що вихідні скінчилися. Щоправда, і збиратися на роботу наступного ранку довелося в компанії.
Коли вона йшла, Інна Валеріївна вже поливала троянди, голосно обговорюючи із сусідом, як погано працює помпа у колодязі.
З того часу так було завжди. Варто було Маші розплющити очі, як вона знала: Інна Валеріївна вже тут. Будь-якої пори року, будь-якого дня тижня.
Взимку вона приходила, щоб “нагадати Кості, щоб він чистив дах від снігу”. Весною вона приходила, щоб допомогти з розсадою. Влітку, а вже наступило наступне літо, вона приходила просто так, побалакати.
Марія пробувала розмовляти з Костею.
– Костю, давай ми твою маму в місцевий хор запишемо? У мене є зв’язки.
– Навіщо? – просто спитав він.
– Навіщо? Костю, ти не розумієш? Вона живе у нас! Я не можу зітхнути вільно! Я не можу нормально прийняти душ, не можу навіть подрімати після обіду … Ні, вона мила жінка, але від цілодобового спілкування я втомлююся!
Костя беззлобно посміхнувся, його усмішка завжди трохи дратувала Машу, коли вона була на взводі.
– Машо, ну мама дуже товариська. Їй не сидиться вдома самій. Ти ж знаєш. Вона сумує.
– Їй сумно! А як мені?
– Але ж вона тобою не намагається командувати?
– Ну, ні, не намагається.
Костя знизав плечима.
І знову настав ранок. Марія чула у вітальні перешіптування ще до того, як розплющила очі. Що, Костя лишився вдома?
Але все було набагато цікавіше. Біля їхнього великого столу, який вони з Костею замовляли до Нового року, сиділа Інна Валеріївна, а поряд з нею – три її подружки.
– Що це за ранкові збори? – Запитала Маша.
Інна Валеріївна обернулася.
– Ой, Машенько, ти прокинулася! Ми на тебе чекати не стали. Ти сідай, тільки треба тобі стілець посунути, бо Галя не поміщається. Ми тут, дівчата, зібралися.
– Дівчата? – луною повторила Марія.
– Ну, так! Інтернет у вас швидший, ніж у мене. Серіал зручніше знову ж таки на великому екрані дивитися. Тож я всіх сюди запросила. Нічого?
Тепер у них тут ще й філія Будинку культури!
Не так, щоб щодня, але стабільно кілька разів на тиждень до них приходила вже не лише Інна, а і її компанія.
Особисте життя Марії з Костею звелося до півгодинних спроб поспілкуватися ввечері, коли Інна Валеріївна нарешті йшла, втомлена від свого спілкування.
Настав теплий серпневий день. Маша витирала зі столу крихти після чергового чаювання з чотирма жінками. Інна Валеріївна збиралася додому.
– Завтра до вас не вийде, – сказала вона.
– Як це? – Марія намагалася приховати щире захоплення.
– Ми з дівчатами їдемо в місто, – оголосила Інна. – Погуляємо, магазинами пройдемося. Може, в кіно сходимо.
Маша на радостях мало не кинулася проводжати свекруху аж до її будинку, забувши про пристойність. Хоч один день. День без гостей!
Наступного ранку Марія прокинулася ще раніше – о шостій. Тиша в будинку була приголомшливою. Вона навіть видалася їй підозрілою. Вона повернулася до Кості.
– Костю, – прошепотіла вона, – ти чуєш? Тиша.
Костя, який звик до постійного шуму на фоні, навіть не відразу зрозумів, про що йдеться.
– Чую.
– Ідеально, – прошепотіла Маша, – підйом!
Костя пішов у ванну першим. Марія, поставивши чайник, прошмигнула слідом. Час втрачати не можна було…
Через пів години Костя вийшов із ванної, він не помітив нічого не звичайного. Марія продовжувала насолоджуватися моментом, намазуючись кремом.
І тут вона почула вереск.
Вона вискочила з ванної, навіть не встигнувши поправити рушник, і вибігла до вітальні. У неї перехопило подих, а потім вона почала дико, істерично реготати.
Костя, який вийшов із ванної… ну… без нічого, одразу пішов у вітальню за речами. А прямо там, біля столика, стояли Інна Валеріївна і вся її свита. Очевидно, вони повернулися з міста раніше.
У цей момент з-за рогу вискочила Маша, хоч і з рушником, але трохи краще за чоловіка.
Всі гості заплющили очі. Інна Валеріївна почала пробиратися до дверей, ведучи за собою подруг. Вона, однією рукою затуляла очі, а іншою – тримала пакет із якимись ганчірками, та штовхала перед собою Галину Петрівну, яка спіткнулася об килимок.
– Бочком-бочком! Не дивимося! – заголосила Інна.
Костя, зовсім не знаючи, куди подітися, схопив зі спинки крісла плед і обмотав ним себе, Марія метнулася назад у ванну.
Увечері Інна Валеріївна не прийшла. Наступного дня, коли Марія прокинулася, у хаті було тихо. Вона перевірила кухню. Порожньо. Вона перевірила веранду. Порожньо.
– Костю, – сказала Марія, відчуваючи себе трохи винною, – а де твоя мама?
– Та вона сказала, що якось зачастила до нас у гості, сказала, що рідше приходитиме.
– Господи, – подумала Марія, – якби я знала, що вигляд сина, в чому мати народила, так на неї подіє, я б давно вже це організувала. Частіше треба прогулюватися по квартири в такому вигляді, щоб закріпити успіх…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
