Я – вже давно стара, не старезна, звичайно, але здоров’ям слабка. З чоловіком більшу частину життя прожила душа в душу. Ось тільки кілька років тому його не стало. Я зрозуміла, що мені дуже самотньо.
Щоправда, є у мене рідний син Мишко. Він, звичайно, теж дорослий: дружина, дочка Машенька, робота. На жаль, ні в сина, ні в онуки з невісткою на мене часу немає.
Так сталося, що допомагає мені дальня родичка Оля – ровесниця моєї Маші-студентки. Річ у тому, що у мене був старший брат Гнат. Характером він пішов у діда: гарячий був, і любив випити.
Нерідко брат потрапляв у якісь колотнечі. Батьки не раз витягували його з в’язниці та витверезника. Що вони тільки не робили з недолугим сином: і кодували, і замикали, і до бабок возили – все безглуздо.
Бешкетник – він і є бешкетник, пробач Господи. У результаті, коли Гнатові було 27 років, його в бійці зачепили ножем свої ж «друзі». Винних не знайшли, а в брата залишилася дружина та донька.
Дружина була недолугою. Вона так само як і Гнат, любила випити й не закушувати. Донькою вона не займалася. А та тільки рада була: до школи можна було не ходити. У результаті після одинадцятого класу дівчинка чекала дитину. Я дізналася про це, коли мене запросили на виписку з пологового будинку.
До того моменту я сама вже була бабусею і няньчила Машу внучку. Але коли я побачила маленьку Олю в конверті, у мене в серці щось защемило. Вона була зовсім не схожа на матір.
Ім’я батька Олі ми так і не дізналися. Втім, як показав час, за характером Оля також відрізнялася від усієї рідні з боку Гната. Я частенько забирала Олю до нашої з чоловіком квартири.
Він був не проти того, що я няньчилася з маленькою. Матері не було до Олі жодної справи. Вона або цілими днями працювала, або була у нетверезому стані. Я купувала дівчинці одяг та дитяче харчування.
Ішов час, я часто гуляла в парку з двома онуками: рідною Машенькою та нерідною Олею. Але я намагалася не поділяти дівчаток. Їм було весело удвох, вони не сварилися та не ділили іграшки.
А потім, коли вони пішли до школи, Маша з Олею перестали спілкуватися. У них були різні інтереси та розуміння життя. Маша жила у повній родині без матеріальних проблем, обласкана та закохана батьками.
Оля ж змушена була скрізь пробивати собі дорогу. Її часто дражнили однокласники, а мати ніколи не вступалася за дівчинку. Коли Маша з Олею стали студентками, різниця між ними стала ще більш очевидною.
Маша заїжджала до мене, в кращому разі, раз на місяць на пів години. Вона розповідала про те, як у неї все добре, щебечучи, як пташка, а потім швидко відлітала додому. Жодного разу рідна онука не спитала: «Бабусю, чим тобі допомогти?
Чи не потрібно хліба, чи ліків? Можливо, підлогу помити?». Маша не вважала за потрібне це зробити, а я соромилася її попросити. Натомість Оля приїжджала до мене щовихідних.
З самого порога вона брала в руки ганчірку і без прохань починала витирати пилюку. Жодного разу вона не приїхала з порожніми руками. Оля чудово пам’ятала, що я люблю чай із лавандою, і весь час його купувала.
Я розуміла, що все більше прив’язуюсь до цієї дівчинки й шкодувала, що рідна онука до мене ставиться набагато гірше. Остаточно я в цьому переконалася, коли зламала взимку ногу.
У старості кістки дуже тендітні. Я йшла недалеко від поліклініки та послизнулася, потім я почула хрускіт і знепритомніла. Благо, лікарі мене побачили та оперативно відвезли до лікарні.
Там мені наклали гіпс від коліна до п’ят. Я зателефонувала синові, щоб розповісти про те, що сталося. «Мамо, може, ти полежиш кілька тижнів у лікарні? Як ти збираєшся по квартирі пересуватися?», – запитав у мене Мишко.
«Синку, не хочу я в лікарняній палаті лежати. Вдома і стіни допомагають», – запротестувала я. “Добре, як скажеш”, – відповів мені син і відвіз мене додому. Приїхали невістка з онукою Машею.
Вони привезли мені продуктів, посиділи на доріжку і поїхали додому. Наступного разу Мишко приїхав через три тижні, коли настав час їхати на знімок та знімати гіпс.
Зате Оля провідувала мене через день. Вона і готувала, і прибирала, і читала мені вголос книжки, попри те, що щодня ходила на заняття до вишу. Я навіть відчула себе ніяково, тому що молода дівчина доглядала мене як дитину.
Коли я сказала про це Олі, вона аж руками сплеснула: «Ну, що Ви таке кажете, бабусю?! Ви стільки хорошого мені зробили: завжди добрим словом зустрічали. Тепер я зрештою можу відплатити добром за добро».
Ну, як не любити цю дитину? Через місяць після того, як мені зняли гіпс, я зібрала документи та поїхала до нотаріуса. Я вирішила: перепишу квартиру на Олю. Ось, тільки Мишко з Машею на мене образилися через це.
Звичайно, я нікому нічого не говорила з приводу документів. Син сам завів розмову: «Мамо, Маші непогано було б своє житло мати. Можливо, вона переїде до твоєї квартири, а ми тобі купимо меншу».
«Вибач мені, Мишко, але нічого не вийде. Ця квартира залишиться Олі». «Мамо, ти у своєму розумі?! Який Олі? Цій приблуді?!», – заревів син. «Вона не приблуда, а моя внучка, – спокійно відповіла я. – І багато мені допомагає».
«Та вона лише заради квартири це робить. Невже ти сама не бачиш?», – не заспокоївся Міша. Після нього приїхала до мене Маша, яку я не бачила вже кілька місяців.
“Бабуся, невже ти хочеш мене на вулиці залишити?”, – заголосила онука. «Чому ж одразу «на вулиці»? Твої батьки мають квартиру. Ти – їхня єдина дитина, вона залишиться тобі у спадок», – відповіла я.
Після цього Маша розплакалася. Вона говорила, що Оля – двоособова та продажна дівка, і тільки вона, Маша, любить та цінує свою бабусю. Ось тільки мене такими спектаклями не проймеш.
Я не збираюся змінювати своє рішення. Я сказала Олі про те, що квартира в майбутньому належатиме їй. Вона ні в яку не погоджувалась приймати мій подарунок. Потім вона змирилася, але не перестала приїжджати й відвідувати мене.
А ось син з онукою зникли. Мишко заявив, що більше ноги його не буде у моїй квартирі. Власне, й раніше так було. Я нічого не втратила.