– У п’ятницю треба виспатись, як слід, щоб сил набратися, – Лєра висмикнула з шафи вішак з новою сукнею і покрутила нею перед собою, немов компасом.
Марк лежав на дивані та перемикав канали.
– А що станеться?
– Як що? У суботу у Соні день народження, у неділю Микита робить їй пропозицію, – два свята поспіль, Марку! Два! Мені треба бути у формі.
– Свята, – сказав він так, ніби слово було з паперовим присмаком. – У неділю у Микити, між іншим, пох.орони вільного життя.
– Припини!
– Що? Я співчуваю хлопцеві. Сонька його закільцевала професійно! Дай рік – і про дітей заговорить. Захомутає, коротше кажучи.
Лєра завмерла із сукнею в руках.
– Чому ти так про них кажеш? Вони ж люблять одне одного. І взагалі – чудова пара!
Марк навіть не обернувся від екрану. Знизав плечима.
– Люблять, не люблять, – звідки мені знати. Я взагалі лише себе люблю. Та й тебе, можливо. На великі свята!. Жарт!
Він засміявся, а Лєра не засміялася.
Вона дивилася на його потилицю, на звичну ямку між лопатками, на білу ворсинку на його светрі, і думала, що він чогось не домовляє.
Не бреше, ні. Просто замовчує. І це замовчування було страшніше за брехню, бо брехня – це хоча б позиція. А замовчування – це порожнеча.
Сукню вона повісила назад. Туфлі засунула на полицю без примірки. Прийняла душ, довго стояла під гарячою водою, ніби хотіла змити не робочий день, а осад. Той самий, що налип на ребра після розмови.
Марк пообіцяв прийти у спальню за десять хвилин, – прийшов за дві години. Лєра вже спала. Або вдавала, що спала…
Два роки. Вони жили разом два роки.
…Лєра уявляла собі пропозицію руки і серця так: Марк встає на одне коліно, дістає коробочку, каже щось безглузде і щире. Вона плаче. Говорить «так». Весілля – біле, літнє, з вітерцем і лляною скатертиною. Потім діти. Спершу хлопчик. Потім дівчинка. Потім, можливо, собака.
У мріях все було ідеально. Мрії взагалі ідеальні, на те вони й мрії.
Насправді Марк не поспішав, хоча вони мешкали разом уже два роки. Він не поспішав, і це не поспішав з недавніх пір стало нагадувати «не збираюся».
– Марку, мені б твоє прізвище дуже підійшло, – говорила вона.
– Лєр, та яка різниця? Двадцять перше століття. Кому це важливо? Головне, що нам добре разом.
– Нам не добре. Нам зручно. Це – різні речі.
– Знову ти починаєш.
– Що знову починаю? Я хочу сім’ю. Справжню, – з одним прізвищем. Не знаю, з чимось таким… офіційним, чи надійним.
– Бабам завжди потрібне це свідоцтво про шлюб. Не розумію. Що зміниться? Мені від цього щось прибуде?
Прибуде. Лєра чула це слово і щоразу думала: прибуде – як у накладну. Як у кошторис. Він навіть про кохання думав по-бухгалтерськи.
Але вона не скандалила. Думала – перехворіє. Думала – дозріє. Подивиться на друзів, побачить, як це буває, і захоче.
…Познайомились вони на третьому курсі. Він був смішний, з довгими віями та невгамовною енергією. Скрізь пхав ніс, усім подобався. Вона закохалася швидко і без огляду.
На п’ятому курсі почали жити разом. Батьки з обох боків поставилися філософськи: дорослі, мовляв, самі розберуться. Допомагали грошима спочатку – тихо, без демонстрації.
Лєра знайшла роботу у гарній компанії. Спочатку вгризалася в завдання, потім почала розбиратися, потім почала брати замовлення додому. В
ечорами сиділа за ноутбуком, доки Марк дивився серіали. Заробляла все більше і більше. Не вихвалялася, але відчувала: саме вона тримає цей будинок на плаву. Вона та її ноутбук.
У Марка все йшло інакше. Влаштувався в контору, яка пахла вогкістю з підвалу. Лєра казала:
– Не ходи туди!
