– Боря, хто там? – “наречений” не чекав такого візиту і остовпів, відчинивши двері

– Олено! – Віка помахала рукою подрузі, коли та увійшла в кафе, де вони домовились зустрітись.

Олена побачила Віку і попрямувала до неї. Вони тричі цмокнули один одного в повітрі, ледве торкаючись щоками.

– Привіт, подруго! – одночасно сказали вони й розреготалися.

– Сто років не бачились. Як добре, що ти зателефонувала, – Олена взялася за меню. – Ну, розповідай!

– Ой, давай спершу замовимо щось, я голодна, як вовк! – Віка теж ухопилася за меню і почала його вивчати.

Подруги мовчки змогли просидіти лише дві хвилини. І почалося! Вони згадали та обговорили всіх своїх знайомих, знайомих своїх знайомих, однокласників та однокурсників, колег по роботі, родичів та колишніх залицяльників.

Коли вони перейшли до обговорення останніх трендів, до їхнього столика підійшов молодик.

– Дівчата, добрий день! Я спостерігав за вами. Ви такі веселі, що мені захотілося познайомитись з вами. Я не з порожніми руками, – він дістав із-за спини пляшку ігристого. – До речі, мене Борисом звуть!

– Олена! – Кокетливо посміхнулася йому одна з дівчат.

– А я Вікторія, – друга теж вже строїла йому очі.

– Які чудові імена, дуже личать їх власницям! То ви дозволите приєднатися до вас?

– Звичайно, – одночасно сказали подруги й знову розреготалися, тепер уже втрьох.

Борис виявився веселим, простим хлопцем. У них трьох знайшлися спільні теми, і вечір видався невимушеним та атмосферним.

Борис весь вечір залицявся до Віки, хоча й Олені теж діставалася частка його уваги. Видно було, що Вікторії Борис теж дуже сподобався. Вона кокетувала з ним, сміялася над кожним його жартом, намагалася зачепити його за руку.

Але й Олені Борис сподобався. Вона всіляко намагалася привернути його увагу до себе.

– Ой, дівчата, я засидівся з вами. Навіть йти не хочеться. Вікторіє, не запишете мій номер? Я телефон залишив у машині, – Борис повернувся до Віки та посміхнувся як Чеширський Кіт.

– Із задоволенням запишу, – зраділа Віка і почала набирати номер, який диктував їй Борис. Олена непомітно для них теж записала номер хлопця у свій телефон.

«Ну й що, що він дав тільки Вікторії свій номер, – міркувала вона, – було б дивно, якби він роздавав його праворуч і ліворуч».

Борис попрощався з подругами, поклонився і пішов.

– Прикольний хлопець! – Усміхаючись сказала Віка.

– Ну так, цікавий! – Погодилася Олена, і обидві мрійливо задумалися на хвилину.

– Мені теж час, – Віка підвелася, розплатившись за себе.

– Ех, добре посиділи, душевно! Треба буде якось повторити, – Олена теж оплатила свій рахунок.

Подруги знову цмокнули повітря і розійшлися.

Місяць вони не бачилися, не передзвонювалися, не спілкувалися в соцмережах, хіба що відправляли одна одній картинки та листівки.

Все-таки сучасне життя сповнене турбот і катастрофічно не вистачає часу на просте людське спілкування. Але іноді дуже хочеться поговорити, поділитися наболілим, похвалитися новим хлопцем.

Олена та Віка через місяць знову домовилися зустрітися у тому ж кафе.

– Ой, Оленко, у мене такі новини, такі новини! Закачаєшся! – Віка захлинаючись інтригувала подругу телефоном.

– Та ти що?! І в мене теж є новини, – не відставала від неї Олена, мріючи якнайшвидше розповісти свої.

У кафе вони зайняли той самий столик, що й минулого разу. Знову помовчали хвилинку, вивчаючи меню.

– Віка, я ж з хлопцем зустрічаюся, – не витримала, нарешті, цієї театральної паузи Олена.

– Ну ось, випередила! – Жартівливо надула губи Віка.

– Що? Ти теж? – Здивувалася та одночасно зраділа подруга.

– А я що, руда? – засміялася Вікторія.

– Ну так-то воно так! Руда! – Розреготалася Олена. Віка і справді була рудою від народження. Рудою і в ластовинні, що надавало їй колориту і виділяло завжди з натовпу.

Олена теж була яскравою, але брюнеткою. Вмілий макіяж наголошував на її миловидності, і на неї теж часто звертали увагу молоді люди.

– Ну, розповідай скоріше! Який він? – Віка з нетерпінням чекала на розповідь подруги.

– Ти знаєш, він такий кльовий! Уважний, дотепний, веселий! З ним так просто. Мені здається, я знаю його тисячу років! – Замріяно розповідала про свого хлопця Олена.

– Ну а де він працює? Чим займається? У вас із ним уже було? – Пошепки поцікавилася Віка і підморгнула.

– Яка ти допитлива, так тобі все й розкажи! – хихикнула Олена. – Ні, не було з ним. Я поки що не поспішаю. Треба все-таки впізнати один одного краще. З батьками познайомитись. З друзями.

– Так, а де він працює? – не вгамовувалась Віка. – Ким?

– Він рекламник, у рекламній агенції працює. Слухай, креатив із нього так і пре. Поки ми гуляємо з ним, він усі рекламні щити та листівки розкритикує і по-своєму переінакшить. І так у нього чудово це виходить!

– Напевно, всі рекламники такі, це у них у крові, – підтвердила, сміючись, Віка.

– Твій теж рекламою займається? – здивувалася Олена.

