Через ситуацію в сім’ї, коли я була маленькою, у мене з’явився дикий страх, що чоловік піде з сім’ї. Типу, після цього життя закінчиться і я помру одна із сорока кішками.
За такий виверт психіки треба сказати спасибі моїй мамі, яка за батьківські штани трималася всіма кінцівками та ще зубами. Прощала йому все, аби він нікуди від неї не пішов.
Чи могла я за такої напруженої обстановки вдома вирости нормальною? Могла, мабуть, але мені не пощастило. Я міцно ввібрала мамині страхи та цінності.
Тому що чула постійно мамині істерики на тему “ой, та як же ми будемо жити, я ж не зможу одна, без чоловіка, нехай хоч такий, та свій”. Тато у мене був тим ще кадром. Гуляв праворуч і ліворуч, закочував мамі скандали, пиячив, міг їй ляпас вліпити, а вона тільки міцніше в нього вчепилася, щоб таке золото від неї не втекло.
Зараз батька вже немає. Натомість є мама, яка продовжує промивати мені мозок. Трохи і їй я зобов’язана своїм невдалим заміжжям, що затяглося.
Коли я у мами питала якоїсь поради, хотіла їй виговоритися, щось розповідала про наші з чоловіком стосунки, мама завжди була на боці чоловіка. Мені радила терпіти, не лаятися, всіляко ублажати чоловіка, а то він і піти може, а тоді ой, що буде. Помру на самоті нікому не потрібна.
Я п’ять років прожила у шлюбі з чоловіком, який в будь-якій мінімально конфліктній ситуації починав збирати валізу, розповідати про те, що йому нічого не варто розлучитися, а ось я потім лікті кусатиму.
На мене це діяло як гіпноз. Відразу всі розумні думки кудись пропадали, починалася істерика, паніка, я переконувала чоловіка, щоб він не йшов. Чоловік користувався своїм становищем на відмінно. Всі невигідні для себе розмови він зводив до репліки “якщо тебе щось не влаштовує, то я можу піти”, після чого я незмінно давала задню.
Розумом я почала розуміти, що це неправильно, мене використовують, я не хочу далі перебувати в цих відносинах, треба щось міняти. Але жахливий страх залишитися однією не давав мені вчасно зібратися, тому під час сварок я незмінно “пливла”.
Ще й мама моя зі своїм “правильно, доню, за сім’ю треба триматися” не давала перемикнутися на іншу модель поведінки. Але нещодавно все змінилося. Я думаю, що чоловік своєю нахабною поведінкою мене просто довів. Довів до того краю, що мені вже було байдуже, що буде далі.
Він піде? Добре. Я залишусь сама? Чудово. Моє життя буде зруйноване? Та куди далі. О мене хіба ноги ще не витирали.
І ось під час останнього скандалу, коли мені за сценарієм належало вже падати чоловікові в ноги та, ридаючи, благати про прощення, я пішла сама за валізами чоловіка. Відкрила одну із них і почала методично вигрібати його речі з полиць. Зібрала один, витягла його до коридору, пішла займатися наступним.
Звичайно, всі речі у дві валізи не помістилися, але я запакувала, що змогла, поставила валізи біля дверей і дала зрозуміти, що я нікого не тримаю. Чоловік був у такому шоку від моєї поведінки, ніби ангели спустилися з неба і танцюють ламбаду у нас у коридорі.
– Ти ж розумієш, що якщо я зараз піду, то це все, кінець, я більше не повернуся? – нагнітав чоловік.
Я була в стані анестезії. Жодних почуттів, жодних емоцій. Кажу ж, щось у мені зламалося. Вказала чоловікові на двері, але він йти не поспішав.
– Ні, давай поговоримо, давай розберемося. Не можна так з плеча рубати, – одразу ж пішов задки чоловік.
Але я таки виставила його з квартири, а сама лягла спати. Вимкнулася миттєво. Вранці стан був вже кращим, але бажання миритися з чоловіком не з’явилося.
Навіть дзвінок мами, якій зять вже встиг наскаржитися, і яка вирішила мене повчити розуму, нічого не перевернув у моїй голові. Я для себе твердо зрозуміла, що мені такий чоловік не потрібен.
Я була готова до розлучення, мені зовсім не страшно, я не вважаю, що мій світ звалився, а принижувати я більше себе нікому не дозволю, набридло постійно плакати та боятися розлучення.
Проте чоловік тепер бігає і крутить задом, як побитий песик, бо не чекав такого стусана від завжди покірної дружини. Нехай бігає, мені не шкода. Побігає та перестане.
А ось з мамою спілкування поки що довелося згорнути, бо її істерики, що я собі життя загублю, мене дратують. Нічого іншого вона мені сказати не може, а слухати те саме мені набридло.
