Ігор простяг руку до зв’язки ключів від майстерні. Олена стиснула їх так, що метал вп’явся в долоню. Брелок у вигляді керма – Віктор замовляв, коли відчиняли. Вісім років тому. Чи дев’ять?
– Ти чого, Олено? – Ігор відсмикнув руку. – Я просто подивитися.
Просто подивитися? На третій день після похорону? Три дні! Сімдесят дві години! Здається, що минув рік.
Олена відчула металічний присмак у роті – так було лише двічі: коли доньку народ жувала, та коли про Віктора дізналася.
…Вранці того дня. Віктор пішов у гараж, постукав ключами об одвірок тричі – звичка така. Олена варила борщ, думала покликати його обідати раніше. А ввечері привезли в морг. Фура. Лобове. Лікарі сказали – миттєво.
Оксана приїжджала на похорон – із Києва, де працює дизайнером в агенції. Двадцять шість їй, доросла вже. Вчора назад поїхала – дедлайн горить, проєкт великий.
Тепер Олена сиділа на кухні з Наталкою, подругою. Ігор із сином Максимом вдерлися без дзвінка. Від Ігоря несло дешевим одеколоном та тютюном.
– Олено, ну ти що, не розумієш, чи… – почав він. – Майстерня без мужика загнеться. Механіки розбіжаться. Клієнти також. Потрібно, щоб хтось там…
– Хтось? – Олена підвела погляд.
Максим кашлянув. У нього бруд під нігтями був, хоч він себе «менеджером» називав.
– Я б там за всім приглядав. Тимчасово. Поки ти щось не вирішиш.
Олена дивилася на них. Двадцять три роки із Віктором прожили. Оксану виростили. І ось ці двоє на поминках сидять та вже ділять.
– Вийдіть.
– Що? – Ігор моргнув. Проковтнув.
– Вийдіть із мого будинку. Обидва.
– Олено, ти це … Ми ж рідня! Вітька б…
– Не смій! – Голос зірвався. – Ти п’ять років на поріг не приходив! Після тих двохсот тисяч!
Наталя встала між ними:
– Так, все. Ігор, Максим – на вихід.
– Я йому брат, розумієш?! Двоюрідний, але все одно брат! – Вибухнув Ігор.
– Майстерня на мені, – Олена трималася за стіл. – Із двадцятого року. Після твоїх боргів Віктор оформив. Нотаріально!
На порозі Ігор обернувся:
– Пошкодуєш, Олено. Без чоловіка не впораєшся.
Двері грюкнули. І тут Олена сповзла на підлогу. Наталя її обійняла:
– Правильно, Лєно! П’явки одні та й усе.
Минув тиждень. Майстерня працювала. Старший механік Сергій – золотий мужик – все тримав. Чотири хлопці, бухгалтер Ірина.
Фонд зарплати – триста вісімдесят тисяч на місяць, але майстерня приносила п’ятсот чистих. Віктор із нуля її підняв. Тоді два мільйони в обладнання вклали, зараз би всі п’ять коштувало.
Сергій першого ж дня сказав:
– Олено Миколаївно, ми з хлопцями тут подумали. Якщо що – ми з вами. Віктор Павлович нас людьми зробив, коли всі відмовляли. Не кинемо.
Куртка Віктора висіла у передпокої. Сіра, з масляною плямою на рукаві – він завжди обіцяв вивести, не виводив. Олена не могла її прибрати. Але й дивитися – боляче. Проходила повз, відводячи погляд.
– Олено Миколаївно, – Сергій зам’явся. – Ігор учора приїжджав. З паперами якимись.
– Якими паперами?
– Показував ксерокопію старої угоди оренди. Де він та Віктор Павлович, як партнери вказані. Тільки це десять років тому було.
У Олени у горлі пересохло. Значить, почав. Зателефонувала до Павла – друга Віктора, юриста.
– Пашо, мені допомога потрібна. Терміново.
Пролунав дзвінок з незнайомого номера.
– Олено Миколаївно? Це Марина Сєрова. Колишня дружина Ігоря.
Вони зустрілися у кафе. Марина – втомлена, зі складками біля рота.
– Віктор Павлович мені колись допоміг. Грошей дав, коли від Ігоря йшла. Просто так, без розписки. – Вона перемішувала каву, що охолола.
– Ігор зараз з документами каламутить. Буцімто Віктор йому майстерню обіцяв. У знайомого печатку взяв, схожу на вашу.
– Це підробка документів, – сказала Олена. – Кримінальна стаття.
– Знаю. Але довести складно. Він скаже, що Віктор дав. Змініть замки, це головне.
Марина помовчала, потім додала. – Вони у моєї сестри намагалися дачу відібрати, поки вона у лікарні лежала. Замки поміняйте. У Ігоря точно дублікати є – Віктор довіряв.
Того ж дня Олена викликала слюсаря. У майстерні та вдома поміняла замки. Віктор справді ключі від квартири рідні давав – про всяк випадок.
А через два місяці почалося…
– Олено, Ігор до суду подав, – зателефонував Павло. – Позов про визнання права на частку. Свідки є – його друзі з будівництва.
