– Та мені не дуже важливо, що ти думаєш! Це мій дім. Мій. А ти притяг сюди чужу жінку і вирішив, що тепер вона тут господиня?
– Катя, не кричи, дитина ж… – Артем визирнув у коридор. – Він же чує.
– А нічого, що він тут теж взагалі не повинен бути? – Катя тицьнула пальцем у бік кімнати, звідки долинали звуки мультиків. – Його сюди хтось кликав? Ти хоча б мене повідомив перед тим, як вони до тебе перебиралися?
Ольга стояла біля раковини, спиною до них. Вона не поспішаючи протирала кухоль. Не огризалася. Але й не йшла – непохитно, начебто вимірювала ефект кожного свого руху.
– Катю, я просто прошу нормально… – почав Артем.
– Ні! – перебила вона. – Ти не просиш. Ти мовчиш, поки тут все переробляють, переставляють, витягують мої речі з шафи, викидають мою білизну! Це ти так вирішуєш конфлікти, Артем?
– Я ж казав, що вони все одно залишаться в нас, – пробурмотів він. – Це не вчора почалося.
– Ти сказав – “на пару днів”, – Катя стиснула руки в кулаки. – А тепер вона тут розпоряджається, як у себе вдома. Це нормально, гадаєш?
Ольга обернулася.
– Може, не влаштовуватимемо істерику на кухні, га? Все-таки дорослі люди. Не подобається – можна поговорити спокійно.
– Спокійно? – Катя хрипко засміялася. – Ти з самого початку вирішила, що можеш жити тут, як тобі зручно. А тепер я маю говорити спокійно?
– Я вирішила? – Ольга підняла брови. – На мою думку, твій брат все вирішив. Чи ти думаєш, він сам нічого не може?
Катя кинула погляд на Артема – той знову відвів очі, дивлячись у лінолеум, ніби там була розгадка всіх їхніх проблем.
– Ти просто прилипла до нього, бо він має де жити, — сказала Катя майже пошепки. – Ось і все.
– Це вже образа, – сказала Ольга. – І якщо ти хочеш далі жити тут, тобі доведеться навчитися спілкуватися без цього.
Повисло щільне, в’язке мовчання.
– А може, тобі варто піти? – раптом сказав Артем, не підводячи голови. – Тобі все не подобається.
Катя завмерла.
– Що ти зараз сказав?
– Ну… просто ти завжди незадоволена. І ти сама кажеш – тобі важко. Може, тобі легше житиметься окремо…
Катя дивилася на нього, не вірячи. Наче в один момент хтось смикнув за нитку – і весь їхній спільний світ розпався.
– Тобто, ти виганяєш мене з моєї квартири, Артем?
– Я не виганяю… Я просто…
– Мама тебе б не впізнала, – сказала вона.
– Не треба про маму, – буркнув він.
– А хто, якщо не я, з тобою возився? Коли ти місяцями сидів удома без копійки, хто купував їжу? Я? Чи вона ось?
– Я не просив…
– Ні, ти ніколи нічого не просиш. Ти просто мовчиш, поки все роблять за тебе. А тепер ти знайшов собі когось, хто робитиме це замість мене, і вважаєш, що я маю звільнити вам місце?
– Так, все, – втрутилася Ольга. – Ми не повинні вислуховувати твої істерики. Поговоримо, коли ти охолонеш.
Катя раптом різко схопила кухоль зі столу – свій улюблений, з облупленим малюнком бузку – і шпурнула його у відро для сміття. Гучно, з гуркотом. Кухоль розлетівся.
– Поговоримо, коли я охолону? – повторила вона. – Ти в моїй квартирі. Але нічого. Поговоримо.
Вона вийшла в коридор, схопила куртку, натягла черевики, й вилетіла з квартири.
Надворі – сіре небо, дрібний колючий сніг. Катя стояла біля під’їзду, тремтіла і дихала часто, наче після бігу. У голові було пусто.
Вона подивилась на вікна своєї квартири. Точніше, не своєї. Вже не своєї.
Тепер та – головна.
