Вперше за останні пів року Олександр нарешті вирішив відвідати батька, який мешкав у сільському будинку.
Віктор Васильович став удівцем близько п’яти років тому. Перші два роки він сильно сумував за дружиною, а потім я запропонувала свекру з’їздити до районного центру соціального захисту на зустрічі літніх людей.
– Там, напевно, люди вашого віку будуть. Знайдете друзів за інтересами, дивишся, і якусь даму собі приглянете, – пожартувала я.
У мене були добрі стосунки не лише зі свекром, а й із покійною свекрухою. Коли Раїси Дмитрівни не стало, я була першою, хто підтримав роздавленого горем свекра.
– Можна, мабуть, і з’їздити, – невпевнено відповів Віктор Васильович. – А то вдома зовсім нудно, а вам не до мене…
– Ми можемо тільки у вихідні вас відвідувати, – винувато знизала я плечима.
– Юля, ти не думай, я не ображаюся. Я все розумію. Ви маєте роботу, свою сім’ю. Я не докірливо кажу, – свекор міцно обійняв мене.
Якщо я намагалася зробити все, щоб оживити його, то Олександр не тільки не ворушив і пальцем, а й критикував мене за зайве втручання.
– Що ти хочеш? Чого ти лізеш до нього? Нехай сидить удома, – бурчав на мене чоловік. – Книги нехай читає, чи в інтернеті з людьми спілкується.
– Сашко, йому дуже погано, я бачу. Віктор Васильович ще не такий уже й старий, чому б знайти гідну даму, щоб дожити з нею старість? – обурювалася я у відповідь.
– Тато любив маму, йому ніхто не потрібний! – Олександр коротко закривав цю тему розмови.
Попри те, що син не поділяв його думки, Віктор Васильович, за моєю порадою, поїхав до районного центру соціального захисту.
Вже за тиждень він зателефонував мені й потай повідомив про те, що на зустрічі людей похилого віку познайомився з гарною жінкою.
– Олена Павлівна – позитивна дама. З нею можна поговорити про все на світі, – радісно промовив Віктор Васильович. – Вона вдихнула в мене нове життя!
Я була готова верещати від щастя. Я була дуже рада за свекра, який, завдяки незнайомці, несподівано ожив.
– Боюся Сашкові сказати. Мені здається, він буде не радий, – нерішуче промовив Віктор Васильович.
– Я сама поговорю з ним! – заявила я, і цього ж вечора завела з чоловіком розмову про свекра. – Давно ти татові дзвонив?
– Днів п’ять тому, а що? – сухо запитав Олександр.
Я, не бажаючи приховувати нічого від чоловіка, розповіла йому про нову знайому Віктора Васильовича.
– Нічого собі! Я був певен, що батько любить лише маму! – З образою промовив чоловік. – Дурнею мається. Дякую, що підказала йому! – уїдливо додав Олександр, чим сильно здивував мене.
– Ти думаєш, що твій тато зовсім не вартий простого людського щастя? – обурилася я.
– Це зрада з його боку! – не вгавав Олександр, все більше лютуючи на мене. – Якого біса ти полізла туди, куди тебе не просять?! Не дай Боже він ще притягне до батьківського дому чужу тітку!
Я розгублено подивилася на чоловіка, а потім, з досадою підібгавши губи, процідила:
– Ти егоїст! Віктор Васильович гідний щастя! Він і так п’ять років один…
– Нехай зустрічається, з ким хоче, але не в батьківській хаті! Знаю я цих тіток: захочуть привласнити собі добротний дім, – роздратовано пробурчав чоловік.
Я не захотіла більше слухати марення Олександра і пішла до спальні.
Свекру я не стала розповідати про реакцію чоловіка. Я виставила все так, ніби йому байдуже, що робить батько.
Через місяць Віктор Васильович несподівано запросив нас до себе на вихідні.
Мені він шепнув про те, що хоче познайомити нас з Оленою Павлівною. Виявилося, що вже десять днів жінка мешкала у будинку свекра.
Я занервувала, дізнавшись про це, бо дуже боялася, що Сашко може влаштувати у батьківському будинку скандал.
Однак, на моє щире здивування, чоловік повівся цілком стерпно. Він не прогинався, але й не поводився по-хамськи.
Швидше, тримався нейтрально і, майже не контактував з обраницею Віктора Васильовича.
Однак, до кінця вечора покликав батька вийти на ґанок. Чоловіків не було близько години.
За цей час я встигла поспілкуватися з Оленою Павлівною, яка здалася мені дуже милою та інтелігентною жінкою.
Коли за годину Віктор Васильович повернувся до хати, він був похмуріший за хмару. Від колишньої посмішки не залишилося й сліду.
Я влучила момент і відкликала його убік. Свекор засмучено повідомив мені про те, що Сашко наполягає на тому, щоб він переписав будинок на нього.
