Не щастило Уляні із мужиками! Не щастило, і все тут…

Не щастило Уляні із мужиками! Не щастило, і все тут.

Перший, Дмитро, хлопчик ще зовсім, років їм було тоді по вісімнадцять, втік, злякавшись відповідальності.

Уляна приїхала з невеликого селища, навчалася в училищі на кухаря, а Дмитро – на зварювальника в іншому училищі. Познайомились на дискотеці у палаці культури.

Закрутилося, завертілося, до закінчення училища Уляна опинилася в положенні, а Дмитро до цього був не готовим. Куди він поїхав, Уляна так ніколи й не впізнала, та й не цікаво їй це було.

Повернулась ненадовго додому, розповіла матері. Мати, Варвара Петрівна, – жінка проста сільська, охнула і розгублено подивилася на дочку.

– То, може, того… в лікарню? Не пізно ж ще? – Напівпошепки нерішуче запитала вона.

– Не пізно, та не треба. Дитина ж жива. Моя, – твердо сказала Уляна.

– Як знаєш, дочко, допоможемо, – кивнула Варвара Петрівна та перехрестилася на ікону в кутку.

Батько, Іван Семенович, на цю новину тільки крякнув, махнув рукою, робіть, мовляв, що хочете і задимів на ґанку самокрутку.

Уляна повернулася назад у місто, влаштувалася в їдальню, отримала кімнату в гуртожиток і працювала майже до терміну.

На косі погляди колежанок вона не звертала уваги, ходила з гордо піднятою головою, не намагаючись прикрити великий, круглий живіт.

Син Іванко вродився в діда, на честь його і був названий, на радість Івану Семеновичу.
Новоспечений дід тепер теж гордо ходив селом.

Одного разу хтось шепнув, що безбатченко, нагуляла Улянка, так він таким поглядом обдарував, що більше шушукатися не сміли. Кілька місяців Уляна жила в будинку батьків.

Ваню свого з рук не спускала, воркувала над ним, колискові співала, а потім, згнітивши серце, повернулася в місто, залишивши його під опікою батьків. Місце втрачати не хотілося. Але щовихідних Уляна, як на крилах, летіла в селище.

– Садок виклопотала, – оголосила у черговий приїзд батькам. – Забираю Іванка.

Батько знову крякнув, насупився і пішов на ґанок, запаливши самокрутку.

– Так, може, того, Ваню у нас залишиш, бо з дитиною ж жоден мужик не візьме, – несміливо запропонувала мати.

– Не велике лихо, якщо не візьме. А збереться брати, то вже обох нас нехай бере, – відрізала Уляна.

Варвара Петрівна зітхнула, кивнула і перехрестилася на ікону в кутку. Знала, що дочка з характером, як вирішила, так і буде.

Батьків Уляна, звісно, ​​не забувала, відвідували разом з Іванком. П’ять Вані було, коли до Уляни почав залицятися Павло, бригадир із ливарного цеху.

Несміливо, невміло залицявся, Уляна і не зрозуміла спочатку, що це він їй, то шоколадку суне, то цукерок кульок. Потім уже в кіно запросив. Уляна одразу сказала, що синок у неї.

Павло наступного разу не лише шоколадку Уляні приніс, а й іграшкову вантажівку. Зрозуміла Уляна, що Павло із серйозними намірами. Жити Павло Уляну з Іванком до себе повів.

Нехай і з мамою, але все ж трикімнатна, не в гуртожитку тулитися. Ганна Борисівна на сільську наречену, та ще й з приплодом, зверхньо дивилася, крізь зуби розмовляла, але відкрито не задирала, й то добре.

Павло ж навпаки Уляну любив, порошинки з неї здував. Та й до Вані перейнявся, то конструктор з ним збирає, то в шахи сяде вчити. Івану Семеновичу та Варварі Петрівні Павло теж сподобався.

Як поїхала дочка з новим чоловіком після знайомства, Іван Семенович на ґанку самокрутку задимів, кивнув схвально, Варвара Петрівна сльозу змахнула, на ікону в кутку перехрестилася, – рада за дочку з онуком.

Через рік Уляна народ ила другого сина, Федором назвали. Павло так захотів, друг у нього був армійський, ще в армії змовилися, синів на честь один одного назвати. Живи б, та радуйся. Лише недовго щастя тривало.

Сталася у цеху, де працював Павло оказія, не вижив він, намагаючись врятувати колег. Ганна Борисівна, яка й на рідного онука до ладу не глянула, тепер уже невістці з хлопцями швидко на двері вказала.

