Він був просто котом. Брудним, ледве живим, з підворіття, якого всі радили викинути. Але Варя виходила його – і тепер рудий Тихін єдиний, хто любить її беззастережно.
Однак в її помешкання прийшли люди, які вирішили, що цьому коту тут не місце. І це було не прохання. Це була загроза!
Чоловік просить потерпіти. Гості вимагають підкоритись. А Варя відчуває, що лихо вже на порозі.
На що здатна жінка, коли під ударом той, хто їй довірився?
Іноді прокидаєшся вже з відчуттям лиха, не знаєш, звідки прийде, а всередині вже щось зіщулюється, як звірятко перед грозою. Так і того ранку було.
Прокинулася я рано, ще затемно, лежала, дивилася в стелю. А Тихін, кіт мій рудий, згорнувся в мене під боком, бурчав тихо, наче маленький двигун працював. Теплий, живий, довірливий.
Три роки тому підібрала я його в підворітті, грудку брудну, блохасту, з залиплими очима. Сусідка тоді ще сказала:
– Викинь, Варко, непотріб цей, все одно не виживе!
А я не викинула, виходила. Ось він лежить тепер здоровий, відгодований, шерсть, як вогонь горить, і дивиться на мене своїми бурштиновими очима з такою відданістю, якою від людей рідко дочекаєшся.
Гліб ще спав, це мій чоловік.
Гарний мужик, роботящий, тільки м’який дуже, – як тісто непропечене. Здається, ось-ось схопиться, затвердіє, стане справжнім, а все аж ніяк. Особливо перед ріднею своєю, кишка у нього тонка.
Дядько його, Степан Петрович, приїхав погостювати із дружиною та донькою-переростком. Розсілися по всій квартирі, як таргани по кухні, і почуваються господарями. А я так, додаток до житлової площі.
З першого ж вечора розпочалося. Тихін, як і завжди, вийшов знайомитися, він у мене товариський, людей любить, довірливий. А Степан Петрович, як зашипить на нього, ногою замахнувся.
– Це що за животина тут ходить? Прибери негайно! У мене, – сказав він, – алергія!
Я тоді промовчала. Думала, може, й справді алергія. Чи мало. Віднесла Тихона в спальню, зачинила двері.
Але дивлюсь, яка там алергія? Степан Петрович їсть за трьох, спить, як немовля, ні чхає, ні кашляє. Очі ясні, ніс сухий. А все туди ж – алергія.
На другий день вже відкрито пішло. Сидимо снідаємо, Тихін у кімнаті замкнений, шкребеться у двері жалібно, випустіть, мовляв, що я вам зробив? А Степан Петрович цідить через губу:
– Глібе, ти сказав би своїй дружині, щоб цього блохастого кудись сплавила. До притулку там, чи на смітник, звідки взяла, щоб туди й повернула. Нема чого у квартирі бацили розводити!
Мене аж пересмикнуло. Бацили! Тихін мій чистіший за інших людей буде. Я його і до ветеринара вожу, і щеплення все зроблено, і вичісую через день. А тут – бацили!
– Нікуди я його не діну, – сказала я спокійно, хоч усередині вже все кипіло. – Це мій кіт. Мій дім. А якщо вам не подобається – є готелі, і є інші родичі. Світ взагалі великий.
Ох, що тут почалося! Степан Петрович аж почервонів, жили на шиї здулися. Дружина його Ніна, особа в роках, зі стиснутими губами та вічним виразом обличчя, ніби пів лимона з’їла, тут же підхопила:
– Ось воно як! Рідного дядька надвір! А животину приблудну – у червоний кут! Зовсім молодь знахабніла! Ні сорому, ні поваги до старших!
– Повагу заслужити треба, – відповіла я. – А поки що бачу тільки нахабство та погрози!
Тут Степан Петрович перегнувся через стіл, очі його маленькі, свинячі, заблищали недобре.
– Ти, дівко, не нахабній. Дивись, з котом твоїм може й гірше що трапитися. Мало – вискочить у двері, під машину потрапить. Або з балкона впаде. Будь-яке буває.
Ось тут я і зрозуміла – бути біді. Не пусті це слова. Загроза пряма, відкрита. Подивилася на Гліба, а той у тарілку втупився, мовчить, ніби не при ділах.
– Глібе, – звернулася я до нього, – ти чув, що твій дядько сказав? Ти, взагалі-то, чоловік мені, чи як?
А він, уявіть собі, замість того, щоб за мене заступитися, видав:
– Варю, ну може, і справді, на якийсь час кудись Тихона прилаштувати? До мами твоєї, наприклад? Або до подруги? Дядько Степан всього на тиждень приїхав, потерпи.
Потерпи!? Потерпи, Варю, поки твого кота кривдять. Потерпи, поки тебе у власному будинку за людину не вважають. Потерпи, потерпи, потерпи… Скільки жінок так терпіли й дотерпілися до того, що розучилися.
– Ні, – сказала я. – Не потерплю! І Тихона нікуди не діну. Це не обговорюється!
Пішла я на роботу з важким серцем, цілий день сама не своя була. Раз у раз діставала телефон, перевіряла, чи не сталося чого. Гліб не писав, тихо було, надто тихо.
Повернулася ввечері, а у квартирі якось порожньо. Не вибіг назустріч рудий бешкетник, не потерся об ноги, не зазирнув у вічі, мовляв, ну що, господиня, скучила?
– Тихін! – Покликала я кота. – Тишко, іди сюди!
