Через бажання чоловіка мати сина наша родина на межі розлучення. Я народила дитину, але дівчинку, а чоловікові хочеться, щоб був спадкоємець. Каже, що як не народжу йому сина я, то народить інша. Зрозуміло, що це означає – він піде до жінки, яка зможе подарувати йому сина. Я ж народжуватись боюся, надто важко мені далася дочка, надто складно мені зараз.
Я вийшла заміж за Олега у двадцять чотири роки. Кохання було неземне, таке, що дух захоплювало, надихатися один на одним не могли. Думала, що так і пройдемо рука в руці дорогою життя. Але з появою дитини все змінилося.
Вагітність настала майже відразу. Я була щаслива, чоловік щасливий, батьки теж щасливі – всі з нетерпінням чекали, коли з’явиться дитина. Мені було байдуже, хто буде, хлопчик чи дівчинка. А ось у чоловіка була інша позиція, йому потрібний був син.
– У моїй родині у всіх сини. У брата вже двоє синів, тож і в нас теж буде син, – був упевнений чоловік.
Виношування протікало важко. Кілька разів я мало не втратила дитину. Довелося довго лежати на збереженні. Із-за ліків завжди був якийсь млявий настрій, сильно зростала вага, були набряки, дуже боліла спина та коліна.
Олег намагався мене підтримувати, все примовляв, що я маю триматися заради себе, нього та сина. Коли ж УЗД показало, що буде дівчинка, чоловік не повірив, сказав, що просто лікарка не розгледіла як слід. А я з тихим жахом чекала на появу дитини.
З’явилася, звістно дочка. Чоловік зустрів цю звістку похмуро. Привітав, забирав із квітами, але видно було, що він незадоволений. До дитини не підходив, а за місяць заявив, що хоче зробити тест ДНК.
– У нас у роду завжди пацани народжувалися, не могло в мене доньки вийти.
У мене з-під ніг пішла земля. Мене запідозрили у зраді. Я погодилася на тест, приховувати не було чого. Коли він підтвердив, що дитина від чоловіка, він трохи розслабився, навіть просив вибачення, але все одно до дитини не підходив.
А мені так потрібна була допомога. Лікарі поставили доньці кілька поганих діагнозів, але сказали, що це все можна виправити, головне терпіння. А ось воно якраз закінчувалося.
За пів року я вже була на межі нервового зриву. Чоловік став віддалятися, проблемна дитина не давала жодної хвилини спокою, у мене самій після пологів здоров’я залишало бажати кращого, а допомоги чекати не було від кого. Довелося навіть мамі брати відпустку, щоб я могла банально отямитися. Інакше я дійшла б до ручки.
І ось на тлі всього цього чоловік затіяв розмову про другу дитину.
– З дочкою сталася осічка, більше це повторитися не повинно. Нам потрібен син, – поставив мене перед фактом чоловік.
Мене пробило на нервовий сміх. Я не відновилася остаточно після першої дитини, у доньки ще не всі діагнози зняли, вона постійно вимагає моєї уваги, а чоловік підбиває мене на другу дитину. Я сказала, що поки що не готова на цей подвиг.
– І коли ти будеш готова? Років через п’ять? Ні, це занадто довго, я стільки чекати не маю наміру. Готовий зачекати рік максимум. Але май на увазі, не народиш мені ти сина, народить інша.
Ці слова мене підкосили. Я дуже люблю чоловіка і боюся його втратити, але й уплутуватися в самогубну авантюру я не хочу. Не витягну я народження ще однієї дитини ні фізично, ні морально.
– Розлучатись тобі треба. Це не річ, такі умови ставити. Ти не інкубатор. До того ж хто дасть гарантію, що цього разу точно буде хлопчик? Задумайся ще ось про що – він зараз до дочки не підходить, а що далі буде? Ти уявляєш, як дитині житиме з батьком, який її ігнорує, – переконує мене мама.
Я все розумію. І мама права, і сама я відчуваю, що не впораюся ще з однією вагітністю. Але так страшно розпочати розмову з чоловіком на цю тему. Адже це означає, що буде розлучення, а я не хочу залишитись без чоловіка, я його кохаю. Але мама права, доньці з таким батьком буде тяжко.
Не знаю що мені робити. Я заплуталась. Будь-який вихід мені здається неправильним та жахливим.
