– Брате, завтра заручини. А там – весілля. Все, прощавай, свобода! Прощавайте, дівчатка!  – Ну, чому прощавайте, – Микита ляснув його по плечу. – Дружина не стіна. А перед весіллям гульнути – свята справа. Гульнемо, брате? Як нещодавно, так

– У п’ятницю треба виспатись, як слід, щоб сил набратися, – Лєра висмикнула з шафи вішак з новою сукнею і покрутила нею перед собою, немов компасом.

Марк лежав на дивані та перемикав канали.

– А що станеться?

– Як що? У суботу у Соні день народження, у неділю Микита робить їй пропозицію, – два свята поспіль, Марку! Два! Мені треба бути у формі.

– Свята, – сказав він так, ніби слово було з паперовим присмаком. – У неділю у Микити, між іншим, пох.орони вільного життя.

– Припини!

– Що? Я співчуваю хлопцеві. Сонька його закільцевала професійно! Дай рік – і про дітей заговорить. Захомутає, коротше кажучи.

Лєра завмерла із сукнею в руках.

– Чому ти так про них кажеш? Вони ж люблять одне одного. І взагалі – чудова пара!

Марк навіть не обернувся від екрану. Знизав плечима.

– Люблять, не люблять, – звідки мені знати. Я взагалі лише себе люблю. Та й тебе, можливо. На великі свята!. Жарт!

Він засміявся, а Лєра не засміялася.

Вона дивилася на його потилицю, на звичну ямку між лопатками, на білу ворсинку на його светрі, і думала, що  він чогось не домовляє.

Не бреше, ні. Просто замовчує. І це замовчування було страшніше за брехню, бо брехня – це хоча б позиція. А замовчування – це порожнеча.

Сукню вона повісила назад. Туфлі засунула на полицю без примірки. Прийняла душ, довго стояла під гарячою водою, ніби хотіла змити не робочий день, а осад. Той самий, що налип на ребра після розмови.

Марк пообіцяв прийти у спальню за десять хвилин, – прийшов за дві години. Лєра вже спала. Або вдавала, що спала…

Два роки. Вони жили разом два роки.

…Лєра уявляла собі пропозицію руки і серця так: Марк встає на одне коліно, дістає коробочку, каже щось безглузде і щире. Вона плаче. Говорить «так». Весілля – біле, літнє, з вітерцем і лляною скатертиною. Потім діти. Спершу хлопчик. Потім дівчинка. Потім, можливо, собака.

У мріях все було ідеально. Мрії взагалі ідеальні, на те вони й мрії.

Насправді Марк не поспішав, хоча вони мешкали разом уже два роки. Він не поспішав, і це не поспішав з недавніх пір стало нагадувати «не збираюся».

– Марку, мені б твоє прізвище дуже підійшло, – говорила вона.

– Лєр, та яка різниця? Двадцять перше століття. Кому це важливо? Головне, що нам добре разом.

– Нам не добре. Нам зручно. Це – різні речі.

– Знову ти починаєш.

– Що знову починаю? Я хочу сім’ю. Справжню, – з одним прізвищем.  Не знаю, з чимось таким… офіційним, чи надійним.

– Бабам завжди потрібне це свідоцтво про шлюб. Не розумію. Що зміниться? Мені від цього щось прибуде?

Прибуде. Лєра чула це слово і щоразу думала: прибуде – як у накладну. Як у кошторис. Він навіть про кохання думав по-бухгалтерськи.

Але вона не скандалила. Думала – перехворіє. Думала – дозріє. Подивиться на друзів, побачить, як це буває, і захоче.

…Познайомились вони на третьому курсі. Він був смішний, з довгими віями та невгамовною енергією. Скрізь пхав ніс, усім подобався. Вона закохалася швидко і без огляду.

На п’ятому курсі почали жити разом. Батьки з обох боків поставилися філософськи: дорослі, мовляв, самі розберуться. Допомагали грошима спочатку – тихо, без демонстрації.

Лєра знайшла роботу у гарній компанії. Спочатку вгризалася в завдання, потім почала розбиратися, потім почала брати замовлення додому. В

ечорами сиділа за ноутбуком, доки Марк дивився серіали. Заробляла все більше і більше. Не вихвалялася, але відчувала: саме вона тримає цей будинок на плаву. Вона та її ноутбук.

