Син чоловіка від першого шлюбу в нас тепер мало не живе. Чоловік активно мені нав’язує виховання хлопчика, хоча той має рідну маму. При цьому чоловік вважає, що нам із ним спільну дитину планувати не потрібно, колишня дружина хлопчиком майже не займається, тому цю честь хочуть звалити на мене.
У мене це також другий шлюб, як і у чоловіка. Але я з першого шлюбу нічого, крім життєвого досвіду, не винесла, а він має сина, якому зараз п’ять років. З дитиною чоловік близький, він хороший батько, я не сперечаюся, але я хочу свою дитину, а не виховувати чужого мені хлопчика. Чоловік же вдає, що не розуміє, яка різниця.
Живемо ми у квартирі чоловіка, у нього двокімнатна, яку ще в давно переробили в трикімнатну. Планування вийшло дивне, з однією прохідною кімнатою, але цілком затишно.
Одну з кімнат ще за часів першого шлюбу чоловік переробив під дитячу. Зараз там часто, якщо не сказати постійно, живе його син.
Я знала, що у чоловіка є дитина, і що він, як хороший батько, не обмежується аліментами, а бере безпосередню участь у його вихованні. На відміну від колишньої дружини, яка постійно скидає хлопчика, то нам, то бабусям. Якщо хлопчик тиждень в місяці проводить із мамою, це вже подвиг.
– Та вона завжди така була, на дитину їй було все одно. Не розумію, чого вона так у суді за нього боролася, якщо все одно не займається, – розповідав чоловік. – Напевно, злякалася, що я аліменти вимагатиму. Хоча я казав, що мені від неї нічого не треба.
Ситуація з їхнім розлученням була дивною, але я не хотіла в цьому розбиратися. Зрештою, це не моя справа. А ось те, що його син постійно перебував у нас, це мене вже стосувалося безпосередньо.
Микола – хлопчик не простий, його вже сильно розбалували жалісливі бабусі, тому малий звик, що світ крутиться навколо нього. Але при цьому він не злий, чуйний і взагалі хлопець непоганий, якщо прикласти руку і направити в потрібному напрямку.
Саме цього чоловік від мене, зважаючи на все, і намагається домогтися. Тільки в мене є побоювання, що нормально займатися його вихованням мені не дадуть ті самі бабусі, які орлицями захищають дитину навіть від батьків, що про мене говорити. А будь-яку прогалину у вихованні звалюватимуть на мене – не додивилася, не пояснила.
До того ж я хочу свою дитину. А чоловік вдає, що не розуміє, навіщо мені це потрібно. Типу, ось вже готовий є, не треба мучитися, жертвувати фігурою, не спати ночами. Бери та виховуй.
А я не хочу готового п’ятирічного хлопчика. Я хочу свою дитину, щоб вона була схожа на чоловіка і на мене, щоб я з перших днів була з нею поруч, а потім виховувала так, як вважаю за потрібне. Мені ж пропонують виправляти педагогічні гріхи бабусь, які надмірно люблять онука, байдужої мами та занадто доброго батька.
Свекруха теж підливає масла у вогонь, підтримуючи позицію чоловіка.
– Ти знала, на що йшла, коли виходила заміж за чоловіка з дитиною.
А на що я йшла? Мені було сказано, що хлопчик живе з мамою, а до батька приходить у гості та іноді у нього живе. А на ділі виходить, що хлопчик живе більшу частину часу у батька та бабусь, а маму бачить зрідка. Мамою для хлопчика, з якоїсь радості, маю стати я.
– Чужих дітей не буває, – запевняє свекруха. – Ти обов’язково полюбиш його, якщо любиш мого сина.
Та не сприймаю я цього хлопчика, як свою дитину. Можу нагодувати, викупати, покласти спати. Але серце в мене до нього не тягнеться, не хочеться його притиснути до грудей і поцілувати. Він мені чужий.
Можливо, це був би чудовий вихід із ситуації, якби я страждала на безпліддя і не змогла сама народити. Тоді так, довелося б якось пристосовуватись. Але в мене із цим проблем немає.
Вік та здоров’я дозволяють планувати своїх дітей. Але чоловік від цієї теми ухиляється, намагається перекласти все жартома. Тільки мені вже не смішно.
Виховувати чужу дитину я, можливо, готова, але не замість власної. Це нерівноцінна заміна, щоб чоловік там собі не думав. Хлопчика, звісно, шкода.
Його носить від батька до бабусь, іноді заносить до жінки, яка його народила, тітка ще якась чужа намалювалася. Навіть не уявляю, як він усе це сприймає. Але це не означає, що я готова замінити йому матір.
Чоловіка я кохаю, розходитися з ним не хочу. Та й до сина його я нормально ставлюся, але хочу своїх дітей, а не задовольнятися тим, що дісталося мені від його першої дружини. Ну от скажіть чи маю я право на власне щастя? І чи повинна жертвувати собою у цій ситуації?
