– Будь ласка, Сили Небесні, допоможіть Барсіку, якщо він ще тут! А якщо він на веселці, – нехай йому там буде легко та радісно! – Молилася Ольга

Барсік зник у п’ятницю. Ольга навіть не одразу кинулася, працювала допізна, потім готувала вечерю, розмірковувала, чим завтра порадує дітей.

Дочка та син не так часто приїжджали зі столиці, дорослі стали, свої справи тепер, а цього разу зібралися одразу обидва, треба порадувати.

І лише годині о десятій вона зрозуміла, що під ногами ніхто не крутиться, не нявкає, звертаючи на себе увагу.

– Толь, а де Барсік? – Запитала вона чоловіка. – Ти його у лазні випадково не зачинив?

– Я його з ранку не бачив, – Толя навіть не образився на підозру, що виглядає в очах дружини розтяпою. Вигляд у нього став стурбованим: —

– Він ділянку обійшов дозором, як завжди, потім на вулицю вийшов… Так він постійно туди ходить, уздовж дороги пройде – і назад! І справді, де кіт?

Оля глянула на миски. Обидві були повні. Значить, виходить, зранку поїв і подався гуляти. В обід вона насипала корму та налила води, машинально, як завжди.

Обід короткий зовсім, якби не Барсік, вона перехоплювала б щось на роботі.

Чоловік самостійний, і сам розігріє, а кіт – це її відповідальність. Толя іноді посміюється, що у нього є причини ревнувати до Барсіка.

Кота у сім’ї любили всі. Ось наче кіт, як кіт, сіренький, у темну смужку, гладкошерстий. Звичайний, таких на вулиці, хоч греблю гати.

Але це був їхній кіт, і Ольга була переконана, що Барсік надзвичайно розумний і вродливий. До того ж він так гарно муркотів, влаштовуючись разом з ними на дивані, так затишно спав, згорнувшись у клубок.

Він був присутній у їхньому житті на правах члена сім’ї, і зараз його відсутність турбувала.

– Оль, та не нагнітай, нагуляється і повернеться, – невпевнено промовив чоловік. – Березень же на дворі!

– Толь, він у нас не по кішках, – нагадала Ольга. – Йому що березень, що червень! Де ж він може бути?

Весь вечір вони обидва шукали Барсіка. З настанням темряви з ліхтарем ходили вулицею, обійшли сусідні будинки, але на їхні заклики ніхто не відгукувався.

У суботу пошуки продовжились. Опитали всіх сусідів, та кота ніхто не бачив. Коли приїхали діти, пошукова команда розширилася, але також безрезультатно. Дочка втихомирювала Ольгу, але у неї очі завжди були на мокрому місці.

Разом вони пройшли весь мікрорайон, розмістили оголошення у всіх соцмережах і навіть з’їздили до сусіднього міста, коли звідти написали, що бачили схожого кота.

Кіт і справді був схожий, тільки це виявився не їхній Барсік, до того ж у нього вже знайшлися господарі. Діти поїхали, Ольга продовжила пошуки.

Дні минали, надія танула. Ольга плакала, Анатолій хмурився й одного разу не витримав:

– Давай іншого кота заведемо. Не зводь себе так! Дбатимеш про кошеня, дивишся, стане легше, – завів він розмову якось увечері.

Спочатку Ольга прийняла пропозицію в багнети. Як же це: взяти іншого кота? Це означає погодитися з думкою, що Барсіка вона більше не побачить?!

Вона розлютилася, але чоловік дивився з такою тривогою, що вона зрозуміла: він і справді не знає, як ще її втішити. Вона обіцяла подумати, а вночі, лежачи без сну в ліжку, прошепотіла:

– Будь ласка, Сили Небесні, допоможіть Барсіку, якщо він ще тут! А якщо він на веселці, – нехай йому там буде легко та радісно!

Вранці наступного дня їй потрапило на очі оголошення зі словами «Їм потрібен будинок». І адреса притулку для тварин.

Раніше вона не замислювалася про те, хто ж дбає про безпритульних котів і кішок. Зараз оголошення здалося знаком згори.

– А раптом Барсіка підібрали, і він тепер у притулку? – подумала вона вголос.

За годину Ольга вже розмовляла з господаркою великого котяче-собачого будинку, Тетяною. Під її опікою було майже дві сотні тварин. І кожному потрібна увага, ласка, дуже часто – ще й лікування.

– Як ви справляєтеся? – не втрималася Ольга.