…Одного вечора Катя прийшла додому і насамперед побачила на гачку чужу куртку. Синю, пухку, з яскраво-рожевою підкладкою. Не Артема, не її. Катя подивилась і нічого не сказала. Просто пройшла повз і закрилася у ванній.
Так усе й починалось.
Раніше було інакше. Катя вставала о шостій, щоб встигнути до відкриття поліклініки. Снідала на кухні тихо, щоб не розбудити Артема. Він працював на складі, зміни були різні, тож вставав пізніше.
Вона варила кашу, різала хліб – суворо по акції куплений, складала список покупок на вечір. Її улюблена частина ранку – коли ще темно, і кухня здається єдиним місцем у місті, де хтось не спить.
Катя не любила галасу. Вона любила передбачуваність. Все має бути на своїх місцях: рушники, тарілки, пледи, навіть пластикові миски у шафках.
Артем був м’який. Він завжди був таким. У школі його дражнили, і вона боронила. Коли мати захворіла, Катя взяла на себе все: ліки, черги, довідки. Коли мами не стало – того року вони обоє ніби провалилися у вату – Катя сказала:
– Ми впораємося. Головне – разом.
Він кивнув головою. Але “разом” чомусь означало, що вона працює, готує, платить. А він просто живе.
Шукав себе, “пробував різні варіанти”, “думав про курси”, “тимчасово підробляв”. Це все тривало вже третій рік.
Катя не скаржилася. Вона просто жила.
Ольга з’явилася якось буденно. Артем познайомився з нею у якихось друзів. Спершу зустрічалися в неї. Катя нічого не мала проти. Але за кілька тижнів Ольга стала «заскакувати».
То в них “зламалася пралка”, то “син захворів”, то “на роботі аврал – і до них їхати далеко”. Катя вважала: ну гаразд, тимчасово.
Через місяць Катя повернулася додому і побачила, як Ольга переставляє баночки на кухні.
– Я просто не можу, коли сіль поряд з мукою, – сказала вона спокійно. – Мені незручно.
Катя відповіла:
– Це моя кухня.
Ольга лише знизала плечима:
– Я просто привела її до ладу.
Наступного дня зникла миска, з якої Катя годувала вуличного кота. Ще через пару днів із морозилки зник контейнер із її голубцями – вона їх готувала на чергування. Ніхто не пояснив чому. Артем сказав:
– Мабуть, випадково викинули. Там мало місця.
Катя не вміла сваритись. Вона замикалася, ставала тихішою. Починала прати частіше, мити підлогу двічі на день, перекладати речі – ніби в порядку був сенс.
Артем з Ольгою мали своє життя. Він намагався бути “мужиком” поруч із нею. Ходив, грюкаючи дверима. Кричав у коридорі телефоном. Дратувався, коли Катя робила зауваження. Говорив:
– Ну, ти ж доросла. Ну і чого ти так зациклена на цих дрібницях?
Він став носити інший одяг – якийсь новий. Приносив пакети із їжею, яку Катя не купувала. У холодильнику з’явився гострий кетчуп. Потім пластівці із шоколадом. Далі дитячий йогурт.
Одного ранку вона увійшла і побачила: на дзеркалі стоять чотири зубні щітки. Чотири. Одна її. Друга – Артема. І ще дві – невідомо чиї.
Це було, як сигнал. Не спитали, не обговорили. Просто поставили. Просто почали жити. А Катя – наче заважала.
На зборах у поліклініці головний лікар Світлана Вікторівна запитала:
– Катю, з тобою все гаразд? Ти останній тиждень наче у воду опущена.
Катя кивнула.
– Все нормально.
Але їй снилися сни, начебто вона – гість у чужому домі. Ніби йде по своїй кухні, а там – чужі обличчя, чужі звуки, все не так. І вона весь час мовчить. І ніхто не питає її, що вона думає.
Одного вечора вона спробувала поговорити з братом.
– Артем, це ненормально. Це моя квартира. Я не проти гостей, але вони мають жити, як гості, а не як господарі.
Він видихнув.
