– Це стосується вашого чоловіка, – сказала незнайомка, що стояла на порозі моєї квартири. – Ви мене пропустите?
Жінка була приблизно мого віку, але виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу для самодостатніх жінок.
– Можна мені увійти? – повторила вона. – Будь ласка, це справді важливо!
На мені був одягнений старий халат, на голові – щойно нанесена фарба для волосся. Я дивилася на відвідувачку і не могла зрозуміти, що відбувається.
Хто ця жінка, звідки знає мого чоловіка? Може, колега з роботи? Але навіщо приїжджати додому в суботу вранці?
– Добре, проходьте, – я відійшла вбік, – тільки я не зовсім… Вибачте за вигляд. Що сталося?
– Де можна сісти? – спитала вона дивним тремтячим голосом.
Ми пройшли на кухню, і я швидко прибрала зі столу залишки сніданку, який їла сама, бо Ваня лежав у лікарні із серцем.
– Мене звуть Аліна, – сказала вона, сівши на наш скрипучий стілець. – Я… Боже, я не знаю, як це сказати. Я дружина Івана.
– Ось це поворот, – промайнуло в мене в голові.
Мабуть, у мене був зовсім безглуздий вигляд, бо відвідувачка поспішила додати:
– Я друга його дружина. Тобто я думала, що перша і єдина, але сьогодні дізналася, що… Коли я поїхала до нього в лікарню… – вона дивно подивилася на мене. – Ну, він там із серцем лежить, так?
– Так.
– Отож, мені сказали, що його дружина вже приїжджала вчора ввечері. Я подумала, що це або помилка, або якийсь злий жарт. А потім знайшла в його документах цю адресу.
На кухні раптом стало дуже тихо, і було чути, як за стіною важко ходить сусід Михайлович. А в голові в мене панував справжнісінький бедлам. Я навіть крадькома сильно вщипнула себе за руку.
На жаль, друга дружина мого чоловіка, що звалилася мені на голову, нікуди не поділася.
– Ви кажете… дружина? – Мій голос звучав, як чужий. – Але ж це я його дружина! Ми одружені двадцять років. В нас двоє дітей. Старша в університеті навчається, молодший у десятому класі.
Аліна дістала з сумочки телефон і показала кілька фотографій. На них була зображена вона сама, якісь діти… І мій чоловік Іван. Всі вони виглядали справжнісінькою щасливою родиною.
– Я його цивільна дружина. І… у нас донька, – тихо сказала Аліна, вказавши на миловидну дівчинку з двома хвостиками. – Їй чотири роки. Марійка.
А я раптом згадала, як п’ять років тому просила Івана завести третю дитину. Згадала, як він усе відмахувався, мовляв, пізно вже, дорого, та й двох досить. А він, виявляється, завів. З іншою жінкою…
На мить у мене потемніло в очах.
– Вам погано? – злякалася раптом Аліна. – Якщо що, я маю…
– Все гаразд, – сказала я.
Чомусь на душі в мене стало спокійно, наче щось стало на свої місця. Тому що, напевно, стали зрозумілі тепер усі ці затримки, позапланові відрядження, його вічна втома, відсутність грошей при хорошій зарплатні.
– Давайте ми з вами зараз вип’ємо чаю. Чи, може, чого міцнішого? У мене є, щоправда, дешеве.
– А давайте! – Погодилася Аліна. – Мені здається, нам обом зараз це потрібно.
Я дістала із серванта, старого, ще маминого, пляшку, яку тримала для гостей. Розлила по чарках. Ми хильнули мовчки, одним духом.
– Розкажіть мені все, – попросила я. – Де ви живете, як познайомились з Іваном?
Виявилося, вона мешкає в передмісті, і має трикімнатну квартиру. Ваня сказав їй, що він удівець, перша його дружина не вижила від невиліковної хвороби. Показував навіть якісь фотографії з похорону, я впізнала їх, це був похорон його тітки три роки тому.
– Він був добрим чоловіком, ось тільки дуже часто відлучався у відрядження (на цих словах я зрозуміло посміхнулася). Він був зразковим батьком, а влітку ми їздили на море.
А ось ми з дітьми вже років сім нікуди не їздили. Грошей немає, казав він. Криза, скорочення зарплат, кредит за машину, казав він.
