Чоловіча угода…

Павло стояв на порозі своєї квартири, ніяк не наважуючись подзвонити у двері. Там, за дверима, на нього чекала родина…

Він чув голоси дітей, десятирічного сина Костянтина, та улюбленої доньки, шестирічної Галочки. Діти прикрашали ялинку, адже сьогодні тридцяте грудня.

З-за дверей так смачно пахло, – це готувала його Марійка. Ось точно йому в житті пощастило. Красива, розумна, ласкава і водночас сувора, вона була йому доброю дружиною і відданим другом.

Познайомилися вони у студентські роки. Навколо Марії завжди крутилося багато хлопців, а обрала вона його.

Час був не простий, жили скромно, але на дітях не економили… все, що заробляли, витрачали на навчання та розвиток Костика та Галочки, на іграшки ніколи не скупилися.

І хоча Марія заробляла більше, у сім’ї завжди був незаперечний авторитет батька. Тато завжди був найкращий, – все знав, умів зробити, підказати та навчити. Діти його обожнювали, а він у них душі не чув.

Стоячи на порозі, він ніяк не наважувався подзвонити у двері, подивитись у вічі дружині та дітям і сказати, що він від них іде. Це вже вирішено точно.

Його нове кохання, його Тіна. Вона раптово увірвалася і заповнила собою все його життя. Як він міг жити без неї?!

Нове почуття накрило його з головою. Звичайно, дітей він не покине і завжди буде присутнім у їхньому житті… як інакше???

Вони ж не винні, що з роками їхня мати стала для нього нудною і не цікавою. І, зрештою, він же не з ними розлучається.

Минуло десять років.

Павло підійшов до дверей квартири, де колись був щасливий. Це було напередодні Нового року.
Дитячих голосів чути не було і смачних запахів теж.

Чи живе його родина за цими дверима, він не знав. За всі ці роки він жодного разу не бачив Костянтина та Галину. Якими вони стали?

Йому було соромно, що, попри всі свої батьківські пориви, він не допомагав своїй дружині та дітям ні грошима, ні порадою, ні увагою.

Так, він хотів, дуже хотів, але так склалося життя. Тіна обов’язково знаходила застосування всім його заробіткам, і так спантеличувала невідкладними справами, що і в гору не глянеш.

Тепер він розумів, наскільки брехливою і корисливою була ця мерзенна жінка. Павло подзвонив у двері.

Відкрив йому якийсь чоловік. Вони мовчки уважно дивилися один на одного.

– Батю, хто там??? – долинув голос із кімнати, і над головою незнайомця виросла голова гарного міцного юнака.

Звичайно, Костя відразу впізнав свого батька, але знаку не подав та байдуже промовив:

– А… це не до мене… – і зник.

Павло вибачився, що помилився адресою, і пішов. Він був дуже радий побачити свого сина, що подорослішав.

Але, разом з тим, тепер знав напевно, що у його дітей є новий батько і це викликало в ньому якесь невідоме почуття.

Костя насилу впорався зі своїми емоціями. Хоч би як він не ставився до цієї людини, йому не хотілося порушувати спокій своєї родини.

Тоді, десять років тому, втеча батька із родини стала для нього стусаном під дих. Що вже говорити, як було складно виживати мамі, одній дбаючи про нього та Галинку.

Але вона жодного разу не поскаржилася, і жодного разу не сказала погано про їхнього батька. Раз у раз у мами з’являлися залицяльники.

Вони приносили квіти, а дітям цукерки, але жодному з них жінка не відповіла взаємністю, розуміючи, що вони ніколи не замінять її дітям батька.

А Костя так потребував батьківської уваги та підтримки. Перша перемога у спорті, перший синець під оком, перше кохання. Нічого цього батько не бачив… І це залишало в серці хлопця незагоєну рану.

А потім у їхньому житті з’явився Максим. Він ніжно називав маму Марусею. Завжди щиро цікавився, як справи у Костика у школі, з ким він товаришує, чи не потрібна якась допомога.

А як Галинка раділа його приходу! Він смішив її, розповідаючи неймовірні історії, купував фарби та хвалив її малюнки. І тільки мама була з ним холодна і неприступна, ясно даючи зрозуміти, що він не має жодних шансів.

Втративши будь-яку надію на її розташування, Максим наважився на несподіваний крок. Після уроків він зустрів Костю біля школи. Хлопцю тоді виповнилося тринадцять років.

– Є чоловіча розмова, не заперечуєш? – почав Максим.

– Давай.

– Не буду ходити кругом та навколо, скажу прямо, я люблю твою матір. Але вона ніколи не погодиться пустити мене у своє життя без вашого з Галочкою схвалення.

– Я намагатимуся стати вам добрим батьком, не ображу і не кину. Прошу у тебе допомоги. Ти дорослий – тобі вирішувати, – і простяг Костику руку.

