Напевно, з багатьма буває таке: звинувачують у тому, чого людина не робила. Довести свою правоту в таких випадках буває дуже важко, і навіть, якщо справедливість переможе, неприємний осад залишиться назавжди.
У мене саме так і вийшло, і зовсім не з моєї вини. Закінчилася історія в матеріальному плані благополучно, але морально мені й зараз, через кілька років, важко.
Була в мене подруга. Вона і зараз жива здорова, просто перестала бути подругою. Ми навчалися в одному класі, особливо близькими не були, але жили поряд, та спілкувалися.
Одного разу вона зайшла до мене, та попросила дозволити скористатися моєю ванною – вимити голову, прийняти душ,- у неї вдома ремонт. Я, звісно, впустила. Вона зробила свої справи, подякувала, та пішла.
За хвилин п’ять дзвінок, відчиняю, — вона. Відпихає мене, біжить у ванну. Я, звичайно, нічого не розумію, іду за нею. Вона вже назустріч, з обличчям непохитного судді:
– Де мій ланцюжок?
Я дивуюсь, а вона пояснює:
– Перед тим, як приступити до водних процедур, я зняла золотий ланцюжок з кулоном, і поклала його на поличку, а зараз ланцюжка немає. Це може означати лише одне – ти його вже знайшла і приховала.
Жодні мої пояснення та запевнення не приймалися, почався жах. Вона кричала, що я злодійка і сволота, що кулон коштує купу грошей, що він взагалі неоціненний, тому що пам’ять бабусі!
Що вона зараз викличе поліцію і в мене буде обшук, а ще подзвонить своїм друзям і вони щось зі мною зроблять. Вона навіть сама була готова до мене руки простягти, замахувалася, а я відхитнулася.
Я просто не знала, що робити, м’яко кажучи, була шокована, та просто дивилася на озвірілу подругу. А вона, кричала, не припиняючи, і вже навіть почала плакати. Раптом опускає руку в кишеню своєї літньої сукні і… дістає свій ланцюжок із кулоном!
Знаєте, якою була її реакція?
– Ой, так ось він! А я й не помітила! Ой, ура-ура, він мені такий дорогий! Хі-хі, добре хоч до поліції не дійшло! Ну я пішла, пока.
Я змогла тільки сказати:
– Пішла геть – і зачинила двері. Потім я просто сіла та розплакалася.
Не тому, що я злякалася цієї божевільної! Не тому, що мені було дуже шкода втратити подругу. Мені просто було прикро!
Вона без вагань вирішила, що я її обікрала. Як вона могла на мене таке подумати? Чому вона мені в обличчя репетувала такими страшними словами? Про мене ніхто не сказав би, що я нечиста на руку.
Звичайно, будь-яке спілкування припинилося, я не можу зараз із нею навіть привітатись. Не можу, та не хочу! Вона навіть не вибачилася, а продовжувала поводитися, як ні в чому не бувало.
Єдине, що вона сказала:
– Ну що ти образилася, ну буває, помилилася. Це після «злодій і сволота», після погроз та розмахування руками перед моїм обличчям?
Не знаю, може, це я не права, і надаю надто великого значення дрібницям, але я так не думаю. Для мене це зовсім не дрібниці! А ви що скажете з цього приводу?
