Ми ризикуємо буквально залишитися на вулиці через два місяці. Ми – це я, чоловік та дві доньки, одній з яких нещодавно виповнився рік. Все тому, що квартира, в якій зараз мешкає моя сім’я, належала моєму батькові. Рік тому його не стало, і брат вирішив продати рідну домівку.
З братом ми завжди були “на ножах”, з самого дитинства. Скільки я пам’ятаю себе, ми билися, лаялися, вічно щось ділили, навіть увага мами для нас була предметом грандіозних баталій.
Я – молодша, тому мені від батьків діставалося більше турботи, і плюс ще батьки у нас різні. Юрчика тата мама виставила за двері через залежність від міцних напоїв.
З моїм батьком мама познайомилася на роботі. Він прийняв її дитину від першого шлюбу, як рідну. Сталося нещастя – мама отримала виробничу травму, несумісну із життям.
І з лікарні додому вона не повернулася. Тато довго не міг відновитись після трагедії. Прийшли органи опіки за Юрою. У графі “батько” у брата стояв прочерк, тож залишити його жити з вітчимом державні служби не могли.
Тоді, я пам’ятаю, тато бігав усіма інстанціями, щоб усиновити Юрку. Він так боявся його втратити, бо все життя вважав за свого сина. Через роки ми з братом вийшли з-під крила тата і кожен пішов своєю дорогою.
Я вирішила закінчити юридичний, а братові було достатньо й кулінарного технікуму. Юра зміг вдало побудувати кар’єру кухаря та розпочати цікаве життя за кордоном. На деякий час брат пропав: не писав і не дзвонив ні до мене, ні до батька.
На третьому курсі я познайомилася із майбутнім чоловіком. Він теж навчався на юридичному, але в паралельній групі. У планах ми мали набратися досвіду у сфері юриспруденції, а за кілька років відкрити свою приватну фірму. У нас все вийшло, тільки не за два, а чотири роки.
Ми щасливі: завжди розуміли одне одного з півслова, а на вихідних ми часто приїжджали до мого тата. Йому сподобався мій вибір, і він завжди пропонував переїхати зятю до нього у квартиру.
У батька чотири кімнати, тож місця всім вистачило б. Але ми не звикли жити за чийсь рахунок, збирали на свій затишний куточок. А поки що тимчасово винаймали квартиру.
Після сімейного застілля татові раптом стало погано, і він знепритомнів. Я на той момент чекала другу дитину і готова була разом з ним впасти з ніг. Добре, що мій чоловік не розгубився і допоміг нам обом.
Після того, як тата привели до тями медики, йому провели ряд обстежень, які підтвердили страшний діагноз. Ми навіть не підозрювали про те, що у батька онкологія – при тому вже на останніх стадіях.
Тато не особливо любив поліклініки та лікарні, тому відвідував їх лише за крайньої потреби. Якби довідалися раніше про його недугу, то був би шанс її врятувати.
Йому пророкували, від сили, прожити пів року. Ми прийняли рішення – переїхати жити до татка, щоб допомагати йому і бути завжди поруч.
Я місця собі не знаходила – ні спала, ні їла, ні пила. Батько мучився і стогнав від дикого болю. Наші заощадження, що ми відкладали на своє житло, були витрачені на дорогі ліки та терапії. Нам навіть довелося взяти кредит.
Через постійні стреси дочка зʼявилася на восьмому місяці. Добре, що жодних серйозних наслідків передчасні пологи не спричинили.
Але вже у лікарні мені повідомили, що тато покинув наш світ. Він не дочекався нас з онукою. За два місяці до того, що трапилося, я змогла відшукати брата через соціальні мережі та повідомила йому страшну новину.
Юрко домовився на роботі та приїхав до батька, щоб хоч трохи побути з ним.
На сімейній раді тато нам двом сказав, що цю квартиру він хоче залишити дочці, а синові віддасть накопичені гроші. І я, і брат не були проти.
Тим більше, що Юрко взагалі не думав ні на що претендувати. А я навіть не знала, що тато має якісь відкладені гроші.
У мене тут сім’я, кредити, маленькі діти, а брат лише рік тому одружився. Сказав, що готовий залишити все сестрі. Його слова були настільки щирими, а тато наш таким довірливим, що й не став морочитися із заповітом.
Тоді він навіть не уявляв, наскільки хитрим і підступним виявиться його пасинок. Виявляється, брат вже встиг поділитися зі своєю дружиною всіма новинами: він розповів про татові плани на спадщину.
Але у невістки, як виявилося, давно вже були свої інтереси на батьківське житло. І вона вирішила діяти через Юру.
На похороні брат розповів, що у тата там були не статки, а “копійки якісь”. Я здивувалася від такої розмови: тобто, поки ми прощаємося з улюбленим татком, він вже встиг усі його заощадження порахувати?!
Це так йому “шкода батька і нічого не треба від нього”? За своєю наївністю я раніше не лізла до батьківського бюджету, тому сама навіть не знала, скільки в нього залишалося.
А брат і не сказав до ладу. Залишається тільки гадати. Коли настав час заявляти на спадщину, Юрко поїхав разом зі мною.
Я думала, він приїхав для того, щоб повідомити нотаріуса про свою відмову на мою користь. Ну, чи не дурепа я, скажіть? Звичайно ж, ми разом вступили у спадок у рівних частках.
Брат зі мною спілкується лише з формальних питань, не пояснюючи своєї поведінки. Невістка і раніше не жалувала нас своєю увагою, а зараз і тим більше.
Юра нам днями взагалі видав:
– Я виставляю свою частку на продаж. У вас є два місяці, щоб дати свою відповідь. Після чого я шукатиму покупців.
Що за неповага до покійного батька? Я з принципу не хочу давати братові грошей за те житло, яке, за сумлінням, мало і так дістатись мені в повному обсязі. Він і заощадження татові забрав, і оплата лікування повністю лягла на плечі моєї родини, а тепер я йому ще щось винна?!
