Віра Кирилівна дуже задоволена увійшла у квартиру з великими пакетами.
– Милий, йди швидше! Подивися, яку смакоту я принесла. Зараз чай питимемо! – ласкаво покликала вона чоловіка.
До кухні з незадоволеним виглядом увійшов Петро Юрійович:
– Вірочка,- сказав він дратівливим голосом,- я тебе просив не витрачати гроші даремно. Ти ж знаєш, що зараз інфляція, а ми вже не такі молоді, не можемо шукати різних підробітків. Ось ми з тобою вже пенсіонери, отже, і жити маємо за кошти.
– Петя, ми всього два місяці, як пенсіонери, а ти поводишся так, ніби тобі вісімдесят років. Заспокойся, будь ласка. Як жили, так і житимемо. У нас із тобою цілком пристойні пенсії.
– Та де вони там пристойні? – обурився її чоловік, – якщо їх порівняти з нашими зарплатами, то вони мізерні. Ми маємо суворо розраховувати всі витрати.
– Ти не повинна ходити у крамницю без списку необхідних продуктів. І взагалі, у нас зараз багато вільного часу, ми можемо з тобою сісти, розробити меню на цілий тиждень, або навіть два, і поступово все купувати.
– Цілком можливо, що щось ми зможемо придбати по акції. Потрібно переглянути всі запаси, які є вдома, щоб нічого не зіпсувалося.
– І ще треба ходити не в супермаркет, а їздити на ринки, там дешевше, та можна поторгуватися. Віра, ти поводишся не розумно!
– Петя, я тебе не впізнаю! Дивись, які еклери я купила у французькій кондитерській. Ти їх завжди любив.
– А ще, я взяла трохи буженини та червоної риби. Зараз зроблю бутерброди із м’яким сиром та рибкою. Ох, яка смакота!
– Віра, – майже з жахом простогнав Петро Юрійович. – Це ж шалені гроші. Що на тебе найшло? Навіщо такі витрати? Ми що, останній день живемо? Потрібно думати й про завтрашній день!
– Петя, життя нам дається лише один раз. Я не збираюся сидіти на картопляних шкірках, наче у голодомор. Як жила, так і житиму. У нас з тобою, зрештою, є накопичення.
– Так це ж крапля в морі … Які накопичення? Є вони, й чудово! Але їх не слід чіпати. Вони лежатимуть на чорний день!
– І я тебе теж не впізнаю. Раніше ти була цілком розумною та розважливою жінкою. А тепер поводишся, як дівчинка, як якась студентка, у якої все життя попереду.
– А я і не збираюся завтра на цвинтар. Кажуть, що на пенсії життя тільки починається, – весело посміхнулася Віра Кирилівна, поклавши в рот великий шматок буженини. Дуже смачно! – Вона навіть заплющила очі від задоволення.
Петро Юрійович, наче знехотя, взяв бутерброд, і з невдоволенням відкусив шматок. З’ївши один бутерброд, він простяг руку за другим, а потім і за третім, але їв їх він із вкрай незадоволеним виглядом.
– Петя, смачно? – З легким сміхом запитала його дружина.
– Так, смачно, але я не можу позбутися думки, що на гроші, які ти витратила на всі ці делікатеси, ми могли б прожити днів зо три, а то й тиждень.
– Так, звичайно, якщо у всьому себе урізати, й у всьому собі відмовляти. І що? Це добре, по-твоєму? – запитала жінок.
– Я не хочу стати жебраком на старості років! – різко відповів чоловік, – я в дитинстві намучився. Мама виховувала нас із братом одна, без чоловіка.
– Працювала в бібліотеці, та ще й підлогу мила у під’їздах. Ми постійно носили одяг та взуття один за одним, або, що мамі віддавали її багатші подруги.
– Ми не могли собі дозволити м’ясо, дорогі цукерки, та всякі смаколики. Я м’ясо їв лише у їдальні, коли ми їздили на змагання.