Олена сиділа у темряві. Не вмикала світло – не хотілося. Перед очима стояв Віктор. Він усміхається, та каже: «Не хвилюйся, Оленко, прорвемося».
Телефон задзвонив. Ігор.
– Ну що, Лєнка? Половину майстерні – мені та Максу. Або продавай.
– Ігорю, Віктор тобі півмільйона за життя позичив…
– Подачки кидав! А справу сімейну притримав для своєї дружини!
Вимкнула. Набрала Оксану:
– Мамо, ти як? – Дочка відразу відчула.
– Нормально, доню. З дядьком Ігорем судитимуся.
– Мамо, він же… татові, як брат був.
– Був. Коли гроші брав – був. А тепер ось так.
Суд відбувся у лютому. Зала маленька, задушлива. Ігор привів трьох свідків – просочені пики, брехали не моргнувши.
Суддя – молода жінка років тридцяти п’яти, зі втомленими очима – гортала справу. Папка товста. Ігор приніс свої довідки, свідчення на двадцять аркушів.
– Ваша честь, – адвокат Ігоря говорив. – Мій клієнт – близький родич покійного…
Павло встав:
– У нас банківські виписки за вісім років. Усі надходження – лише від подружжя Семенових. Плюс розписки позивача про позику п’ятисот тисяч. Не повернутих.
Суддя гортала документи. Ігор червонів від злості. А Максим смикав його за рукав. Рішення оголосили за місяць. Відмовити у позові.
У коридорі суду Ігор підскочив до Олени:
– Що, розумна знайшлася?!
– Ігорю, Віктора вже немає. Іди працюй.
– Та ти!
Максим відтягнув батька. Олена вийшла надвір. Лютневий вітер пронизував до кісток, жбурляв сніг в обличчя. І раптом – така слабкість, що ноги не тримають. Вона сіла прямо на сходи суду.
Додому Олена не могла змусити себе увійти. Стояла у під’їзді. Дістала телефон, набрала його номер. Автовідповідач: «Це Віктор, залиште повідомлення».
Ще раз.
«Це Вікторе, залиште повідомлення».
Ще.
На одинадцятий раз прорвало. Ридала, сидячи на сходах, та уткнувшись у коліна. Ноги оніміли від холоду. Сусідка Віра Петрівна вийшла, сіла поряд. Мовчки. Тримала за руку, доки Олена не затихла.
– Оленко, люба, ходімо до мене…
– Не треба. Я зараз. Я просто…
А за тиждень зателефонував Вадим Самойлов – у нього мережа автосалонів. Віктор з ним дружив.
– Олено Миколаївно, Ігор до мене приходив. Пропонував вашу майстерню купити. Дешево. Казав, ви продаєте.
– Що?!
– Я відмовив. Але він до інших піде. Знайде шахрая, той аванс дасть, потім до вас прийдуть розбиратися. Пропоную партнерство.
– Мої салони – ваші офіційні клієнти. Захист від таких ось родичів. Віктор мене врятував одного разу – машину полагодив у вихідний, коли всі відмовилися. Я такого не забуваю.
Угоду підписали наступного дня.
Ігор зателефонував увечері:
– Самойлова під’єднала? Що, розумна знайшлася?!
– Ігорю, займися своїм життям.
– Це ти мене життя позбавила! Роботу не можу знайти – всі знають, що з братом судився! З братом небіжчиком!
В слухавці пискнуло. А на душі утворилася порожнеча.
Минув рік. Цвинтар. Олена принесла насіння – Віктор любив. Розсипала біля пам’ятника.
– Пробач, Вітю. Ти його жалів, а я не змогла.
Біля воріт стояв Ігор. Постарілий.
– Макс на вахту поїхав. – Каже, набридло тут. – Олено… – Ігор пом’явся. – Я не хотів так. Просто… у Макса борги були. Серйозні. Думав, що майстерня…
– Це не виправдання, – сказала Олена.
– Знаю.
– Зрозуміло.
– Олено … Пробач, якщо що.
В його очах вона побачила те, чого не було раніше. Сором. Справжній, пекучий. Він сам розумів, що зайшов надто далеко, дороги назад немає. Але було пізно.
– Я вибачила, Ігорю. Але спілкуватися – ні. Ніколи.
Вдома її чекала Наталка. Вечерю приготувала.
– Ну як?
– Нормально. Ігоря зустріла.
– І?
– І нічого. Розійшлися назавжди.
Олена сіла за стіл. Змусила себе їсти. Подивилася на фото Віктора – молодого, щасливого.
– Знаєш, Наталю, я думала, що не впораюся. А ось впоралася.
– Ти сильна, Оленко.
– Не сильна. Просто подітися було нікуди. І знаєш, що? Більше ніяких нахлібників. Досить!
За вікном дощ. Листопадовий, холодний, зі снігом. Олена заварила чай. Постукала ложкою об кухоль тричі – як Віктор ключами об одвірок. Щоранку.
Віктор завжди залишав у кухлі третину чаю – “на потім”. Казав, охолоне – доп’ю. Не допивав ніколи. Олена тепер так само робила. Третина чаю остигала до ранку.
Її будинок. Її правила. І нехай Ігор розповідає рідні, яка вона жорстока. Нехай хтось вірить.
Олена більше не виправдовується. Вона просто живе…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