– Катю, ну… Ти зрозумій. Мені з нею добре. Я з нею… як дорослий, чи що. І в неї дитина. Їм також треба десь жити. У тебе ж велике серце, я знаю. Ти добра.
– Та до чого тут доброта, – сказала вона. – Мова про повагу. Вона не шанує мене. А ти дозволяєш.
Він одвернувся. Як завжди.
– Катю, це вже перебір, – сказав Артем, не підводячи голови від телефону.
Катя стояла біля шафи в коридорі, в руках – пакет із її речами, витягнутими з нижньої шухляди. Складено абияк, поверх кинуто її халат. А в ящику тепер акуратно розкладено речі Ольги.
– Це мої речі, Артем! Мої! Скільки можна?
– Ти ж не носиш халат. Я не бачу проблеми, – голос у нього був стомлений. – Оля просто навела лад. Чого ти так заводишся?
Катя кинула пакет на підлогу.
– Ти навіть не спитав! Ви нічого не питаєте! Просто ставите мене перед фактом: тепер так! Я, на твою думку, тут хто? Квартирантка?
З кухні вийшла Ольга, витираючи руки об рушник.
– Ніхто тебе не виганяє, якщо ти про це, – сказала вона спокійно. – Але, мабуть, ти не хочеш розуміти, що життя йде вперед. Ви тут тепер не вдвох, як і раніше.
– Я зрозуміла, – Катя різко повернулася до неї. – Я зрозуміла, коли викинула мої кухлі.
– Вони були з тріщинами, – знизала плечима Ольга. – Небезпечно пити з таких. Я просто подумала, що настав час оновити кухню.
Катя засміялася. Звук вийшов жорстким, коротким.
– Оновити кухню? А може, ти мені одразу напишеш список, що викинути, а що залишити?
Ольга подивилася на Артема.
– Ти будеш з нею розмовляти, чи знову вдаватимеш, що нічого не відбувається?
Артем підвів очі, вдихнув і тихо сказав:
– Катю, може, ти правда поки десь поживеш? Ми… просто зараз усі на нервах. А ти наче тільки більше все роздмухуєш.
Катя наче скам’яніла. Декілька секунд тиші.
– А ти, Артем, взагалі усвідомлюєш, що кажеш? “Поки десь поживеш”? У мене своя квартира. Ти у ній жив, бо ти мій молодший брат. А тепер ти мене виганяєш?
– Ну, давай без пафосу, – зітхнув він. – Це все дрібниці. Ти завжди все роздмухуєш. Все якось… не по-людськи.
– По-людськи? – Катя зробила крок ближче. — По-людськи – це запитувати. По-людськи – це поважати. А ви просто захопили все. Я у своїй кімнаті як гість. Ви навіть білизну розвішуєте у мене.
– Годі вже, – тихо сказала Ольга. – Ми з тобою не потоваришуємо. Ти це зрозуміла, я теж. Далі – вибір за тобою.
– Хочеш жити у постійному конфлікті – живи. Але тільки не дивуйся, якщо одного разу тебе взагалі ніхто не питатиме.
Катя раптом згадала – буквально мигцем – як вона тримала маму за руку в лікарняній палаті. Як шепотіла, що буде поряд з Артемом завжди.
Як обіцяла, що не дасть йому впасти. Тоді їй було двадцять п’ять. Артему – двадцять один.
Він так виріс. І став чужим.
Тієї ночі вона довго не спала. Просто лежала і дивилася в стелю. Чула, як десь у сусідній кімнаті вмикали та вимикали світло, як дитина кашляла, як Артем говорив напівголосно: “Та годі тобі, вона не назавжди…”
І тоді прийшло рішення. Спокійне, дивно зрозуміле. Вона піде. Не через Ольгу, не через Артема. Заради себе.
Рішення прийшло швидко: вранці вона написала Микиті – однокласнику, з яким давно не спілкувалася, але який нещодавно повернувся з армії. Він виклав у чат класу, що шукає житло. Катя написала:
– Хочеш – здам квартиру. Точніше, кімнату в трикімнатній. З умовами.
– З якими? – спитав він.