– Ти нічого не розумієш, там шеф – свій мужик, вільного часу – море, зарплата – космос, – відповідав Марк.
Зарплата виявилася космічною лише у сенсі недосяжності. Першого місяця заплатили третину. На другий – затримали на два тижні. На-третій, – оголосили кризу і не заплатили нічого.
Марк пішов. Спробував ще кілька місць, – ніде не прижився. Осів вдома.
Лєра не дорікала – спочатку. Думала: перерва, переоцінка, знайде себе. Але тижні йшли, а Марк дедалі більше нагадував меблі, – зручні, звичні, але меблі.
Його батьки підкидали гроші. Тихо, сором’язливо, як за дитину, що завинила. Лєра знала про це і мовчала. Мовчання ставало її другою мовою.
– Я путівки в Португалію придивилася, – сказала вона одного разу. Просто сказала. Без тиску.
– Угу.
– Що – угу?
Марко не відірвався від телефону.
– Ти все в телефоні стирчиш! Знайшов би роботу. Тоді б і Португалія не була проблемою.
– Лєро, відчепися! Якщо хочеш – їдь. А я й на дачу до батьків з’їжджу, нормально відпочину.
– От і з’їзди. Тільки не на дачу, а до батьків. Назавжди.
– І з’їжджу!
Він зібрав речі за двадцять хвилин та пішов, грюкнувши дверима. Дверима в їхню квартиру, за яку платила вона…
У батьків він тримався два місяці. Мати виставила ультиматум. Батько через знайомих знайшов йому якусь роботу – будь-яку, важливо що роботу.
Марк прийшов до Лєрі з каблучкою. Срібна, недорога, але куплена з першої зарплати. Він простягнув її, як білий прапор.
– Вибач. Я був недолугим.
– Згодна, – сказала Лєра.
Вона прийняла його, бо кохала. Чи думала, що кохала. Чи не могла уявити життя без цієї ямки між лопатками.
Каблучку одягла. Не на безіменний – на середній, бо не було розмови про те, що це заручини. Просто подарунок. Просто – вибач…
…Усю п’ятницю на роботі Лєра прокручувала ту розмову про Соню та Микиту. Про закільцювала. Про захомутає. Про “я тільки себе люблю”.
…Ірина – колега, жінка з стиснутими губами та безпомилковим чуттям на чужі катастрофи – вислухала і видала вирок:
– Він не одружиться, – не збирається і не збереться. Йому так зручно. Ти розумна, заробляєш, готуєш, не ниєш. Навіщо йому щось міняти? Він же не дур.ак.
– Він любить мене!
– Лєрочко. Він любить свої капці! Вони теж не ставлять запитань.
– Іро, ну…
– І я тобі ще скажу. Не здивуюсь, якщо в нього хтось на боці. Такі як він завжди мають запасний аеродром, – запасний диван, запасну жінку. Про всяк випадок!
– Досить!
– Біжи від нього. Серйозно. Інакше будеш або вічно чекати, або станеш матір’ю-одиначкою і будеш із нього аліменти кліщами тягнути. А він їх не платитиме, бо він ні за що не платить. Ти ж знаєш.
Лєра знала. Саме тому слова Ірини сиділи, як скалка – не боляче, але витягти не можеш, і щоразу чіпляєш і бережеш рану.
У суботу – ресторан. День народження Соні. Великий стіл, галас, тости.
Марк хильнув. Лєра це бачила і не заважала. Думала: нехай, потім поїдемо додому.
Коли пішла шукати його, щоб сказати, що настав час. то таке почула…
Марк стояв у коридорі, біля туалету, з Микитою. Вони сміялися, – теплий, не тверезий, чоловічий сміх…
– Брате, завтра заручини. А там – весілля. Все, прощавай, свобода! Прощавайте, дівчатка!
– Ну, чому прощавайте, – Микита ляснув його по плечу. – Дружина не стіна. А перед весіллям гульнути – свята справа. Гульнемо, брате? Як нещодавно, так?
Вони засміялися.