У Марка все йшло інакше. Влаштувався в контору, яка пахла вогкістю з підвалу. Лєра казала:

– Не ходи туди!

– Ти нічого не розумієш, там шеф – свій мужик, вільного часу – море, зарплата – космос, – відповідав Марк.

Зарплата виявилася космічною лише у сенсі недосяжності. Першого місяця заплатили третину. На другий – затримали на два тижні. На-третій, – оголосили кризу і не заплатили нічого.

Марк пішов. Спробував ще кілька місць, – ніде не прижився. Осів вдома.

Лєра не дорікала – спочатку. Думала: перерва, переоцінка, знайде себе. Але тижні йшли, а Марк дедалі більше нагадував меблі, – зручні, звичні, але меблі.

Його батьки підкидали гроші. Тихо, сором’язливо, як за дитину, що завинила. Лєра знала про це і мовчала. Мовчання ставало її другою мовою.

– Я путівки в Португалію придивилася, – сказала вона одного разу. Просто сказала. Без тиску.

– Угу.

– Що – угу?

Марко не відірвався від телефону.

– Ти все в телефоні стирчиш! Знайшов би роботу. Тоді б і Португалія не була проблемою.

– Лєро, відчепися! Якщо хочеш – їдь. А я й на дачу до батьків з’їжджу, нормально відпочину.

– От і з’їзди. Тільки не на дачу, а до батьків. Назавжди.

– І з’їжджу!

Він зібрав речі за двадцять хвилин та пішов, грюкнувши дверима. Дверима в їхню квартиру, за яку платила вона…

У батьків він тримався два місяці. Мати виставила ультиматум. Батько через знайомих знайшов йому якусь роботу – будь-яку, важливо що роботу.

Марк прийшов до Лєрі з каблучкою. Срібна, недорога, але куплена з першої зарплати. Він простягнув її, як білий прапор.

– Вибач. Я був недолугим.

– Згодна, – сказала Лєра.

Вона прийняла його, бо кохала. Чи думала, що кохала. Чи не могла уявити життя без цієї ямки між лопатками.

Каблучку одягла. Не на безіменний – на середній, бо не було розмови про те, що це заручини. Просто подарунок. Просто – вибач…

…Усю п’ятницю на роботі Лєра прокручувала ту розмову про Соню та Микиту. Про закільцювала. Про захомутає. Про “я тільки себе люблю”.

…Ірина – колега, жінка з стиснутими губами та безпомилковим чуттям на чужі катастрофи – вислухала і видала вирок:

– Він не одружиться, – не збирається і не збереться. Йому так зручно. Ти розумна, заробляєш, готуєш, не ниєш. Навіщо йому щось міняти? Він же не дур.ак.

– Він любить мене!

– Лєрочко. Він любить свої капці! Вони теж не ставлять запитань.

– Іро, ну…

– І я тобі ще скажу. Не здивуюсь, якщо в нього хтось на боці. Такі як він завжди мають запасний аеродром, – запасний диван, запасну жінку. Про всяк випадок!

– Досить!

– Біжи від нього. Серйозно. Інакше будеш або вічно чекати, або станеш матір’ю-одиначкою і будеш із нього аліменти кліщами тягнути. А він їх не платитиме, бо він ні за що не платить. Ти ж знаєш.

Лєра знала. Саме тому слова Ірини сиділи, як скалка – не боляче, але витягти не можеш, і щоразу чіпляєш і бережеш рану.

У суботу – ресторан. День народження Соні. Великий стіл, галас, тости.

Марк хильнув. Лєра це бачила і не заважала. Думала: нехай, потім поїдемо додому.

Коли пішла шукати його, щоб сказати, що настав час. то таке почула…

Марк стояв у коридорі, біля туалету, з Микитою. Вони сміялися, – теплий, не тверезий, чоловічий сміх…

– Брате, завтра заручини. А там – весілля. Все, прощавай, свобода! Прощавайте, дівчатка!

– Ну, чому прощавайте, – Микита ляснув його по плечу. – Дружина не стіна. А перед весіллям гульнути – свята справа. Гульнемо, брате? Як нещодавно, так?

