Я вже не знаю, плакати мені чи сміятися. Ситуація дратує до нервово зриву.
Буває таке, що кровні родичі зовсім чужі один одному. У цьому ніхто не винен, тут не потрібно шукати глибокого сенсу – просто люди іноді зовсім різні.
У мене так сталося з рідним братом. Він з’явився, коли я була досить велика, в мої дев’ять років. Це суттєва різниця. Всі мої підліткові роки, скільки пам’ятаю себе, не могла нормально погуляти з подружками та виділити час на себе. Тому що одразу ж, як я робила уроки, мама просила допомогти з братом. Я, власне, більше злилася на нього за підсумком, тому що мені це здавалося дуже несправедливим.
Коли він трохи підріс, я вже щосили вливалася в доросле життя та уваги йому приділяла дуже мало. Ми зустрічалися в батьківському домі, але ми не мали спільних інтересів, тому ми майже не розмовляли.
Свою дитячу образу та почуття несправедливості я переросла і брата згодом сприймала як чиюсь звичайну дитину, не як рідного. Хоча, здавалося б, мала прив’язатися за всі ті роки.
Коли брат став більш-менш дорослим, йому вже було нецікаво спілкуватися зі мною. На загальних зустрічах він ввічливо вітався, і майже відразу йшов у своїх справах. Мама охала, що ми обидва поводимося некультурно, але я тільки знизувала плечима. Мені на його ставлення до мене було все одно.
Мені ще не стукнуло тридцяти, коли я отримала через маму запрошення на весілля брата. Я трохи здивувалася, бо не знала, що брат вже був у стосунках, та ще й таких серйозних.
Але запрошення прийняла, подарунок купила і на урочистість пішла. Спілкувалася з родичами, їла смачні салати та вигулювала нову святкову сукню. Так, ще довелося весь вечір втирати хустинкою носа мамі, яка починала плакати від зворушливих емоцій. Дуже сильно була рада за синочка, мабуть.
З братом, власне, того дня я так і не поспілкувалася. Тож ми з його обраницею по-нормальному познайомилися вже на другий день. І так сталося, що я їй не сподобалася.
В мене не солоденький характер, я це знаю. Мені багато разів у житті траплялися люди, з якими нам зовсім не по дорозі. Чи не збігаються життєві погляди, цілі. Ось і невістка виявилася з таких.
Вона живе своє найкраще життя, всіляко розважається, не відмовляє собі у маленьких життєвих радощах. Постійно хвалиться новою косметикою, одягом, походами до кафе. Викладає гарні фотографії у соцмережі, регулярно зустрічається із подружками.
Мій підхід до життя їй категорично не сподобався. Я ж забезпечую себе сама, багато працюю і не терплю розпещеність. Начебто й слова поганого їй не сказала, але все одно не зійшлися.
Власне, сумувати з цього приводу я й не планувала. Брату ж із нею жити, а не мені. У цьому думка у нас трьох збіглася, що приємно.
Як результат – наступні три роки ми практично не бачилися. Кілька разів тільки перетиналися на сімейних урочистостях, але ненадовго. Подарунки один одному передавали через матір. Привітання – так само. Навіть на соцмережі одне одного не підписані.
І всіх, начебто, все влаштовує. Але наша мати підіймає паніку під час кожної зустрічі.
Дуже їй не подобається така роз’єднаність. Не добре, що однокровні родичі так віддаляються. І оскільки брат на мене не звертає уваги через дружину (на мамину думку), я зобов’язана насамперед знайти контакт із нею. Йти назустріч, наполегливо спілкуватися, приходити у гості.
Навіщо? Ну так треба. На це питання мама не може дати тямущої відповіді. Просто не подобається їй, що в її дітей дві різні сім’ї.
Але нас все влаштовує! І мене, і брата ніхто не примушував робити такий життєвий вибір. Я працюю і все ще не переймаюся сім’єю, бо мені так подобається. Брату подобається приходити додому де тепла вечеря та красива дружина. Всі щасливі!
Але маму на цій темі пряме переклинило. Останнім часом вона ні про що інше не говорить, окрім як про загальне примирення. І насідає із цим, як я зрозуміла, виключно на мене, бо «ти ж старша».
За останні пів року вона з цим усім так набридла, що, мабуть, незабаром у нас відбудеться важка розмова. Мені не подобається, що цій темі приділяється так багато уваги. Настільки, що я готова припинити спілкування в принципі з усіма родичами, аби мені дали спокій.