– Світ не без добрих людей, – відповіла Таня. – Волонтери допомагають, навіть спонсори є! Наших вихованців поступово розбирають, потім…

– Потім з’являються нові, – зітхнула вона. – Ми дуже їх усіх любимо, але ж ви розумієте, що ніякий притулок не замінить власний будинок.

– Це ж як інтернат виходить… Є й такі, що з дня заснування тут мешкають. Марік, наприклад. Один із перших місцевих жителів. Мій головний помічник! Так і кличемо – «заступник директора».

Таня говорила і посміхалася, а Ольга дивувалася: звідки в цій невисокій худенькій дівчині стільки енергії, стільки внутрішнього світла?!

У неї один кіт був, і то відчуття, що дитина у сім’ї росте. А тут – он їх скільки! Ще й щодня доводиться стикатися з людською байдужістю, злістю.

Адже ж підіймається в когось рука, щоб викинути живі душі на вулицю! Ті, хто в притулок тварин підкидають, не набагато краще. Ще й пишаються своєю «добротою» напевно. Дали шанс на життя, як же!

– Ось, наприклад, нам днями котика підкинули, – уриваючи хід її думок, сказала Таня. – Тільки ви його навряд чи виберете… Давайте, я покажу інших. Вони вже проліковані, оброблені. Ходімо?

– А чому я не виберу того, що нещодавно підкинули? – Здивувалася Ольга.

Таня знизала плечима:

– Його ще полікувати треба, довго на вулиці жив, мабуть. Очі хворі, слабенький зовсім, шкіра та кістки. Його дітлахи в коробці принесли, залишили, подзвонили та втекли.

Я вийшла, тільки спини побачила. Думаю, підібрали його, а батьки не дозволили лишити. Ось вони й вирішили хоч так його врятувати. Ми сумнівалися навіть, що виходимо, живий дивом залишився.

– Чи можна глянути? – несподівано для себе попросила Ольга.

Чомусь розповідь Тані змусила серце битися сильніше. Раптом це її Барсіка сюди принесли?!

Проте з першого погляду стало зрозумілим, що це не її кіт. Хоча загальна схожість була: сіренька, в смужку, гладка вовна.

Кота відмили, полікували, але крізь шерсть де-не-де проглядали загоєні болячки. Очі сльозилися, але найсумніше було не в цьому.

Кіт ніби вже раз і назавжди вирішив, що на всьому білому світі для нього не залишилося нічого доброго, окрім цього притулку. Він просто лежав на підстилці та дивився на Ольгу. Прямо у душу дивився!

– Я його заберу, – сказала Ольга і сама здивувалася. Наче не вона це сказала, а хтось інший.

– Ви добре подумали? – перепитала Таня. – Можете вибрати іншого, я покажу.

– Як його звати? – не слухаючи її, спитала Ольга.

– Наші дівчата-волонтери його Тимко назвали, – сказала Таня. – Ви, правда, подумайте… Дуже не хотілося б, щоб спершу взяли, а потім зрозуміли, що не справляєтеся…

Кілька разів нам повертали тварин… Це дуже важко, повірте. І для них стрес, і для нас. Отже, якщо є сумніви, не треба Тимка забирати. Йому й так дісталося. А ми його любимо.

– Я впораюся! – Ольга дивилася на похмурого котика, а бачила в ньому свого втраченого улюбленця. І жодні аргументи не могли змусити її передумати!

– Ви казали, що у вас кіт зник. А що, якщо він все ж таки знайдеться? – Навела останній аргумент Таня.

У Ольги в очах заблищали сльози:

– Аби тільки знайшовся… Не сумнівайтесь, у нас великий будинок, усім місця вистачить! І їжі, і турботи!

Отримавши купу настанов і рекомендацій щодо утримання кота, вона нарешті переклала Тимка в перенесення, запевнила Таню, що дзвонитиме щодня і доповідатиме про стан кота, і вирушила у зворотний шлях.

Тимко лежав смирно, і тільки коли машина рушила, Ользі почулося слабке нявкання з перенесення.

– Так, ми їдемо додому, – сказала вона коту. – Там тобі буде добре, я постараюся. А твої болячки ми вилікуємо!

Тимко знову тихенько нявкнув. Ольга сунула руку в перенесення, щоб погладити кота, і відчула, як він обережно лизнув її пальці.

– Тимко, ти тепер наш кіт, – прошепотіла вона, намагаючись проковтнути грудку, що підступила до горла. – Нічого не бійся!

