Через наші постійні сварки я втрачаю впевненість у собі

Ми часто сваримося із чоловіком. Я дуже втомилася, і мій емоційний стан залишає бажати кращого. Через наші постійні сварки я втрачаю впевненість у собі.

А найбільше мене хвилює те, що діти чують це все. Чоловік у мене з таких людей, що навіть у звичайній розмові голос у нього гучний, а якщо вже сваримося, його чутно дуже добре.

Моїй старшій дочці 13 років і дуже хвилююся, через те що все це відбувається у неї на очах. Не хочу, щоб вона хвилювалася і головне, не думала, що так має бути в сім’ї.

Цей шлюб у мене другий. У 18 років я завагітніла, вийшла заміж. Життя не склалося, обидва молоді, чоловік тільки прийшов з армії, хотів погуляти. Я його чекала і любила, але до спільного життя ми не були готові. Розлучилися після трьох років стосунків.

Зла на нього не тримаю, розумію, були обидва надто молоді. Але після розлучення дала собі слово: заміж не піду ніколи! 10 років ми жили з донькою вдвох. Не скажу, що було легко, але я почувала себе спокійно та впевнено.

Один мінус – не було свого житла. Жили із донькою у гуртожитку. Потім я познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком. Стали зустрічатися, дуже подобалися одне одному, у нас багато спільного, і він добре і серйозно ставився до мене.

І тут знову історія повторюється, я вагітна! Говорю йому про це, він радий, не проти, і ми вирішуємо жити разом. Орендували квартиру (на купівлю свого житла грошей, звичайно, не було) і розписалися. І почалися всі ці сварки. Він може завестися від будь-якої дрібниці, з одного слова.

Коли у мене поганий настрій, теж злиться. Поскаржитися, що я втомилася теж не можна. У квартирі чисто, теж погано. Каже: «Робити тобі нема чого, то ти прибираєш щодня».

І ось я почала замислюватися, навіщо я йшла заміж знову? Чи маю я терпіти, чи треба йти? Я така людина – не люблю скандалити, вважаю, що все можна і мирним шляхом вирішити, але якщо мене щось не влаштовує, я теж не мовчу.

Але ж я спокійно розмовляю, завжди готова йти на розумний компроміс. Але є люди, які не хочуть йти на компроміс. Я часом просто у розпачі. Втекти від нього нікуди. Залишитися на орендованій квартирі? Я не впевнена, що у мене на це вистачить грошей.

Я ще в декретній відпустці, молодшій доньці лише рік. Але й терпіти теж не можу. Чи варто жити з цією людиною далі? Часто плачу, і ховаюся від старшої доньки, щоби не почула. Як жити далі?