Але в гуртожитку місце вже було втрачено. Повернулась Уляна до батьків, улаштувалася дояркою. День напрацюється, а надвечір до хлопчиків своїх поспішає, Федора однією рукою заколисує, іншою – Івана по голівці погладжує, казки розповідає.

Через три роки не стало Івана Семеновича, серце підвело. Погорювали Уляна з матір’ю, та далі жити треба. Жінкам у своєму будинку з городом, та господарством, одним важко керуватися, та й Варвара Петрівна вже не в змозі.

Нічого, намагається Уляна, та і який не якийсь помічник у неї є – Іван тоді в другому класі вчився, зі школи прибіжить, то сніг чистить, то воду носить.

– Важко, мабуть. Мати прийде, зробить, – махне рукою з вікна Варвара Петрівна.

– Мати, мабуть, на роботі теж не відпочиває, – відповість серйозно так Іван і далі намагається. Федір теж надвір біжить, з маленькою лопаткою, братові допомогти.

Варвара Петрівна з вікна подивиться, сльозу втре, та на ікону в кутку перехреститися: важко без господаря в хаті. Почала заводити про це розмови з дочкою.

– Нічого, впораємося, як бачиш, – усміхнеться Уляна, штопаючи синам штани.

– Василь Паньків, непоганий мужик, з руками, давно на тебе поглядає, – натякає далі Варвара Петрівна. Зітхає Уляна, Павла згадує.

А Василь раз, другий прийшов допомогти, та так, якось і лишився.

– Ану, малий, не плутайся під ногами, – прикрикнув якось Василь на Федора, та потиличник легенько так, раз. Це Варвара Петрівна з вікна побачила.

Вона як завжди на кухні обід готувала, Улянка на роботі, Іван у школі, Василь у городі справою якоюсь зайнявся, Федір, як завжди, допомагати налаштувався, а тут таке.

Стоїть Федір, губи надув, спідлоба на Василя дивиться, носом шморгає, прикро. Варвара Петрівна похитала головою, на ікону в кутку перехрестилася, – чи правильно вона доньці радила?

Через рік ще один син в Уляни з’явився – Матвій. Василь, як ніжки немовляті обмивати почав, так і не зупинився. Місяць не просихав, святкував. Потім менше став на груди приймати, та все одно майже кожен день.

– Що, справ інших немає, як очі заливати? – крикне Уляна.

– Усіх справ не переробити. Потрібно і відпочити, – посміхається у відповідь Василь.

– Третій місяць відпочиваєш! – Не відстає Уляна.

– Сказав, потім зроблю! – Василь злісно глянув на неї й навіть кулаком по столу стукнув.
Іван брови насупив, дивлячись на нього, Федір слідом за старшим братом насупився, Матвій зайшовся плачем на руках матері.

А ще за кілька місяців зібрався Василь у місто, на заробітки.

– Так воно, може, й краще, діти ростуть, грошей не вистачає – розсудила Уляна й сперечатися не стала.

Приїхав Василь лише за три місяці. Добре одягнений, хмільний, веселий.

– Що ж із порожніми руками? – здивувалася Уляна.

– Чому це з порожніми? – Василь виклав на стіл невелику суму грошей.

– Це за три місяці? – Уляна підвела на нього незрозумілий погляд.

– А ти думаєш, так легко гроші дістаються? Та й життя у місті не дешеве, – розлютився Василь.

– Я й бачу, – Уляна докірливо подивилася на його нове вбрання.

Василь лише відмахнувся, знову бенкетує, гуляє, а якщо Уляна що поперек скаже, кулаком по столу. Якось навіть відштовхнув її грубо. Не знала тоді Уляна, що Іван усе бачив.

– Ще раз матір чіпатимеш, нарікай на себе! – замахнувся лопатою Іван на Василя, що вийшов подиміти. Хлопчикові одинадцять тоді було.

– Шмаркач, – сплюнув Василь убік і розсміявся. А наступного дня в місто поїхав і більше не повернувся.

Підріс Матвій, Уляна знову на роботу вийшла, про Василя і не згадує, хоч Матвійко дуже на батька схожий.

– Ні, не треба нам нікого, самі проживемо, самі з господарством впораємося, – думає Уляна, копаючи навесні город. Поруч Іван копає.

Федір, хоч ще тільки в перший клас йому у вересні, а від мамки з братом намагається не відставати. І Матвій совочком по грудках землі постукує, за братами повторює.

