Моя подруга організовувала виступ одного відомого бізнес-тренера. Обговорюючи гонорар за 2 години свого виступу, він назвав суму і додав: «І по 7 тисяч гривень за кожні 10 хвилин моєї роботи понад домовлений час».
Тобто організатор повинен зробити так, щоб спікер вийшов на сцену рівно о 19, а рівно о 21 з неї пішов. Якщо його затримає хтось… ну, шанувальники, які бажають фото та автограф, наприклад, він готовий, але не безкоштовно.
Я ось коли слухаю такі історії, не втомлююся захоплюватись. От вміють люди вибудовувати особисті кордони. Ось вміють цінувати час! Ось молодці ж, га?
Я не вмію.
Якось в аеропорту Івано-Франківська, звідки я вилітала додому, до Києва, до мене підійшли скромні чоловік із дружиною та попросили передати довіреність доньці, яка мешкає у Києві. Звичайний папірець, нотаріально засвідчений.
Дочка зустріне мене в Києві, після прильоту, і забере документ.
Якби це була посилка, я не взяла б: страшно. Але це просто документ, чому не допомогти людям?
Я просто погодилася. Пояснила, що дуже поспішатиму, і важливо, щоб мене зустріли прямо біля виходу: мені ніколи буде бігати і шукати когось. “Так, так, звичайно!” – пообіцяли батьки.
І ось, приземляємось.
У квитках завжди пишеться час прибуття із запасом на отримання багажу. Тобто якщо там написано, що ви прилітаєте о 12-00, то (якщо літак вилетів вчасно) сяде борт об 11-40, а о 12-00 ви вийдете з аеропорту зі своєю валізою, виловленою на стрічці.
У мене час прибуття позначений як 20-35. Ми сіли о 20-15.
Я дзвоню дівчині, яка повинна прибути за довіреністю, сказати, що через 10 хвилин вийду (бо багажу у мене немає, тільки ручна поклажа).
– Як? – дивується дівчина. – Вже? Ви повинні були прилетіти о 20-35, плюс час на багаж. Я тільки виїхала, планувала прибути до дев’ятої в аеропорт.
Тобто дівчина не готова приїхати раніше, жертвуючи своїм часом – але щедро ризикнула моїм. Мені ліньки пояснювати їй, що літак прилетів вчасно, треба вирішувати, що робити.
Я пропоную варіант. Кажу:
– Я зараз візьму таксі і поїду додому. Живу в 30 хвилинах їзди від аеропорту, прямо від Борисполя. Ви тоді не їдьте в аеропорт, розверніться, я скину адресу, зустрічайте мене біля під’їзду.
– Я їду на дизелі до аеропорту, він прибуде о 21 годині, вийти не можу. Ви не зможете зачекати?
– Не зможу, – я дратуюсь. – Я ж попереджала, що поспішатиму.
– Ну, я ж не винна, що ви прилетіли раніше! Це обставини! – Дівчина теж не задоволена ситуацією.
– Ми прилетіли вчасно.
– Ну як же… Час прибуття вказано…
– Дівчино, – холодно кажу я. – Ви мене підвели. З поваги до ваших батьків похилого віку, я зараз знайду в аеропорту людину, якій передам документ. Ви приїдете та заберете. Хоча можу нікого не шукати і ні з ким не домовлятися, а просто поїхати додому та скинути вам адресу, а ви шукайте мене потім по всьому Києву… Будь ласка, цінуйте чужий час, особливо коли вам роблять послугу.
І скидаю дзвінок.
З мого боку це нечемно, але я втомилася. Втомилася після перельоту та втомилася від того, як просто чужі люди розпоряджаються моїм часом.
Підходжу до баріста у маленькій кав’ярні в аеропорту.
Кажу:
– Можна я залишу тут документ, його заберуть за хвилин 30?
– П’ятсот гривень, – відповідає бариста.
– За що? – дивуюся я.
– За те, що я – не пошта.
Геніально. Чудовий кейс! Чудовий урок! Будь-яка послуга коштує грошей. Мені навіть на думку не спало там, у Франківську, коли до мене підійшла літня пара з цією довіреністю, оцінити її в якусь суму.
А комусь прийшло. І він не поганий і не хороший, і я не погана і не хороша, ми просто РІЗНІ.
У результаті я домовилася з дівчиною, яка продає квитки в касі. Вона сиділа, сумувала, я пояснила їй ситуацію і Розважила фразою:
– Якщо ви теж зараз скажете «п’ятсот гривень», я зомлію від того, які всі просунуті…
Вона погодилася посторожити чужу довіреність безплатно.
Я скинула її телефон і місцезнаходження кас дівчині з дизелю смс-кою. Розмовляти не хотіла, хай думає, що я хамка.
У відповідь ні «дякую», ні «відвали».
Теж добрий урок мені. Роби добро за велінням серця, а не в очікуванні подяки.
Таксист, який віз мене з аеропорту, і якому я розповіла цю історію, сказав, що він би теж з радістю монетизував чуже нахабство, запропонував би варіанти:
– я готовий почекати – тисяча,
– я знайду тут людину, якій передам – п’ятсот,
– я їду додому, а ти їдеш за мною – триста (за зіпсований настрій).
Як швидко змінюється цей світ! Я за ним не встигаю…
