Стос старих квитанцій вислизнув з шафи, коли Олег діставав парадний піджак. Він би не звернув уваги, якби слідом не випав конверт – щільний, трохи пошарпаний по краях. У таких зазвичай видають зарплатню, чи зберігають накопичення.
Першою думкою було покласти конверт на місце. Зрештою, Люда може мати свої секрети. Тридцять п’ять років разом. Але щось зупинило його – можливо, незвична вага конверта, а можливо, занепокоєння останніх місяців.
Перерахувавши гроші, Олег довго сидів на ліжку, погладжуючи купюри. Триста тисяч. Звідки? І головне – чому таємно?
На кухні гриміли каструлі – Люда готувала свій фірмовий борщ. Як завжди суботами, як заведено вже багато років. Звичний, сталий побут. У якому, виявляється, існували схованки із грошима.
– Людо!
Вона не обернулася – помішувала борщ, вдаючи, що не чує небезпечних ноток у його голосі. Але плечі напружилися – отже, зрозуміла.
– Це що? – Він поклав конверт на стіл.
Половник брязнув об край каструлі. В тиші, що встановилася, цей звук здався оглушливим.
– Гроші, – вона, як і раніше, не оберталася.
– Я бачу, що не фантики, – Олег намагався стримати роздратування. – Звідки?
– Накопичила.
– Коли? – Він почав закипати. – І головне – навіщо потай?
Вона нарешті обернулася. В очах не страх, як він очікував, а щось інше. Втома? Рішучість?
– А ти дозволив би? – спитала вона несподівано спокійно. – Якби я сказала, що я хочу відкласти свої гроші?
– До чого тут дозволив? – він стукнув по столу долонею. – У нас спільний бюджет! Завжди був!
– Спільний, – вона невесело посміхнулася. – Як в дев’яносто восьмому, так?
Олег осікся. Дев’яносто восьмий. Той рік вони, зазвичай, не згадували. За мовчазною домовленістю. Бо дуже боляче.
– Це інше, – буркнув він невпевнено.
– Інше? – нарешті вона відійшла від плити, сіла навпроти. – А на мою думку, дуже схоже. Тоді ти теж вирішив за двох. За трьох, якщо рахувати Сергія.
Борщ на плиті закипів, піна полізла через край. Людмила, не дивлячись, простягла руку і зменшила вогонь – звичним, відточеним рухом.
– Знаєш, що я найбільше пам’ятаю? – вона дивилася кудись повз чоловіка. – Не те, як ти гроші в фінансову піраміду вклав.
– Не те, як ми потім викручувалися. А те, як Зінаїда Петрівна на мене дивилася, коли я просила в борг на окуляри для Сергія.
Вона помовчала, потім додала тихіше:
– Жалість у її очах пам’ятаю. І зневагу – до себе, що не вберегла гроші. До тебе – що довірила їх чоловікові-авантюристу.
– Я все повернув, – процідив Олег крізь зуби. – Всім повернув.
– За пів року. А ці пів року? – Вона зіщулилася, мов від холоду. – Ти на роботі пропадав, шукав підробітки. А я щодня в магазин ходила. І щодня вибирала: хліб чи молоко? Олія чи цукор? Сергію на обіди, чи на проїзд?
Вона говорила тихо, без надриву. І від цього спокійного перерахування Олегу ставало ніяково.
– Чому ти ніколи не розповідала? – спитав він, відчуваючи, як агресивність змінюється чимось іншим. Виною? Соромом?
– А ти слухав? – Вона знизала плечима. – Ти так захоплювався своїми ідеями, планами. Все хотів якнайкраще. Все казав – прорвемося, вирвемося.
Олег мовчав. Що тут скажеш? Справді був захоплений. Справді, не слухав. Навіть сина тоді не особливо помічав – усе гасав із цими акціями, зборами акціонерів.
– І зараз те саме, – додала Людмила після паузи.
– У якому сенсі?
– У прямому. Ти не помічаєш, що відбувається з Сергієм.
– А що з ним відбувається? – Олег напружився.
– Він у боргах, – вона промовила це буденно, ніби говорила про погоду. – По вуха. Цей його бізнес…
– Стривай, – Олег подався вперед. – Які борги? У нього все добре! Виробництво розширюється, замовлення є.