– А вдома мама варила борщ у величезній каструлі на весь тиждень, бульйон на кістках, пекла пиріжки та булочки. І ми впоралися.
– І ти пропонуєш мені зараз, теж готувати борщ на цілий тиждень, та бутерброди з ліверною ковбасою.
– І що ще? – єхидним голосом запитала Віра Кирилівна, – я розумію, тобі було важко в дитинстві, але чому раптом зараз ми повинні у всьому собі відмовляти?
– Ми можемо собі дозволити їсти смачну їжу, відпочивати, купувати одяг. У нас з тобою є квартира, дача, машина, є накопичення. Ми цілком забезпечені люди!
– Ти просто божевільна, – твердо сказав Петро Юрійович, – я з тобою цілком не згоден. Ти маєш зрозуміти, що ми – пенсіонери, а в країні криза. Ціни постійно зростають, і невідомо, що буде завтра. Ти маєш почати жити за коштами!
А через кілька днів Петро Юрійович застав свою дружину за приміркою нової сукні. Вона дуже задоволена крутилася перед дзеркалом, і щось співала.
– Віра, ти купила нову сукню? – Голосом, що не віщує нічого хорошого, запитав її чоловік.
– Так, ти бачиш, яка вона чудова. Вона мені дуже личить. І я купила її по акції, знижка цілих двадцять відсотків, тож не панікуй.
Чоловік підійшов і подивився на чек:
– Віра! Вона коштує цілих дві тисячі! У тебе і так шафа від одягу ломиться, а ти ще купуєш! Ти ж вже не молоденька! Нам би з тобою доносити те, що є. Ми одягнені та взуті.
– Петя, ти натякаєш, що ми тепер, до кінця днів своїх, не повинні нічого для себе купувати, а повинні встигнути доносити те, що є? – Отруйним голосом запитала жінка.
– Мені здається, що ти перегинаєш палицю. Я зовсім не збираюся одягатися у лахміття, і думати тільки про вічність. Я взагалі тебе не розумію, і часом мені стає страшно від твоєї поведінки!
– А мені страшно від твоєї! Ти не думаєш про майбутнє…
– Я саме і думаю, – відрізала Віра Кирилівна, – я записалася в групу здоров’я і на водну аеробіку, а ще в нашій обласній бібліотеці збираються любителі поезії.
– Вони називають свою групу «Золотий вік», у них бувають літературні читання, та спільні походи в театр та філармонію. Я збираюся піти з ними на захід цієї п’ятниці, ось для цього я й купила нову сукню.
– А в іншій сукні ти піти, звичайно, не могла, – роздратовано спитав чоловік, а потім стрепенувся і вигукнув, – як, на захід? Це знову зайві витрати? Ти з глузду з’їхала!
– Петя, схаменися, що з тобою? Ми спеціально йдемо на цей захід, бо там квитки дешевші, і якщо купувати на цілий колектив, то роблять знижки.
– Так, але це все одно зайві витрати, від яких потрібно відмовитися! І потім, що ще за аеробіка, та група здоров’я? Це також за гроші?
– Щось за гроші, а щось безплатно, – легковажно відповіла Віра Кирилівна.
– Віра, я востаннє тобі кажу, що ти зобов’язана жити за коштами, а то…
– Що, а то? Що ти зробиш?
– Я знаю, що я зроблю, – рішуче відповів її чоловік, – я з тобою розлучуся!
– І що? Ти хочеш розлучення через сукню? І це після тридцяти п’яти років спільного життя? – Здивовано запитала Віра Кирилівна.
– Так, якщо ти не дослухаєшся моїх порад, ні, не порад, а вимог!
– Петя, зрозумій, що це безглуздо. Тобі треба піти до лікаря, до психіатра, на мою думку, у тебе якось перекосилася реальність.