Машину, до речі, я бачила три рази за останній рік, все він на ній кудись роз’їжджав… Тепер, звичайно, ясно куди.
Раптом я засміялася, і довго не могла зупинитися. Аліна спочатку подивилася на мене з переляком, а потім теж почала сміятися. Ми реготали, як недолугі, дві обдурені жінки, що сидять на кухні в старій хрущовці.
– Ось що, Аліно, – сказала я, коли ми заспокоїлися. – А поїхали до нього в лікарню?
– Прямо… зараз? – Здивувалася вона.
– Так, – твердо сказала я. – Разом.
– Ви… серйозно?
– Абсолютно. Я хочу подивитися у його очі! І хочу, щоб він побачив нас разом.
Аліна задумалася, а потім рішуче підвелася.
– А поїхали. Тільки, знаєте… Напевно, я спершу все-таки його речі зберу і привезу йому туди.
Я подумала і вирішила, що зібрати його речі – це справді непогана ідея.
Медсестра пропустила нас у палату. Іван лежав на ліжку біля вікна, блідий, з крапельницею. Побачивши нас разом, він спочатку нічого не зрозумів, потім його очі розширилися, і він спробував щось сказати.
– Мовчи, – спокійно сказала я, ставлячи сумку біля його ліжка, – як бачиш, ми познайомилися. Ось твої речі. Звичайно, не всі. Можеш виписуватись куди хочеш, тільки не до мене.
– Ларисо … – Голос чоловіка був слабким. – Почекай, я можу пояснити…
– І до мене не приїжджай, – додала Аліна, – твої речі я теж зібрала, ось вони.
Він перевів погляд на свою співмешканку, і раптом його бліді щоки стали рожевими.
– Аліно… це… непорозуміння…
– Так, справді, – холодно озвалася вона. – Це справжнісіньке непорозуміння! Але всьому, Ваня, настає рано чи пізно кінець!
– Аліно…
– Одужуй, Іванко, – сказала вона. – І, будь ласка, не дзвони мені й не приїжджай. Добре?
З лікарні ми вийшли разом та зупинилися біля входу.
– Дякую вам, – сказала раптом Аліна.
– Дякую? – Здивувалася я. – За що?
– Ну, що не накричали на мене, не звинуватили… – вона зітхнула. – Я ж справді не знала. І… я, ось чесно, не знаю, як би повелася на вашому місці. А ви… Ви молодець.
Ми побалакали ще трохи, а потім розійшлися.
Минуло кілька днів. Позаду у мене було кілька важких розмов із дітьми та зі свекрухою. Остання, зрештою, твердо стала на мій бік і навіть обіцяла «показати» Іванові, коли він випишеться.
Не бажаючи більше бачити чоловіка, речі, які залишилися, я перевезла до неї, а потім поміняла замки на вхідних дверях і подала на розлучення.
А через два дні він повернувся, довго намагався відчинити ключем двері, а потім почав дзвонити та стукати.
– Ларисо, відчини! – Зажадав він, коли я подивилася в вічко.
Привертати увагу сусідів мені не хотілося, тож довелося відчинити та впустити його.
– Ти чого замки змінила? – буденно поцікавився чоловік, ставлячи сумки зі своїми речами на підлогу.
– А ти чого сюди прийшов? – У тон йому відповіла я.
– Як чого? – закліпав очима Іван. – Я тут живу, я тут зареєстрований!
– Ти зараз у мами живеш, – сказала я.
– Чому у мами… Та з чого б це?! – обурився Іван. – Слухай, якщо ти щодо Аліни, то в мене з нею все! Ми розлучилися, і я вибрав тебе!
– Ну, а мені все одно, – відрізала я. – Султан мені не потрібен. Їдь до мами, Іване! І до суду, будь ласка, не турбуй мене.
Він ще трохи покричав, пошумів, але потім пішов. До самого розлучення він не давав мені спокою і після поділу майна теж, я вже по різному з ним говорила, – не розуміє й усе тут.
Вважає, якщо з коханкою зав’язав, значить, все нормально і я зобов’язана його зрозуміти, пробачити та прийняти, недолугий!
Але, коли я йому все “популярно” пояснила, – куди він повинен піти, як на довго, та наскільки далеко, а потім пригрозила поліцією, – помоглося…
Як вважаєте, слушно вчинила дружина?
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!