Варвара Петрівна у вікно дивиться, обідати кличе, посміхається, хоч і з сумом, на ікону в кутку хреститься.

Так і жила Уляна, змирилася, що з чоловіками їй не щастить, та особливо з цього приводу не сумувала. За кілька років приїхала на ферму бригада будівельників, нові корівники будувати.

Кирило – смаглявий усміхнений, працює, та пісні все наспівує, а як подивиться на Уляну, так у тієї й фарба до лиця приливає.

Уляна хоч горя в житті й надивилася, а все ж жінка ще молода, трохи за тридцять, хочеться і кохання та ласки. Кирило на любов і ласку дуже гарячим виявився, все літо Уляна від дотиків його та шепоту на вухо танула, по осені попрощалися.

Кирило і не приховував, що вдома в нього сім’я, дружина, та дві доньки, що не залишиться, хоч і манка Уляна жінка. Попрощалися, а за місяць Уляна зрозуміла, що знову при надії.

– Ось воно, нарешті. Красуня, – милується на онуку Варвара Петрівна, та на ікону в кутку хреститися.
Мая назвали дівчинку, бо у травні народилася. Шкіра смуглява, волосся тугими хвилями в’ється, а очі великі, блакитні, мамині.
***
– Мамо, мамо! Я принесла обід, – біжить до корівника п’ятирічна Мая, скучила за мамою. Мама на роботі весь день.

Старший брат Іван у місті вчиться, тільки на вихідні приїжджає, минулого разу ляльку привіз гарну, Мая нею тільки вдома грає, на подвір’я не виносить, щоб не забруднити.

Федір з Матвієм вдень у школі, ввечері поки прийдуть, поки попораються, поки уроки зроблять, потім уже з Майкою пограють.

Федір її та Матвія все шахам вчить, Матвієві подобається, а Майці більше подобається будувати будиночок з ковдр, а потім забратися в нього всім разом і щоб Федір книгу читав, цікаву, з картинками.

Бабуся Варя старенька зовсім, спить багато, з хати майже не виходить. Мая сама тепер їм із бабусею чай готує, і до чаю на стіл виставляє. Почаюють вони з бабусею, і за матір згадає.

– Я до мами збігаю, а ти відпочивай, – каже Майка.

– Біжи, біжи, люба,- киває баба Варя. Онучка обід збере і за двері, а баба Варя дивиться у вікно, як Мая біжить, поспішає у бік ферми, посміхається тепло так, та хреститься на ікону в кутку.

Мая на рушник розкладе обід для мами, поряд сяде, та з нею знову пообідає.

– Перепочинемо, – говорить потім Уляна і сідає зручніше на сонечку, Майка поруч калачиком згорнеться, Уляна гладить доньку по неслухняному волоссю, та пісні їй різні співає.

Посидять так, та працювати йдуть. Уляна справи робить, Мая поруч крутиться, корів по блискучим носам погладжує.
***
– Мамо, ти чого так довго? Всі вже за столом, – Мая зазирнула в кімнату.

– Іду, йду, – обізвалась Уляна, поправляючи перед дзеркалом брошку на сукні.

Сьогодні можна і брошку, і сукню. Шістдесят років сьогодні Уляні Іванівні. Діти приїхали, онуки. Іван із сім’єю у місті живе, інженер, два сини у нього.

Федір теж у місті осів, на заводі, як батько його, дружина у нього весела зі столовських працівників, у декреті зараз, нещодавно після першої доньки синок з’явився. Уляна казала, куди з малюком їхати, не до того, та хіба ж послухають, – приїхали.

Матвій дружину з їхнього селища в будинок привів. Гарна, поступлива невістка Ганнуся, дружно уживаються вони з Уляною. Ганна нещодавно на роботу вийшла, Уляна Іванівна онука няньчить, господарюють з ним по хаті.

Карапуз, як хвостик за бабусею, помічник, весь у батька. А ось Мая заміж не поспішає, інститут минулого року закінчила, кар’єру будує. Усі сьогодні приїхали.

Усміхнулася Уляна Іванівна, кинувши наостанок ще один погляд у дзеркало, перехрестилася на ікону в кутку, та пішла до гостей.

Не щастило Уляні із мужиками. Не щастило, і все тут! Натомість із дітьми пощастило. Виростила вона їх дружними, працьовитими, кожен один одному завжди на допомогу прийде, та й матір не забувають…

Ось така зворушлива життєва історія про не легку жіночу долю. Всім добра і тільки теплих історій!