– Встановиш там порядок. Щоб прямо серйозна дисципліна. Холодильник – за графіком.
Він відповів за хвилину:
– Це по мені.
Увечері того ж дня Катя зібрала речі. Три сумки. Одяг, пару книг, аптечку, чайник, постіль. Все. Артема вдома не було. Ольга мовчки спостерігала, стоячи у дверях. На обличчі іронія, але жодного слова не промовила.
Катя зупинилася біля порога.
– Все, Артем, – написала вона в месенджері. – Свою кімнату я здала. Живіть. Я вибираю себе.
Відповідь надійшла через пів години:
— Катю, ти серйозно?
Вона не відповіла.
Маленька студія на околиці. Самотня шафа, плита, сіра підлога. Ніякого килимка, жодної метушні – вікно виходить на лісопарк. Катя поставила сумки, підійшла до вікна, заплющила очі – вдихнула. Тиша.
За тиждень у квартирі на Шевченка, 12, остаточно встановилася казармова дисципліна.
Микита виявився людиною слова. Він приніс із собою табличку “Графік чергувань”, організував окремі полиці у холодильнику, прибрав із підвіконь усе зайве.
Артем написав Каті на третій день:
– Він речі мої викинув у сміття. Ти що, з глузду з’їхала, притягла його до нас?
Катя не відповіла. За кілька годин брат прислав ще:
– Він сказав твоїми словами: “Ти просто жив, Артем. А тепер поживи за правилами”.
Катя поставила телефон у беззвучний режим.
У студії було все просто. Один стілець, один стіл, полиця для книг. А ще, білий кухоль, куплений у «Аврорі». Просто білий, який стояв на підвіконні.
Якось, проходячи повз крамницю, Катя побачила вивіску “Прокат меблів на будь-який термін”. Зайшла, орендувала крісло.
Його привезли наступного дня. Велике, м’яке, майже абсурдне у маленькій кімнаті. Поставила вона його біля вікна. І заснула ввечері сидячи у ньому. Вперше за довгий час міцно.
Одного разу їй написала Ольга:
– У тебе взагалі є совість? Це ж твій брат.
Катя видалила повідомлення, не читаючи до кінця.
Якось, у суботу вона зайшла до крамниці біля будинку і побачила колишню сусідку, Галину Іванівну.
– Катя? Ти чого тут? Ти ж на Шевченко живеш?
– Переїхала, – відповіла Катя. – Вирішила жити окремо.
– Від брата? – примружилася Галина Іванівна. – А він, кажуть, тепер із якоюсь… З характером баба.
Катя кивнула.
– Хай буде з ким хоче. Головне – не зі мною.
У старій квартирі Артем намагався чинити опір новому мешканцю. Микита не лаявся. Просто сказав спокійно:
– Правила одні. Або ти живеш за ними, або не живеш взагалі.
Артем спочатку намагався скаржитися Ользі. Ольга злилася. Син скиглив. Почалася друга хвиля конфліктів – тепер уже без Каті. За кілька тижнів Ольга запропонувала “переїхати назад до її мами”. Артем не заперечував.
Коли вони пішли, Микита написав Каті:
– Житло звільнилося. Можеш забирати назад.
Катя подякувала. Але не прийшла.
У квітні вона купила новий комплект постільної білизни. Сіро-зелений. Без малюнків. В перший день, коли його застелила, відчинила вікно. Вітер трохи колихав фіранки. Було тихо, та спокійно.
Вона сіла біля вікна, й дивилася на вечірнє місто. У телефоні замигало повідомлення від Артема.
– Ти взагалі нормально спиш після всього?
Вона подивилась, подумала і написала:
– Так. Сплю просто чудово! – і вимкнула телефон.
Попри всі обіцянки мамі, квартиру вона надумала продати. Як не боляче це визнавати, але з братом вони не вживуться.
Маючи власну квартиру, поневірятися чужими кутами вона не планувала. Зовсім кидати брата їй не дозволить сумління, та обіцянка, тож виторгувані гроші доведеться розділити.
Як ділити будуть, час покаже і все розставить по місцях.
Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