Вони засміялися.

Лєра стояла за три метри, і її не бачили. Вона повернулася, вийшла з ресторану, та викликала таксі. Поїхала одна. Марк дзвонив, – шість разів, вісім, одинадцять. Вона не брала…

…Вранці він сидів на кухні, пом’ятий, з великою чашкою кави, і дивився на неї очима побитого собаки. Або побитого тхора – фігня ці ваші собаки, у тхора чесніше.

– Ти вчора пішла.

– Так.

– Чому не сказала?

– Бо не хотіла.

– Лєро, я був не тверезий. Що я таке сказав? Ми просто стояли, розмовляли. Чоловіча розмова.

– Чоловіча. Ну так. “Дружина – не стіна. Перед весіллям гульнемо, як нещодавно». Дуже чоловіча.

Марк кліпнув. Потім випростався. Змінив тактику – він це вмів,  миттєво, як хамелеон.

– А ти мені ні з ким не зраджувала? Так? Чиста, безневинна овечка? Не вірю!

Лєра подивилася на нього. Довго. Запам’ятала, як він стоїть біля плити на її кухні, у її квартирі, у її футболці, купленій нею, і звинувачує її.

Вона не відповіла. Слова не мали сенсу. Відповісти – означає дати йому важіль, а важелів у нього було достатньо.

Вона зібрала його речі. Не викинула – склала у два пакети і поставила біля дверей…

Марко пішов тихо. Без скандалу, без “давай поговоримо”. Тільки у дверях обернувся:

– Ти пошкодуєш.

– Можливо, – сказала Лєра. – Але ж не сьогодні.

…Заручини Соні та Микити відбулися наступного дня. Лєра не пішла. Написала Соні: температура, голова, вірус, пробач. Соня відповіла смайликом. Не образилася, та й не повірила.

Потім Лєра намагалася поговорити із Сонею. Обережно, як мінеролог, який знайшов тріщину у камені і боїться розколоти.

– Соню, я щось чула. У суботу. Марк із Микитою розмовляли, і…

– Що?

– Микита… він не те щоб… просто вони говорили про «гульнути перед весіллям».

Соня помовчала. Потім її голос став крижаним.

– Лєро, я розумію, що в тебе не склалося з Марком. Але не потрібно свій досвід натягувати на чуже життя. Микита – не Марк.!

– Я просто хочу, щоб ти була готова.

– Готова до чого? До того, що всі мужики – сволоти? Дякую, Лєро. Дуже по-дружньому.

Соня образилася. По-справжньому. Перестала відповідати на повідомлення.

Весілля відбулося. Лєру не запрошували – і правильно. Вона б і не пішла…

…Через рік Соня та Микита розлучилися.

Лєра дізналася випадково – від спільних знайомих, ненароком. Чутки ходили різні: зради, постійні, систематичні. Микита не зрадив собі. Він зраджував Соні, часто і без сором’язливості, як це робив, мабуть, і до весілля.

Лєра не стала дзвонити. Не стала писати «я ж говорила». Це було б дрібно та безглуздо – як усі слова, сказані після катастрофи.

Вона залишилася сама. І це – після двох років з Марком, після всіх вечорів за ноутбуком, після всіх нудотних примирень і хрустких сварок. Було тихо. Страшно тихо.

Вона прокидалася у вихідні та не знала, що робити з ранку. Сукні у шафі висіли на своїх місцях. Кухня блищала, бо вона прибирала її від нудьги. Холодильник був заповнений, але їжа закінчувалася повільно – на двох завжди швидше.

Іноді вона діставала срібну каблучку, яку Марк подарував. Крутила у пальцях, але не одягала. Просто тримала, як доказ зі справи, яку закрили.

Вона не шкодувала. Хоча, майже не шкодувала. Або шкодувала, але не тому, що пішла, а  тому, що не пішла раніше.

В глибині  вона вірила, що зустріне когось, хто не говоритиме «прибуде». Хто не стоятиме біля плити в чужій квартирі та не звинувачуватиме її. Хто, можливо, стане на одне коліно не тому, що так треба, а тому, що не може інакше.

А поки що – тиша, робота, ранкова кава на двох із тишею, і сукня в шафі. Про всяк випадок…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!