Лєра стояла за три метри, і її не бачили. Вона повернулася, вийшла з ресторану, та викликала таксі. Поїхала одна. Марк дзвонив, – шість разів, вісім, одинадцять. Вона не брала…
…Вранці він сидів на кухні, пом’ятий, з великою чашкою кави, і дивився на неї очима побитого собаки. Або побитого тхора – фігня ці ваші собаки, у тхора чесніше.
– Ти вчора пішла.
– Так.
– Чому не сказала?
– Бо не хотіла.
– Лєро, я був не тверезий. Що я таке сказав? Ми просто стояли, розмовляли. Чоловіча розмова.
– Чоловіча. Ну так. “Дружина – не стіна. Перед весіллям гульнемо, як нещодавно». Дуже чоловіча.
Марк кліпнув. Потім випростався. Змінив тактику – він це вмів, миттєво, як хамелеон.
– А ти мені ні з ким не зраджувала? Так? Чиста, безневинна овечка? Не вірю!
Лєра подивилася на нього. Довго. Запам’ятала, як він стоїть біля плити на її кухні, у її квартирі, у її футболці, купленій нею, і звинувачує її.
Вона не відповіла. Слова не мали сенсу. Відповісти – означає дати йому важіль, а важелів у нього було достатньо.
Вона зібрала його речі. Не викинула – склала у два пакети і поставила біля дверей…
Марко пішов тихо. Без скандалу, без “давай поговоримо”. Тільки у дверях обернувся:
– Ти пошкодуєш.
– Можливо, – сказала Лєра. – Але ж не сьогодні.
…Заручини Соні та Микити відбулися наступного дня. Лєра не пішла. Написала Соні: температура, голова, вірус, пробач. Соня відповіла смайликом. Не образилася, та й не повірила.
Потім Лєра намагалася поговорити із Сонею. Обережно, як мінеролог, який знайшов тріщину у камені і боїться розколоти.
– Соню, я щось чула. У суботу. Марк із Микитою розмовляли, і…
– Що?
– Микита… він не те щоб… просто вони говорили про «гульнути перед весіллям».
Соня помовчала. Потім її голос став крижаним.
– Лєро, я розумію, що в тебе не склалося з Марком. Але не потрібно свій досвід натягувати на чуже життя. Микита – не Марк.!
– Я просто хочу, щоб ти була готова.
– Готова до чого? До того, що всі мужики – сволоти? Дякую, Лєро. Дуже по-дружньому.
Соня образилася. По-справжньому. Перестала відповідати на повідомлення.
Весілля відбулося. Лєру не запрошували – і правильно. Вона б і не пішла…
…Через рік Соня та Микита розлучилися.
Лєра дізналася випадково – від спільних знайомих, ненароком. Чутки ходили різні: зради, постійні, систематичні. Микита не зрадив собі. Він зраджував Соні, часто і без сором’язливості, як це робив, мабуть, і до весілля.
Лєра не стала дзвонити. Не стала писати «я ж говорила». Це було б дрібно та безглуздо – як усі слова, сказані після катастрофи.
Вона залишилася сама. І це – після двох років з Марком, після всіх вечорів за ноутбуком, після всіх нудотних примирень і хрустких сварок. Було тихо. Страшно тихо.
Вона прокидалася у вихідні та не знала, що робити з ранку. Сукні у шафі висіли на своїх місцях. Кухня блищала, бо вона прибирала її від нудьги. Холодильник був заповнений, але їжа закінчувалася повільно – на двох завжди швидше.
Іноді вона діставала срібну каблучку, яку Марк подарував. Крутила у пальцях, але не одягала. Просто тримала, як доказ зі справи, яку закрили.
Вона не шкодувала. Хоча, майже не шкодувала. Або шкодувала, але не тому, що пішла, а тому, що не пішла раніше.
В глибині вона вірила, що зустріне когось, хто не говоритиме «прибуде». Хто не стоятиме біля плити в чужій квартирі та не звинувачуватиме її. Хто, можливо, стане на одне коліно не тому, що так треба, а тому, що не може інакше.
А поки що – тиша, робота, ранкова кава на двох із тишею, і сукня в шафі. Про всяк випадок…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