– Та зараз кожен другий нею займається. Рекламників розвелося! – реготнула Вікторія. – Ну, давай, розповідай далі!

– Ну, а що розповідати? Ось, обіцяв в Одесу звозити. Сто років на морі не було. А він так цікаво розповідає про все.

– Я заїкнулася, що непогано було б покататися по морю. Так він такий: «Та не питання! Ось кілька проєктів здам і можна буде стартувати! – Олена стиснула кулачки в передчутті.

– А вдома в нього як? – Завалювала питаннями подругу Віка. – Велика квартира?

– Трикімнатна. Одна кімната прохідна. Але так нічого, для однієї людини взагалі, розкішно! Щоправда, до нього сестра із племінниками приїхала місто подивитися.

– Ми за їх відсутності заходили. Ну, сама розумієш, ні про який там ін.т.им мови не могло бути. Вони будь-якої миті могли повернутися.

Каву з ним випили, та пішли гуляти, – Олена, видно, була трохи засмучена таким станом речей, але вигляду намагалася не подавати.

– Ну а в тебе, як справи з твоїм кавалером? – Поцікавилася Олена у подруги.

– Слухай, та майже так само, як у тебе, – знизала плечима Віка. – Таке враження, що мужики зараз усі однакові якісь. Мій також креативний рекламник.

– Не пройде повз жодний рекламний плакат. І мешкає у трикімнатній квартирі. Щоправда, із ним молодша сестра живе. Зустрічалися в нього вдома, доки її не було.

– І що, теж – ні-ні? – Підняла здивовано брови Олена.

– Угу. Чекаємо, коли вона вчитися в інше місто поїде, – зітхнула подруга. – Вони такі смішні із сестрою – дитячі їхні речі не викидають, а зберігають, як пам’ять. Ностальгують. По всій квартирі дитяче лахміття валяється. І він не дає його прибирати.

– Так, дивний він у тебе, – хмикнула Олена. – У мого хоч реальні племінники малі живуть, тому й речі дитячі всюди. – А подарунки робив він тобі якісь?

– Та якось не до подарунків поки що. То машина в нього зламалася, то телефон. Я вже подумую – чи не подарувати йому новий?

– Ну, реально, як зустрінемося, то у нього телефон зламаний. То воду проллє на нього, то впустить – екран вщент.

– А мій завжди його десь забуває, – поскаржилася Олена подрузі. – Ніколи до нього не можу додзвонитися. Сам мені передзвонює, перепрошує, що не чув.

– Ну, хоч фотки з ним у тебе є? – не змовляючись, одночасно спитали вони одна в одної. Їхній дружний сміх розлетівся по всьому кафе, тож відвідувачі з подивом стали обертатися на подруг.

Вони разом дістали свої телефони й, покопавшись у галереї, протягли їх одна одній з відкритими фото. З обох екранів усміхався Борис, обіймаючи господарок мобільників.

Від веселощів у подруг не залишилося й сліду.

– Він мені свій номер дав, – спохмурніла Віка.

– Ну то й що? Я просто йому зателефонувала, побалакати, він сам мене покликав гуляти, – Олена навіть не намагалася виправдовуватися.

– Слухай, як він жодного разу не спалився за місяць? Адже він знав, що ми подруги! – Віка розглядала інтер’єр на фото. – Це ж ви у його квартирі?

Олена кивнула.

– Я починаю сумніватися в наявності у нього молодшої сестри та сестри з племінниками. Може, відвідаємо нашого спільного кавалера? Подивимося, як він викручуватиметься.

Олена знову кивнула. Вони швидко розплатилися, викликали таксі та вирушили за відомою їм адресою.

Як не дивно, двері відчинив Борис у розтягнутих треніках, майці та з немовлям на руках. Видно, в будинку на когось чекали, тому й двері він відчинив, не дивлячись у вічко.

Радісна усмішка спільного кавалера повільно сповзла з обличчя, воно зблідло, витягнулося і набуло зеленого відтінку.

– Ви? – Заїкаючись тільки й зміг видавити з себе.

– Боря, хто там? – пролунав жіночий голос, і до них вийшла молода жінка, за штанину якої вхопилися двоє близнюків років трьох.

– Здрастуйте! Ми проводимо соцопитування: чи задоволені пенсіонери своєю пенсією, – знайшлась тут же Віка.

Дитина на руках у Бориса закряхтіла, почервоніла і видала звук дитячої несподіванки.

– Який гарний малюк, – хором вигукнули дівчата посміхаючись, – і як на тата схожий!

По обличчю Бориса було видно, що йому скоро знадобиться склянка води, щоб свідомість не втратити від переляку.

– Ой, дівчата, та нам ще далеко до пенсії. Он, навіть з декрету ніяк не виберуся, яка там пенсія, – засміялася дружина Бориса. – Та ви проходьте, чого у дверях стояти?

– Ми поспішаємо! – махнула рукою Олена. – Нам ще сто тридцять квартир обійти треба. До побачення!

Двері за подругами зачинилися.

– Ну і цап! Дітей настругав і по бабах! І як не боявся? – підбила підсумок Олена.

– А дружина у нього, до речі, нормальна. Жаль тільки її, з таким виродком живе, – додала Віка. – Слухай, ходімо поїмо, а то в мене апетит розігрався на нервовому ґрунті.

І подруги, сміючись, вийшли з під’їзду, вирушивши в те ж кафе.

А Борис ще довго здригався від дзвінків у двері. Якби ще й від представниць жіночої статі здригався, – зовсім би було супер…

Як вам залицяльник? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!