– Боїться, що Олена його відбере, – зітхнув Віктор Васильович від безвиході. – Я пообіцяв. На тижні поїдемо переробляти будинок на нього.
Я нічого не відповіла свекру. Я мовчки вислухала його і несхвально похитала головою, показуючи тим самим, що не схвалюю поведінку чоловіка.
Я була впевнена, що Сашко заспокоїться після того, як будинок стане його власністю.
Однак, ставши його власником, чоловік взагалі злетів з котушок. Він приїхав у будинок і вигнав Олену Павлівну.
– Що ж ти твориш, синку?! – благав Віктор Васильович. – Я ж з Оленою щасливий. Щасливий уперше за п’ять років!
– Тобі вже не потрібно нічого, не вигадуй! – різко обсмикнув батька Олександр. – По одному теж можна чудово жити!
Батько з осудом дивився на сина. Йому хотілося стукнути по столу кулаком і заявити, щоб той негайно припинив поводитися подібним чином і вказувати, як і з ким жити.
Однак, наступна фраза Сашка змусила його прикусити язика. Син сів навпроти Віктора Васильовича і суворо промовив:
– Будинок мій, щоб тут не було жодної Олени Павлівни. Дізнаюся, вижену вас разом!
– Куди ж я піду зі свого дому? – здивовано вигукнув батько.
– Він уже не твій – раз і, два – тобі доведеться жити в ньому за моїми правилами! – Сашко стиснув кулаки. – Сподіваюся, ти мене почув! Іди до неї, раз у вас таке кохання!
– Вона живе у квартирі з родиною доньки. Куди мені ще йти? – сумно зітхнув батько.
Весь світ для нього, після слів сина, знову став бляклим і нестерпно сумним.
Чоловік настільки засмутився, що звернувся до мене з проханням, допомогти йому переконати Сашка.
– Я зроблю все, що в моїх силах, – пообіцяла йому я, розуміючи, що зіштовхнути чоловіка з наміченого шляху буде тяжко.
Багато разів я намагалася натиснути на Сашка і переконати, що він не має рації у своєму рішенні, але той продовжував стояти на своєму.
– Ні! Жодних дам там більше не буде! Якщо батькові щось не подобається, нехай чухає на всі чотири боки! – незворушно заявив він, ніби навіть був гордий тим, що творить.
– Батько побіситься і заспокоїться. Через маму не сконав, і тут нічого з ним не буде.
Два місяці Віктор Васильович то сам, то через мене намагався достукатись до сина.
– Почуй мене, прошу! Як я житиму далі? – благав Сашка батько, але той продовжував залишатися непохитним.
Після останньої розмови Віктор Васильович зненацька зник. Я згадала про нього після того, як свекор не подавав звістки протягом трьох днів.
Я сама почала дзвонити чоловікові, але він не брав слухавку. Схвильована, я зателефонувала Олені Павлівні, але та відповіла, що Віктор Васильович і від неї не бере слухавки.
– Сашко, терміново їдемо до села! Мені страшно, – злякано промовила я.
– На вихідних і поїдемо, не до цього зараз…
– Твій батько не виходить на зв’язок! Невже це тебе не турбує? – розгнівано закричала я на чоловіка.
Після моєї наполегливості Сашко таки здався, і ввечері ми поїхали до села.
У будинку Віктора Васильовича горіло світло. Чоловік покривив обличчя і з докором глянув на дружину.
– Вдома він. Де йому ще бути?
Я нічого не відповіла чоловікові. Я вискочила з машини й поспішила до будинку. За хвилину пролунав мій надривний крик.
Сашко прискорив крок і вбіг у хату. Я плакала на порозі. Не витримавши тиску сина, Віктор Васильович вирішив, що життя на цьому закінчено, і ввірвав собі віку.
Попри те, що сталося, Сашко не вважав себе винним. Він звинувачував у всьому слабкого батька, та Олену Павлівну, яку навіть не пустив попрощатися з Віктором Васильовичем.
Я два тижні приходила до тями й звинувачувала чоловіка в тому, що сталося зі свекром.
Я змінила до нього своє ставлення і навіть почала замислюватися про розлучення з Сашком, з яким прожила у шлюбі двадцять п’ять років.
Помаленьку я прийшла до тями й заспокоїлася, проте, образа на чоловіка нікуди не поділася.
Він продовжував вдавати, що ні до чого не причетний, хоч у глибині душі, мабуть, розумів, що тільки він один у всьому винен!
Я взагалі вважаю, що свекру не потрібно було переписувати будинок на Сашка! І не потрібно б тоді було потурати на його погрози та закиди!
Послав би сина, якомога далі, і жив би приспівуючи зі своєю обраницею! Так ні, треба все ускладнювати!
Ми самі собі городимо перепони в бажанні догодити дітям, а потім доживаємо віку безхатьками!
Правильно моя мати говорить:”Нікому не буду будинок відписувати! Не стане мене, хоч по цеглині його рознесіть!” А ви що скажете з цього приводу?
