Дівчина років вісімнадцяти, зіщулившись, тупцювала біля крихітного будинку на відшибі містечка. Зігріваючи замерзлі руки диханням, вона озиралася на всі боки, не наважуючись увійти.
Ліхтарів у цьому районі зроду не було, будівлі тонули в темряві ночі, що наближається. Десь гавкав собака, рипіли гілки дерев під натиском вітру. Було дуже страшно.
– Заходь, коли прийшла! – сухенька старенька дивилася на Лєру уважно. Звідки тільки вона взялася:
– Майбутнє знати хочеш.. Милого приворожити – несхвально похитала головою – малюка чекаєш.. ох, рано.. рано..
– А звідки ви знаєте? – шумно проковтнувши грудку, що стояла у горлі, спитала дівчинка.
Стара криво посміхнулася і поманила її рукою за собою.
– Мені чи не знати навіщо ви до мене нишпорите.. недолугі, та наївні.. ех, молодість..
– Дров захопи оберемок, стара я, тяжко одній… ноги обтрушуй, – давала вказівки стара і Лєра слухняно все виконуючи, йшла слідом.
Усередині будинок був набагато просторіший, ніж здавалося на вигляд. У сінях усі стіни обвішані травами, від гіркого запаху дівчину закаламутило і вона прикрила рота рукою.
– Ну… що ж ти хочеш, люба, кажи – бабуся, важко дихаючи, сіла на лаву.
– Приворот, – опустила заплакані очі дівчинка – кинув, до Людки пішов.
– Ну, годі, годі, трави зіпсуєш мені, буде тобі присушка – шепотіла баба, та трави сухі в кулак складала. – Як теля за мамкою ходить, так і він за тобою ходитиме.
– П’ятки цілуватиме, – дівчина посміхнулася. – Ревнувати дуже буде, до кожного зустрічного. Про навчання забудь, на роботу одну не випустить. Народ жувати кожні два роки станеш, дітки гарні будуть, всі, як один. Знаєш це все?
Очі у дівчинки забігали, але головою згідно махає.
– Після руки простягати стане. Присушка, вона злість в серці народжує … карати буде сильно, все частіше … не просихатиме, та погулювати … знаєш, так?
Мовчить, до вхідних дверей притулилась, руки тремтять.
– Щастя твоє, мимо пройде. Суджений твій. А так би на руках носити став. Ну, що почнемо? – Потирає руками.
– Стривайте, зачекайте… а щастя моє, яке воно?
– Ну яке, яке? Високе, та плечисте. Сильне та вірне. Та тільки не твоє вже … почнемо?
– Зачекайте.. можна подумати.
– Що тут думати?! – бурчить – прийшла, значить вже все вирішила.
– Ні, я піду… я потім… я повернуся…
Стукнули двері. Усміхнулася бабуся. Молодість, недолугість, наївність. Хто б їй мізки свого часу вправив.. ех.. знову стукає.. що ж таке..
– Проходь… надумала?
– Ні… вибачте… а дитина? Як бути.. батьки не дозволять.
– Не дозволять? – чіпке око бачить пальто не дешеве, черевики модні. – Вони ж люблять тебе – Лєра киває – плекають.. ось і дитя твоє так само полюблять.
– А яким воно буде? Маля моє? – Притискає руку до живота, знову опускаючи очі.
– Яким? Найкращим, красивим, тямущим малюком.. радість твоя!
– А навчання? Як учитися далі тепер?
– Цей рік закінчити встигнеш.. відпустку візьми, як її там…
– Академічну, – шепоче дівчина.
– Так-так… все налагодиться, чекай… все, біжи.
– Дякую, ви справді чаклунка! Прям справжня! Добра! – крикнула дівчинка і зачинила двері.
– Бог з тобою, – хрестить двері старою худою рукою.
– Чаклунка! Он як! – посміхається собі баба Груня.
– Чаклунка! Яка ж з мене чаклунка! – заварюючи чай, бурмоче собі під ніс.
Чай смачний на травах, – м’ята, чебрець, ромашка. Гірчить, але корисний.
– Чаклунка! Придумали теж! З чим же ще, як не з розбитим серцем прийде дівчисько! А малюк? Він для кожної матері свій самий … і відучиться … і заміж вийде … все у неї буде добре!
Баба Груня чай відпила:
– Чаклунка! Ой, не можу! Недолуга голова! Самі придумають, самі повірять … а трави, – їх же кожен збирати та пити може, бо здоров’я бережуть вони, та сон охороняють.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням.
