Якогось дива мешканці сіл вважають, що вони чимось краще міських жителів. У нашій родині так сталося, що моя свекруха Наталя Іванівна завжди жила в селі, а коли її син поїхав вчитись в Київ і одружився тут на столичній дівчині, вона неохоче прийняла мене в родинне коло.
За кілька місяців, як ми зі Степаном почали жити разом, я завагітніла. І ось вона стала разом зі своїм чоловіком постійно навідувати нас й приносити з села готову їжу, бо боялася, що її Степана я лише салатами з АТБ годую!
Уявляєте! Вона не соромлячись висміювала нас, що ми п’ємо воду з бутлів, вихідними вечеряємо у ресторанах, доглядаємо за собакою.
Але при всьому свекруха їла дуже спокійно салат з огірків, томатів, зелені й ні разу не скривилась.І постійно все вони скаржилися на важку міську дорогу, на повітря, на метушню і т.д.
А от моя мати ніколи не скаржилась. Так, вона місцева й розуміє, що таке приватне життя, що доречно, а що ні. А про свекруху такого сказати не можу.
Вони зі свекром ні від чого не відмовлялися і говорили, що якщо нам раптом знадобиться допомога, то ми завжди можемо на них розраховувати. Ага, слабо віриться!Одного разу ми вирішили поїхати відсвяткувати Різдво у них в селі, бо постійно чули про їхні сільські обряди та традиції.
Колядки я ні разу не чула й у двері до мене ніхто не стукав. Цікаво було дізнатись у свої 22! Ми стали проситися рідню прийняти нас, а ті не дозволили нам спочатку до них навіть у двір зайти у люті морози.
Як ми не вмовляли, таки не змогли приїхати відразу до них! Я такого з роду не чула й не бачила! Реально! Я такого терпіти не стану! Забрала доньку й сказала Степану, що нехай сам вирішує: або залишається з цією ненормальною сімейкою, або повертається з нами до Києва святкувати Різдво.
Таке святкування мені не потрібне. Мало того, що проситись до них треба пів року, та ще й повертатись у сугроби в місто у вихідні!
От як тільки вони стануть просити ще приїхати до нас в гості, то я навіть дверей їм не відчиню. Будуть стояти під під’їздом і чекати маршрутки додому у своє село.
