Минулого року не стало нашої мами. Кілька років вона тяжко хворіла, постійно потребуючи нашої допомоги. Спочатку ми зі старшим братом та молодшою сестрою поперемінно відвідували маму.
Але Ніна жила далеко, а Сергій зайнявся малим бізнесом та постійно скаржився на зайнятість. Хвороба розтягнулася на роки, і я забрала маму до своєї квартири.
Мамину нерухомість ми вигідно здавали, а гроші вона порівну ділила на трьох. Сергій був цим незадоволений, вважав, що ми з сестрою і так непогано влаштовані:
– Вас чоловіки добре забезпечують. А мені сім’ю годувати треба, та й бізнес сам себе не розвине.
В останні місяці перед тим, як мами не стало Альцгеймер повністю зруйнував мозок мами. Вона нікого не впізнавала, вважала своїх дітей викрадачами та постійно кликала на допомогу сусідів.
Згодом поліціянти перестали реагувати на виклики, а мешканці сусідніх будинків напам’ять вивчили мій номер.
Тому, як не прикро, це б звучало, коли мами не стало – це було порятунком не тільки для матері, а й для всіх нас. У спадок нам залишилася простора трикімнатна квартира практично у центрі Києва. Заповіт мама не залишила, і за законом кожному з нас належали рівні частки.
Проте брат вважав, що батьківська квартира має дістатися тільки йому. Він влаштував страшний скандал, пообіцявши дістати з шафи всі скелети.
Через три місяці я дізналася, що Сергій подав заяву, що його сестра Ірина, тобто я, не є рідною дочкою, а отже, права на спадщину не має. Я негайно вимагала пояснень.
– Так ти ж нам нерідна, – посміхаючись, заявив Сергій, нахабно дивлячись мені в очі. – Ти з’явилася у нас вдома приблизно у трирічному віці. Мені вже було шість, я це чудово пам’ятаю. Ти – дочка якихось далеких родичів, які були страшенно залежні від пляшки. Але батьки тебе не всиновлювали та не оформляли опіку. Тому жодних прав на квартиру пред’являти ти не можеш.
Я не повірила брату. Скільки я себе пам’ятаю, мама та тато завжди були поряд, я не пам’ятаю іншого життя та інших людей поряд із собою. Сестра теж була обурена до глибини душі.
– Які дурниці він каже! Не думала, що наш брат не має совісті. Мама ніколи не робила відмінностей між нами, хіба що свого безпринципного синочка виділяла, все життя пестила і плекала. Але ж він первісток, до того ж єдиний син. Я поговорю з ним.
Розмова нічого не прояснила. Сергій наполягав, що я – прийомиш, над якою у кращому разі оформлялася опіка. Але швидше за все дівчинка просто жила разом з нами, батьки пошкодували її та ставилися до неї як до власної дочки.
– Я майже забув про це, але мама сама незадовго до трагедії нагадала, – відверто розповів Ніні брат. – А щодо спадщини… Я справді вважаю, що не потрібно сторонній людині віддавати стільки грошей.
Я перестала спати ночами. Намагалася відновити ранні епізоди з дитинства, але перед очима вставали лише мама і тато. Усі дитячі спогади пов’язані з ними.
Тим часом мене чекав ще один шок. Я не знайшла свого свідоцтва про народження. Здавалося б, яка проблема – сходити та виписати дублікат. Але ось засідка – я з’явилася у сімдесятих роках минулого століття у невеликому селі на Чернігівщині, де жили батьки нашої мами.
Наш тато був військовим, і свій перший паспорт я отримувала у закритому військовому містечку у Заполяр’ї. А потім вийшла заміж і переїхала разом з чоловіком до Києва, ще більше заплутавши сліди на теренах колишнього СРСР. Страшно, але я ніяк не могла документально підтвердити спорідненість зі своєю матір’ю.
– Радій, що я не пишу заяви в поліцію, що ти незаконно отримувала мамину пенсію! – погрожував брат. – Нахабниця, стільки років оббирала безпорадну стареньку!
– Скажи спасибі, що Іра звалила на себе цю ношу, не обтяжуючи ні тебе, ні мене! – волала до совісті Сергія сестра. – Як ти смієш висувати безглузді звинувачення і знущатися з сестри!
Сергій лише криво посміхався та стояв на своєму. Досудовий розгляд результату не дав. У мене опускалися руки, але остаточно здатися не дозволила сестра.
– Я достеменно знаю, що ми рідні по крові. Немає жодних сумнівів. І якщо суд не доведе це, я поділюся з тобою своєю частиною спадщини. А Сергія я більше знати не бажаю, ось він точно нам не рідний.
Суд був заплутаним та довгим. Брат добре підготувався, представивши на засіданні купу довідок і купу фотографій, на жодній з яких мене не було.
Можна самій повірити, що я прийомна. У мене залишався останній шанс, і я попросила призначити експертизу ДНК.
Суд задовольнив моє прохання. Скріпивши зуби, Сергій погодився на тест. Ні на що не сподіваючись, я чекала на результат.
Експертиза на 98% підтвердила наші родинні зв’язки. Я зітхнула з полегшенням. Я – це я, моє життя виявилося невигаданим.
Брат навіть не просив вибачення. Я не бажаю зустрічатися з ним, але майбутні адміністративні процедури роблять наше спілкування неминучим.
Сподіваюся, я зможу зберегти самовладання. Можливо, образа і злість колись покинуть мене, і я зможу пробачити Сергію. Але поки стає страшно, що стільки років я вважала брата рідною людиною, але гроші зривають маски з людей.