Хлопчикові хотілося розплакатися, але ж він дорослий, потрібно було прийняти важливе чоловіче рішення.

Маму шкода, вона вся змучилася, намагаючись все тягнути на собі одна, мабуть, все ще сподіваючись, що батько схаменеться і повернеться. Та й Галя до Макса прив’язалася…

Подумавши хвилину, він подав руку у відповідь, скріпивши обіймами цю чесну чоловічу угоду. Того ж вечора, після вечері, коли мама стала мити посуд, Костик підійшов ззаду й обійняв її.

Марія застигла, вона не чекала такого від свого сина, що подорослішав.

– Що ти, мій хороший? У тебе все гаразд???

– Мамо, а давай Макс буде нашим батьком…

Від несподіванки вона впустила тарілку.

– З чого раптом? Що ти вигадав?

– Нічого я не вигадав, нормальний він мужик, й тебе любить. Наша бабка тільки про нього й говорить, та й взагалі…

– Добре синку, я обіцяю подумати…- посміхнулася Марія і притулилася до сина.

Вона й сама іноді згадувала про Максима, в ньому було якесь світло, та боялася, що її не зрозуміють.
Чоловікам вона не вірила, кому потрібні чужі діти? А тут таке…

Схвалення сина змусило Марію придивитися до Макса уважніше. А той її не квапив. Так, помалу притираючись, вони й з’їхалися, якось під Новий рік.

Обіцянку, яку він дав Костику, Макс виконував, та й хлопчина прив’язався до нього. Вік саме такий, чоловіча підтримка була просто необхідна. Практично одразу він став називати Макса батьком.

Спочатку, як би жартома, а потім і серйозно, серйозніше нікуди…

Маруся спочатку була обережна, придивлялася, але чоловік своїм щирим коханням поступово розтопив її замерзле серце.

Про Галочку і говорити не доводилося, вона практично не відходила від Максима. Маленька чомучка ставила стільки запитань і на все у нього була відповідь.

Воістину кажуть “одним мужикам і свої діти не потрібні, а іншим і чужі не в тягар”. Будь-яке в сім’ї бувало.

Якось посварилися Маруся з Максом практично через дрібниці, Марія в сльози. Костик так зиркнув на вітчима. Той потихеньку його убік відвів і спокійно так:

– Ти, хлопче, не кип’ятись, у дорослих по-різному буває. Матір не скривджу, слово своє пам’ятаю, – і руку простягає.

Пам’ятав Костя, як уперше на Дні народження друга хильнув зайвого, додому прийшов сильно під мухою, мати не помітила, а від вітчима нічого не вислизне. Вранці зайшов до нього в кімнату.

– Що, синку, може тобі похмелитися, – і пильно на юнака подивився.

Від цього погляду стало ніяково, краще б лаяв чи ляснув.

– Пробач, батю, більше не повторитися, мамі тільки не кажи.

Але по-справжньому сім’єю вони стали, коли Макс відштовхнув Галю з-під дерева, що падало у дворі, а його самого прибило. Чоловіки його витягли, він лежав на асфальті непритомний, поки швидка їхала…

Так Костя над ним, як навіжений:

– Батю, тільки не вмирай, ти ж обіцяв, що не кинеш, слово своє тримай…

Почув його Максим, і Бог почув!

І ось тепер цей несподіваний візит…

Макс зайшов до свого двадцятирічного сина в кімнату.

– Нічого не хочеш мені сказати?

– З приводу?

– З приводу “Це не до мене”…

– Як ти здогадався?

– Та з по твоєму диханню зрозумів, що це твій батько.

– Не знаю, що робити, ненавиджу його.

– Не поспішай, синку, з висновками. Все одно, рано чи пізно, треба буде порозумітися. Обіцяй не наробити дурниць.

– Він наробив справ, а тепер з’явився – любіть мене і жалуйте! – юнак хотів наговорити ще купу образливих слів, але Макс його обірвав.

– Він твій батько.

– Так, може, колись він ним і був, а тепер у мене є справжній батько, і я не хочу нічого в житті міняти.

– Дякую рідний, – Макс розплакався та обійняв сина. – Але ж він твій батько, і як би не було тобі боляче, його потрібно пробачити. Пообіцяй.

– А ти не боїшся, що він забере нас у тебе?

– Боявся, довго боявся, тепер уже ні, – чесно зізнався чоловік.

– Ти давай, збирайся, треба за дівчатами їхати, а то запізнимося. Квіти не забудь… і цукерки.

Вони завантажили цілий багажник повітряних кульок, квітів та цукерок. Заїхали до школи за Галиною.

Потім, по дорозі, забрали дівчину Костика, Оксану, і попрямували до пологового будинку за Марією та Василиною.

Тепер у них на двох був цілий жіночий загін, а на порозі стояв Новий щасливий рік.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!