Життєві історії
Ліза щодня проїжджала через вокзал дорогою на роботу. Звична дорога, знайомі обличчя, метушня ранку. Але Ліза вже давно не звертала уваги на метушню. Її погляд завжди затримувався на
— Лікарю, до вас можна? У двері заглянуло зморщене обличчя з хитрими очима. — Так, так, заходьте. Лікар Павло Антонович кивнув, не відриваючись від паперів. І в кабінет
– Ти коли мені збиралася повідомити, що у тебе є великий будинок за містом? Чому я маю тулитися в кімнаті гуртожитку, а ти в цих хоромах? Змінюймося! Валентина
– Більше ніколи не проси мене посидіти з цим дівчиськом! – верескливо кричала в слухавку червона від злості Людмила. – Це не дитина, а якийсь монстрик! Що? Та
Маленька лікарняна палата була занурена в напівтемряву. Тьмяне світло каганця ледве освітлювало обличчя підлітка. Їй ледве виповнилося п’ятнадцять, але доля вже подарувала їй випробування, які б зламали й
Ні, він не кликав її, не кричав услід машині, що їде, і жінці, що зникала в темряві. Він просто сидів і проводжав її поглядом, намагаючись утримати в пам’яті
– Славко, може, встанеш із дивана і допоможеш мені розібрати сумки? – з явним невдоволенням гукнула Марина. – А потім що? Обід приготувати та черевики всім почистити? –
Тамара Опанасівна чекала вечірній дзвінок від доньки. Не щодня дочка дзвонить, справ багато в неї, не встигає. – Мамо, ну нарешті ти вийшла на пенсію! Скільки можна працювати,
– Марто, кинь це! – крикнула я, побачивши, що наша вівчарка щось тримає в зубах біля хвіртки. Була сьома ранку, я вийшла погодувати курей. Марта зазвичай зустрічала мене
Лара завжди жила з мамою та бабусею. Тато в неї, звісно, був, але дівчинка його ніколи не бачила. – Тато? – Усміхнулася на питання шестирічної онуки бабуся. –