Після важкого трудового дня я не поспішаючи йшла вулицею, повністю занурена у свої думки. Щоб приготувати на вечерю, у чому піти в суботу на ювілей до подруги, що подарувати синові на п’ятнадцятиліття, думки бумерангом проносилися в моїй голові. Я зупинилася на пішохідному переході, чекаючи зеленого світла, як раптом почула, що мене хтось гукнув.
Обернувшись, я побачила літнього чоловіка. Він був не дуже охайно одягнений і явно перебував у нетверезому стані.
– Оленко, привіт, – сказав він мені. Я дуже здивувалася. Звідки той чоловік знає моє ім’я?
– Вітаю, – насторожено відповіла я. – Ми знайомі?
– Звісно знайомі, – усміхнувся чоловік, – це ж я, твій тато.
Уважно придивившись, я впізнала знайомі риси. Востаннє я бачила свого батька, коли мені було сім років. Тоді він виглядав зовсім інакше, напевно, тому я його й не впізнала.
– Що ти тут робиш? – Ошелешено відповіла я. – Що хочеш від мене?
– Чому ж ти так грубо з батьком? Я ж просто так до тебе підійшов, – сказав тато.
Мама з батьком розійшлися, коли я тільки-но пішла до першого класу. Тато вів не найкращий спосіб життя: гуляв, пив, грав у ігри, зустрічався з іншими жінками.
Мати до останнього намагалася зберегти сім’ю.Терпець її урвався, коли одного разу батько в стані гарячки вдарив її по голові. Цього вже мама не витримала та не пробачила і відразу ж, зібравши речі батька, виставила того на вулицю.
Я дуже тяжко переживала всю цю ситуацію. Мені було шкода маму, але водночас я дуже сумувала за батьком. Спочатку він приходив до мене, купував солодощі, іноді у вихідні забирав до себе з ночівлею. Але тривало це недовго. Якоїсь миті він просто зник. Зник і більше не з’являвся.
Я дзвонила йому, приходила до нього додому, шукала, але все було безрезультатно. Він просто зник, ніби його не було. Знайомі казали, що бачили мого батька на вокзалі з валізами, він сідав в автобус.
Я не розуміла, чому він так зі мною вчинив. Адже він міг мене попередити, поговорити, порозумітися. Я дуже переживала і часто плакала з цього приводу.
Потрібно було багато часу, мені вже було років 14-15, коли я зрозуміла для себе: якщо тато зміг так легко викреслити мене зі свого життя, то й у мене вийде.
І ось, майже через тридцять років, батько стоїть переді мною і намагається налагодити спілкування.
– Я розмовляю з тобою так, як ти цього заслуговуєш, – відрізала я.
– Оленко, вибач, що свого часу покинув тебе і поїхав, – спробував розчулити мене батько. – Але інакше я не міг вчинити. Я мав проблеми, тому мені довелося поїхати.
– Ти міг попередити мене, попрощатися, ну чи хоча б подзвонити! – Зірвалася на крик я, – але ти нічого з цього не зробив!
– Мені дуже шкода, що я не бачив, як ти росла. Натомість зараз я бачу, що ти просто красуня, – сказав тато.
– Пробач, але мені треба йти, на мене чекають вдома, – відповіла я і, розвернувшись, попрямувала в бік будинку.
Сподівалася, що я дала зрозуміти батькові, що не хочу спілкуватися з ним і більше його не побачу. Але я помилялася. Я пройшла ще кілька метрів, як тато знову мене гукнув. “Та що йому потрібно?” – подумала я.
– Що ти ще хочеш?! – обурилася я. – Я начебто чітко позначила, що не хочу з тобою спілкуватися, та й сенсу в цьому не бачу жодного!
– Чи не могла б ти позичити мені сто гривень? – тихо промовив батько, – не вистачає на хліб.
– Де ж ти був, коли нам із мамою теж на хліб не вистачало?! – обурювалася я.
Він мовчав. Якоїсь миті мені навіть здалося, що очі батька заблищали, і він ось-ось заплаче. Зібравши всю свою волю, я розвернулась і пішла. Я йшла, а сльози котилися по обличчю.
Стільки років минуло, треба ж … І в мене навіть у серці защеміло щось, попри те, що цієї людини для мене вже давно не існувало.
Можливо, це було дуже жорстоко з мого боку, але я не могла інакше.
Він кинув маленьку мене, зрадив.
Як згадаю, як тяжко я це все переживала, як було тяжко нам з мамою. І нехай зараз я виглядала як безсердечне стерво, але це краще, ніж бути обдуреною і відданою знову. Ми з ним давно чужі люди один одному.
