“Олено, донечко, я ж вас всіх люблю, однаково. Хто ж вам приїжджати забороняє? Ми ж і вас кожні вихідні кличемо, у вас же справи все!”

– Ніно Олександрівно, у вас все в порядку? – Аня дивилася на колегу по роботі і одночасно близьку подругу з тривогою.

Ніна Олександрівна, а за стінами заводу Ніна, завжди позитивна і життєрадісна, сьогодні була сама не своя. Погляд в нікуди, неуважність і якась відчуженість від усіх і від всього.

– Аню, краще не питай! – відповіла вона подрузі і витерла сльозинку, намагаючись зробити це максимально непомітно.

Аня, а вірніше Ганна Степанівна, пропрацювала з Ніною пліч-о-пліч майже 30 років. Знала про неї все, ну або майже все. За цей час вони стали ближчими, ніж рідні сестри.

– Ну, ні, люба, так не піде! Підемо, я зроблю чай і ми порозмовляємо про те, про се. Як там твої огірки? Як Михайло? Приїжджав з сім’єю на вихідних?

Михайло, молодший син Ніни Олександрівни, хлопчина років 25-ти, був один в один як батько, її ж чоловік. Працьовитий, відповідальний, серйозний не по роках. Все у нього складалося в житті. Одружився зовсім молодим, ще й 20-ти років не було, але живуть душа в душу. Двоє діток, кіт і пес, квартира і робота. Дівчину в дружини з дитячого будинку взяв.

Ніна тоді переживала дуже. Не виходить з таких ось, покинутих дітей, хороших сім’янинів. Ну, принаймні, так люди говорять. Але з сином не сперечалася, заважати не намагалася. Життя ж воно довге, все по місцях розставить.

Дівчина, дружина Михайла, Людмила, виявилася маленьким чортеням. У всіх сенсах цього слова. Спритна, худенька, невисока, волосся, як смола і очі зелені-зелені. Зачаровувала своїм виглядом одним словом.

Працювала, багато. В кондитерській. О третій ночі на роботу йшла, о другій дня додому поверталася. За її тортиками та тістечками черги з ранку вишиковувались.

Вдома ні пилинки, все попрасовано, випрано, їсти наварено завжди.

Дітки вийшли – диво! Обидва в садку, розумні, здоровенькі.

– Ніна Олександрівна, – з ходу видала Людмила, – не дав мені бог батьків, ви не проти якщо мамою називати вас стану?

Не сказати що Ніна рада була, але перечити тоді не стала. Життя все по місцях розставить. А вона тим часом, як в гості з сином на вихідних приїде, поки онуків не було, та й потім, ходить за Ніною по дому, та по городу, та примовляє:

– Мамо, давайте грядки прополемо. Зарослі щось.

– Мамо, давайте вікна помиємо, брудні щось.

– Мамо, може пиріг спечемо поки чоловіки покрівлю перекривають.

– Мамо, вам в аптеку потрібно, зараз швидко збігаю.

Ніна спочатку злилася, не в свою справу лізе, господарювати в чужій хаті намагається, а згодом відтанула. Полюбила дівчину. Та й як не полюбити? Відкрита така, ні краплі зла в ній немає.

І поговорити завжди рада і допомогти і пошкодує, якщо треба. Були у них проблеми ще через квартирне питання, але Людмила квартиру від держави отримала.

Вони тоді Михайлову однокімнатну, що в спадок дісталося, і Людмилину продали, іпотеку добрали, і більшу взяли.

Ось так і звикла вона до дівчинки, прикипіла, ближче рідної дочки вона їй стала. Не натішиться Ніна, не нахвалиться.

Ось тут то і почалися проблеми!

Олена, старша дочка Ніни Олександрівни, невістку недолюблювати стала.

-Що це ви, мамо, її так шануєте? Все Людмила те, Людмила це, ми з Любою?! У вас своя дочка є! Їй і приділяйте увагу, внуки рідні є, а не від цієї безпородної!

– З’їдає вона мене, Аню! Життя не дає! Я їй кажу:

“Олена, ну що ж ти така зла і всім незадоволена?”

“А чим мені задоволеною бути? Нас ви так не шануєте, в гості не кличете, діток не забираєте! Все для Михайла, та його дружини!”

Кажу їй:

“Олено, донечко, я ж вас всіх люблю, однаково. Хто ж вам приїжджати забороняє? Ми ж і вас кожні вихідні кличемо, у вас же справи все!”

– Зять, як одружилися відразу заявив, мовляв я не при справах. Моя хата скраю, нічого не знаю. Не подзвонять зайвий раз, не приїдуть. Але ми то їм завжди раді. Ось тільки онуки, нічого крім телефонів не бачать, і навіть коли приїжджають. А Олена сама, як в гості приходить, а не в рідну домівку. Мама принеси, мама подай, мама прибери – зітхнула жінка і очі опустила.

– Ніно, ну ревнує донька, що ти так, все з часом налагодиться, заспокоїться. Не переживай так!

– Не владнається, Аню, не заспокоїться, вона мені вчора умову поставила! – сказала жінка і сльози покотилися по щоках.

– Яку ще умову? – Анна зовсім розгубилася.

– Ноги, каже, моєї в цьому домі не буде поки ти цю приблуду тут приймаєш! Вибирай або я і внуки рідні або ця зі своїми. Уявляєш?

Вона і з Михайлом всі відносини порвала, вже роки 3 як не спілкуються. І нас з батьком тепер звинувачує, що не любимо, не цінуємо її.

– А ти що?

– А я що! Промовчала. Не повернувся у мене язик сказати їй, що ця приблуда рідніша дочки мені стала, що мені ближче її дітки ніж доньчині. Що як дочка приїде я себе прислугою в своєму домі відчуваю, а з Людмилою душа співає.

– І що виставила Олену?

– Ой, не виставляв її ніхто, сама поїхала. Бачить мовчу я, слова сказати не можу, вона дітей схопила, зла наговорила і помчала. Такі ось справи, Аню.

– І що тепер?

– Не знаю, всю душу з нас з батьком витрусила вже. Сил немає. Поки так поживемо.

Ось, як буває, що чужі люди рідніше рідних стають. Бережіть близьких.