– З’явилися якісь фобії. Можливо, це пов’язано із кардинальною зміною життя через пенсію. Хочеш, я тебе запишу, і сама з тобою піду.
– Віро, не треба мене записувати в божевільні! Я розумію, що ти хочеш оголосити мене недієздатним, і отримувати мою пенсію, та спокійно розпоряджатися всім майном.
– Тобі це лише на руку! Але я цілком здоровий! І я тебе попередив востаннє! – Він вийшов із кімнати, й голосно зачинив за собою двері спальні.
Віра Кирилівна знизала плечима і подумала:
– Бідний Петя! Чоловікам набагато важче, ніж жінкам, дається цей перехід до спокійного пенсійного життя.
– Він ще не знайшов собі ніякого заняття, мучиться, от і біситься від неробства. Незабаром усе якось улаштується. Він відпочине, та знайде собі хобі.
І Віра Кирилівна продовжувала, попри постійно невдоволену гримасу чоловіка, жити так, як їй хотілося.
Вона була рада тому, що він хоч мовчав, і більше не намагався змусити її жити за своїми правилами. І яке ж було її здивування, коли через тиждень вона не застала чоловіка вдома, а на столі на неї чекала записка:
«Я тебе попереджав!»
– Це що за новини? – Блискавкою промайнуло в голові у жінки, – куди він міг подітися? Мабуть, у своєї матері.
– Подзвоню йому і спитаю, що означає його поведінка. Не може ж він справді розлучитися зі мною через таку нісенітницю.
Вона рішуче взяла телефон, але Петро Юрійович не відповідав. Тоді вона зателефонувала своїй свекрусі Ірині Ігнатівні.
– Так, – у слухавці пролунав холодний і гордовитий голос жінки, – це ти, Віро? Що ти хотіла?
– Мамо, Петя у вас?
– Так, у мене, і до тебе він не повернеться.
– Але чому?
– Петя мені все докладно розповів. Ти поводишся, як не розумна дитина, зовсім не прислухаєшся до його вимог.
– Витрачаєш гроші даремно, не думаючи про завтрашній день. Він з тобою розлучиться, і подасть на поділ майна.
– Що ви таке кажете, – у повному розпачі прошепотіла Віра Кирилівна, – чому ви так зі мною? Що таке погане я зробила? У нас же з Петром почалося нове життя? Що поганого в тому, що я знайшла собі хобі?
– Поганого в цьому немає нічого, але ти витрачаєш гроші, ваші спільні гроші, на дрібниці. Ми з Петром вирішили, що він поділить з тобою все майно.
– Ми все покладемо на депозит, а житимемо на мою пенсію, та невеликі відсотки з депозиту. Я згодна утримувати свого сина, але не тебе.
– А навіщо мене утримувати, – тільки й пробурмотіла жінка, – я пенсію пристойну отримую, у мене є деякі накопичення, та майно.
– Майно ви скоро поділите, і незрозуміло, що в тебе залишиться. А життя, така хитра штука, що ніколи не знаєш, що на тебе чекає попереду.
– Мій син – розумна доросла людина, він не хоче опинитися на старості років у злиднях. А ти про це не хочеш думати!
– Тому ви розлучаєтесь… І не дзвони йому, він не буде з тобою говорити. Все, що міг і хотів, він тобі вже сказав, але ти не почула його прохання!
У слухавці залунали гудки, а Віра Кирилівна не знала, що їй робити, вона хотіла плакати, але, мимоволі, в неї до горла підкочував сміх.
– Боже мій! Через що ми розлучаємося! Петя точно збожеволів! – думала вона. Ну розлучення, так розлучення! У неї буде частина майна, є пристойна пенсія, діти, онуки – під парканом точно не буде почивати.
– Силою, не будеш милою. А якщо у майже колишнього, вавка в голові, то її треба лікувати! Ніякі депозити там не допоможуть, бо це діагноз. А ви що скажете з цього приводу?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
