Надія чудово пам’ятала своє дитинство. Коли мати знову з’явилася в її житті, зателефонувавши, – Наді було сорок.
***
Сім’я була цілком звичайною. Жили добре. Їздили відпочивати на море. Батька Наді не стало, коли їй виповнилося дванадцять, – оказія на заводі. Родині виплатили невелику компенсацію.
Щасливі моменти дитинства Надії скінчилися. Мати з горя почала заглядати в чарку. Її нічого не зупиняло. Втратила роботу, а Надя змушена була жити із бабусею, матір’ю батька. Там і без неї ротів вистачало, але бабуся її взяла.
П’ять років Надя жила в неї разом із тіткою Оленою та її дітьми. Бабуся її любила, а от сестра батька весь час намагалася образити, їжею дорікала.
Двоюрідні сестра та двоє братів могли й стукнути, коли бабуся не бачила. Через це Надя завжди намагалася бути поряд із бабусею, допомагала їй у всьому.
Надя вступила в училище до обласного центру. Бабуся допомогла грошима, а потім її не стало. Приїжджати навіть на канікули стало нікуди.
До матері? Вона не просихала. Намагалася Надя до неї ходити, тягнуло до рідного дому, але навряд чи мати це запам’ятала.
Після відходу бабусі її вдома й тітка не чекала. Гроші довелося заробляти самій. Надя бралася за будь-яку роботу.
Зустріч із Максимом відбулася ще під час навчання в училищі. Хлопець теж підробляв усюди. Виглядав завжди втомленим. Якось заснув на лекції. Викладач вдав, що не помітив, та й суворо з нього не питав, розумів.
Максима виховувала одна мати, яка мала вже останню стадію невиліковної хвороби. Надя рахувала гроші, що залишилися на обід у їдальні училища, вистачало тільки на макарони. Вона їх ікупила.
Максим підсів до неї і поділився котлетою, – дві купив. Так почалося їхнє знайомство та дружба. Спочатку була лише дружба, почали навіть працювати разом.
Після училища треба було шукати роботу за фахом, житло, – розпочинати доросле життя. Максим запропонував переїхати до нього. Стара п’ятиповерхівка, квартира на другому поверсі, вогкість восени, холод узимку, зате дах над головою.
– У нас із мамою дві кімнати. В одній вона, але я можу на кухні спати, мені так зручніше. А тобі диван. Ми впораємося. Тільки вибач, але тут безладдя. Я не встигаю, а мати зовсім не може.
Мати Максима зраділа, син не один залишається, їй було вже дуже важко, часто викликали швидку.
– Ви б одружилися, доки я жива. Привів дівчину, значить, треба одружитися. Погано так жити. Вона і в будинку прибирає, і готує на всіх.
Мати Максима пішла із життя через місяць після їхнього тихого весілля.
– Надю, а у нас ще й дача є.
– Дача?
– Я зовсім про неї забув, мама хворіла, я вчився, працював, не до неї було. А ось зараз у спадок вступати.
Дачу вони залишили, а квартиру захотілося змінити. Будинок старий, вогкість, грибок. Працювали, збирали. Максим брав додаткові зміни, Надія намагалася на всьому заощаджувати. Город дачний допомагав, – картопля та овочі свої.
Сусіди по дачі стали будувати великий будинок для цілорічного проживання. Ділянки дозволяли. Максим теж схотів будинок.
– А я згодна. Я ж із села. І діти зрадіють, їм тут подобається.
Усі накопичення вклали у будівництво, у кредит влізли, а коли переїхали, то й квартиру продали. Недорого, але кредити сплатили. Діти допомагали в облаштуванні будинку.
Дзвінок матері пролунав несподівано.
– Доню, пробач мені. Не хотіла тобі телефонувати, соромно дуже. Не вішай слухавку, я нічого не прошу. Мені залишилося зовсім небагато, я вже і в рот не беру. Останні дні доживаю.
– Мені треба віддати тобі борг, – мати плакала. – Цим не відкупишся, але заповіт я на тебе написала. Ти не дивуйся, я хоч і не просихала, але так вийшло, що крім мого будинку, у мене ще два є.
– Це від моїх чоловіків лишилося. Я ще двічі одружена була, крім твого батька. Роби з ними що хочеш.
Надя й сама розплакалася. Їй так не вистачало матері. Максим її заспокоював.
– Тобі треба поїхати, інакше потім ти не пробачиш собі. Останні ж дні, може місяць. Разом поїдемо я так і не знайомий з нею. Може, доведеться забрати її до себе.
Мати Надії лежала в лікарні, схудла, темні кола під очима, суха жовта шкіра.
– Вибач, дочко, – це були її останні слова.
Похорон, поминки, все пройшло. Після похорону з’явилася тітка Олена. Та сама, – село ж одне.
– Надія! Час борги віддавати. Я тебе виховувала, годувала, напувала, в люди вивела. Була тобі замість матері. Вважай, що це компенсація за ті роки.
– Будинок твоєї матері мені не потрібний, він старий, а ось два інші будинки залиш братам. Вони одружилися, у них сім’ї, а блукають у місті по орендованих квартирах.
– Як тільки вступиш у спадок, то одразу зроби їм дарчі. Вони зараз порожні, там ремонти потрібні, мої хлопчики цим займуться. Саме навесні і почнемо облаштування.
– Ви мене не утримували, це робила бабуся! І чому я маю давати щось братами, які мене карали і псували мені зошити?
– Це було дитинство! Не треба ображатись. Усі вже дорослі, всі серйозні. У квітні оформляємо документи, а поки що я пішла. Ми на тебе чекаємо. А будинок матері можеш продати.
– Ви ж багаті. Хлопці мої довідки навели про тебе. Будинок величезний, машина гарна. Машину я й сама бачу. Не повірила їм, але тепер бачу. Дочка маргіналки, – а виховання моє.
– Мене бабуся виховала, а як її не стало, ніхто мені не помагав. Самі працювали і самі всього досягли.
– А виховання моє!
***
Через пів року тітка Олена зателефонувала і репетувала. Вона вже роздзвонила всьому селі, що сини будинки будуть продавати. Братимуть у місті іпотеку на ці гроші.
Хати продавалися, і покупці були. Тільки продавала їх Надія. Усі три будинки!
– Яка несправедливість! Дочка маргіналки, яку я виростила, у люди вивела, не хоче ділитися! А багата ж!
– Немає у житті справедливості! Мої сини старші від тебе, але їм в житті не пощастило, – квартир немає, машин немає, живуть на орендованих квартирах, їздять автобусом. А тут! І ділитися не хочеш. А маєш же чим!
Надія не вважала, що винна тітці та її синам. Нічого вона їм не винна! А якщо згадати все старе, то й спілкуватися не повинна, – було за що…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