Чоловік прийняв нового вихованця не так емоційно. Він зазирнув у перенесення, здивовано покрутив головою і подивився на Ольгу.

– Ми його вилікуємо, – твердо промовила вона. – Кота звуть Тимко, і він тепер – частина нашої родини!

– Зрозумів, – озвався Толя. – Ти не гарячкуй, Оль, я ж не проти. Говори, чим допомогти…

Любов та турбота здатні здійснити диво. Через тиждень Тимкові стало набагато краще, оброблені болячки гоїлися, він почав обережно досліджувати територію.

А коли одного разу він стрибнув на коліна до Ольги та вмостився там, тихо муркочучи, до хати повернулася радість.

Ольга щодня дзвонила Тані, розповідала про Тимка. Вона вирішила, що зможе допомагати притулку, розповідаючи у своїх соцмережах про тамтешніх мешканців.

Коли Таня радісно повідомила, що після чергової публікації забрали триколірну кішку Нюту, Ольга зрозуміла, що все робить правильно.

Оголошення з фотографією Барсіка, як і раніше, було закріплено на її сторінці. Вона не переставала сподіватися.

Дзвінок пролунав увечері в п’ятницю. Ольга знову чекала на приїзд гостей, готувала вечерю. Зазвичай вона не відповідала на дзвінки з незнайомих номерів, боячись шахраїв, але тепер, коли вона стала волонтером, цей страх зник.

– Здрастуйте, – почула вона жіночий голос. – Це у вас кіт зник?

Серце стислося і закалатало сильніше. Невже ця тоненька ниточка надії знову обірветься?

– Мене Ритою звуть, я у притулку для тварин працюю, – пояснила жінка. – Побачила ваше оголошення. У нас півтора місяці тому новий кіт з’явився. Дуже схожий на того, що на фотографії.

Чоловік приніс, водій, сказав, що кіт до нього у вантажівку заліз. Знайшов не відразу, на маршруті в кількох місцях зупинявся, продукти розвантажував, тож незрозуміло, де той до нього заскочив. Я вам зараз фото скину…

Вона відключилася, і тут же надійшло нове повідомлення. Ольга не вірила своїм очам: це точно Барсік!

Вона негайно передзвонила та домовилася про зустріч. Та що там, прямо б зараз зірвалася, тільки зачинено вже… А завтра Рита обіцяла повернути втрату з рук в руки!

Вночі Ольга майже не стуляла очей. Ледве дочекалася ранку, схопилася, почала підганяти чоловіка. Діти теж зазбиралися з ними, і тільки Тимко сидів у своєму кутку і насторожено спостерігав за незрозумілими зборами.

Ольга подумала, що він вирішив: його зараз повернуть назад до притулку!

– Та що ти, Тимко, навіть не думай! Нікуди ми тебе не віддамо, ти тепер наш! – вона нахилилася, погладила кота і додала: – Я впевнена, що ви подружитеся.

Донька та син у результаті залишилися вдома, а Ольга з Анатолієм вирушили до сусіднього міста. Здається, вони не їхали, а летіли на крилах! І диво сталося!

Це справді був Барсік. Найпростіший, сіренький у смужку, але вони не сплутали б його ні з яким іншим. Побачивши їх, кіт метнувся прямо в руки й навіть не занявкав – закричав своєю мовою!

– Барсік, все, все, маленький, ми тебе знайшли! – Ольга плакала в голос, і навіть суворий Анатолій, відвернувшись, змахнув сльозу.

А Рита то плакала, то сміялася, дивлячись на них.

Повернувшись додому, Барсік одразу почув іншого кота і нявкнув, ніби питаючи: «А це хто?!»

– Знайомся, Барсіку, це Тимко. Вважай, що у тебе молодший братик з’явився, – сказала Ольга. – Навчи його всім котячим секретам! Особливо тому, що не треба тікати з дому!

Барсік зніяковіло нявкнув. Цей день сім’я провела у повному складі. Усі були щасливі. А Ольга була цілком впевнена: якби вони не взяли Тимка, ця історія могла б і не закінчитися так добре.

А знаєте, вона закінчилася навіть ще краще! Пам’ятаєте водія вантажівки, який приніс Барсіка до притулку?

Йому дуже сподобалася Рита, і він повернувся. Запропонував допомогу, мало що треба буде привезти, а вантажівка – під рукою. А потім у мережі з’явилися їхні весільні фотографії.

Якщо в історії неодмінно потрібна мораль, то ось вона: любіть, вірте, творіть добро і ніколи не впадайте у відчай!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!