Тиша. Обшукала всю квартиру, під ліжком, за диваном, у шафах, на антресолях. Ніде нема. Господи, та де він?
Виходжу до вітальні, а там сидять вони. Уся трійця. Степан Петрович у кріслі розвалився, чай п’є, телевізор дивиться. Ніна поряд в’яже щось, дочка їх у телефоні потонула.
– Де мій кіт? – Запитала я, і голос у мене вже тремтів, чи то від страху, чи то від злості, сама не розумію.
Степан Петрович навіть голови не повернув, хмикнув тільки.
– А я звідки знаю? Може, втік твій блохастий. Коти, вони такі, волелюбні.
– Відчини кватирку – і поминай як звали, – підтакнула Ніна. – Туди йому й дорога.
Стою і розумію, вони ж насолоджуються. Моєю панікою, моїм страхом, моїм безсиллям. Подобається їм це, як кішці миша. Пограти спочатку, помучити, а потім уже добити.
Тут Гліб із кухні вийшов, я до нього:
– Гліб, де Тихін? Що сталося? Зроби щось!
А він, ось не повірите, плечима знизав:
– Варю, ну чого ти? Це ж просто кіт. Знайдеться. Не можна так через тварину переживати, краще б за родичів так переживала.
– Родичі! Ці ось родичі? Які беззахисну істоту зі світу зжити готові просто тому, що їм так захотілося? Які погрожують, знущаються, глумляться?
У природі є закон, що тварини своїх не кидають. Вовчиця за вовченя горлянку перегризе. Ведмедиця за ведмежа на смерть піде. А ми, люди, які себе вінцем творіння величаємо, своїх здаємо за першої нагоди.
Тому що ніяково. Бо клопітно. Бо рідня може образитися!
Розвернулася я і вийшла із квартири. Не знаю, чому, тільки ноги самі понесли. Встала на сходовому майданчику, прислухалася та почула, слабке, жалібне «няв» звідкись зі сміттєпроводу.
Кинулася туди, а там у кутку стоїть сумка. Чорна така, дорожня, на блискавці. Сумка ця ворушиться і нявкає.
Відчинила блискавку, а там Тихін. Очі шалені, шерсть дибки, тремтить весь. Живий. Живий!
Схопила його, пригорнула до себе. А він як учепився в мене пазурами й тримає. Не відпускає, натерпівся, бідолаха.
Кажуть, що людина – істота розумна. А я думаю, який же це розум, якщо заради дрібної своєї забаганки іншого можна занапастити? Якщо чужий біль – розвага? Якщо рука підіймається на безпорадного?
Повернулась я у квартиру. Тихона на диван поклала, водички налила йому, а сама кинулася в кімнату, де гості живуть. Там валізи їх стоять, сумки, баули якісь. Взяла першу-ліпшу валізу – і на балкон.
Степан Петрович із вітальні вискочив:
– Ти що твориш?!
А я вже відчинила балкон – і вниз його валізу. П’ятий поверх, летіла вона гарно, довго. Потім гупнула об асфальт, розкрилася, речі подвір’ям розлетілися.
– Божевільна! – заверещала Ніна. – Там мої речі! Мої сукні!
– Та що ви кажете? – відповідаю спокійно, а сама вже другу валізу тягну. – От невдача! Ну, нічого, підберете. Тільки швидше, бо безхатьки рознесуть!
Гліб тільки рота роззявив.
– Варя, ти з глузду з’їхала? Це ж мої родичі! Рідні люди!
– Рідні, – відповіла я, – так не роблять! Рідня – це коли разом, коли пліч-о-пліч. А це не рідня! Це так, випадкові супутники.
Скинула ще торбу. І ще. Степан Петрович із Ніною вже вниз побігли рятувати своє добро. Дочка їх за ними подалася, на ходу голосячи.
Гліб схопив мене за руку:
– Варю, припини! Що люди скажуть?
– Люди скажуть – правильно зробила! А ти, якщо хочеш, то йди до своєї дорогої рідні! Допоможи їм дрібнички зібрати!
– Тільки ось що я тобі скажу, Глібе! Хто до тварин жорстокий, той і людей ненавидить. Сьогодні вони кота в сумку засунули, а що завтра? Дитину на мороз виженуть, якщо заважатиме?
Він ніби не впізнавав мене. Не бачив у мені тієї, що за своїх хоч у вогонь, хоч у воду.
– Іди, – говорю йому. – І більше не приходь! Ні ти, ні твоя рідня сюди більше не повернеться. Квартира моя, між іншим. Так що і розмовляти нема про що.
І він пішов, грюкнувши дверима, а я залишилася. З Тихоном.
Сиджу тепер, гладжу його руду спинку, слухаю, як бурчить, заспокоївся вже, відійшов. Дивлюся у вікно, а там унизу метушаться троє, речі подвір’ям збирають. Сусіди з вікон на них дивляться.
Ось так воно в житті буває. Здається, що все влаштовано, все налагоджено, – живи та радуйся. А потім приїжджає якийсь дядько Степан, і все руйнується.
Може, воно й на краще? Може, варто побачити, хто поряд із тобою справжній, а хто лише до першої біди?
Тихін заскочив до мене на коліна, потупцював, влаштувався клубочком. Теплий такий, лагідний. Ось за таких і варто битися.
За тих, хто вірить тобі беззастережно. За тих, хто любить просто так, ні за що. За тих, хто ніколи не зрадить.
А решта – нехай іде під три чорти! Світ великий, місця всім вистачить. Тільки не в моїй квартирі…
Як вважаєте, слушно вчинила Варя? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