– Замовлення є, – кивнула Людмила. – А грошей нема. Тому що все йде на відсотки за кредитами. І на відкати цим “партнерам”.
– Звідки ти знаєш?
– Він дзвонить. Щотижня дзвонить, – вона вперше за розмову відвела очі. – Просить не казати тобі. Не хоче засмучувати.
– Мене?! – Олег схопився. – Та як він!
– Сядь, – вона втомлено махнула рукою. – Не кип’ятись. Він же твій син. Такий же гордий. Такий самий захопливий.
Олег сів назад на стілець. У голові крутилися уривки думок, спогадів. Як син говорив про розвиток бізнесу. Як хвалився новими контрактами. Як уникав прямих питань про фінанси.
– Скільки? – хрипко спитав він.
– Багато, – вона зітхнула. – Дуже багато. Більше, ніж у цьому конверті.
Вони помовчали. За вікном грюкнуло – збиралася гроза. У повітрі пахло озоном та недомовленістю.
– Тому накопичувала? – нарешті спитав Олег. – Для нього?
– Не тільки, – вона похитала головою. – Для нас теж. На старість, на хвороби. Про всяк випадок.
– А мені не довіряєш? – Він намагався, щоб це прозвучало без образи. Але не вийшло.
– Справа не в довірі, – вона нарешті подивилася йому в очі. – Справа в страху. Я більше не хочу бути безпорадною.
І тут його прорвало:
– А я, гадаєш, не боюся? Не бачу, як ціни зростають? Як копійки на бензин рахую? Думаєш, мені спокійно, коли ти на своє репетиторство через все місто мотаєшся?
– То ти знав? – здивовано підняла брови. – Про репетиторство?
– Знав, – він махнув рукою. – І про те, як ти на їжі заощаджуєш – теж знав. Думала, не помічаю, як сама пів порції з’їдаєш, а решту в контейнер – нібито на роботу?
Людмила мовчала, роздивляючись свої руки – все ще гарні, але з вузлуватими пальцями, що видавали роки роботи.
– Я теж накопичував, – раптом зізнався Олег. – На операцію тобі. На хребет. Ти ж мучишся, я ж бачу. Хотів сюрприз зробити.
– Сюрприз, – вона хитнула головою. – Отак і живемо – кожен зі своїми таємницями, зі своїми страхами.
За вікном нарешті гримнуло, як слід, дощ ринув стіною. А вони сиділи на кухні – один навпроти одного, немов уперше за тридцять п’ять років по-справжньому побачили один одного.
– Знаєш що, – нарешті сказав Олег. – Давай щиро. Про все. Про гроші, про Сергія, про нас.
– Прямо зараз? – Вона слабко посміхнулася.
– А чого тягнути? І так пів життя протягли.
Вони проговорили до вечора. Борщ охолонув, потім знову підігріли. Дощ скінчився, а вони говорили.
Про сина, що вліз у сумнівне партнерство, сподіваючись на швидкий прибуток. Про свої страхи перед старістю, хворобами, самотністю. Про надії – що ще не пізно щось змінити.
Коли стемніло, зателефонував Сергій. Як завжди, бадьорим голосом розповідав про справи. Людмила мовчки простягла слухавку чоловікові.
– Сину, – сказав Олег незвично м’яко. – Ти зараз де?
– На роботі, тату. А що?
– Приїжджай. Поговорити треба.
– Про що? – у голосі сина майнула тривога.
– Про все, – Олег подивився на дружину. – Давно настав час.
Сергій приїхав за годину – скуйовджений, з темними колами під очима. Побачивши батьків на кухні, завмер у дверях:
– Мамо? Ти розповіла?
– Не тільки про тебе розмова, – Олег присунув синові стілець. – Сідай.
Вони проговорили ще кілька годин. Виявилося, у сина проблеми не лише з кредитами – партнер підвів, велике замовлення зірвалося. Виявилося, що можна знайти вихід, якщо діяти разом, якщо не боятися просити допомоги.
Вранці Олег дістав заначку – свою, про яку не знала дружина. Людмила мовчки виклала на стіл ще один конверт – з іншої схованки. Сергій спробував відмовитись, але батько обсмикнув його:
– Досить геройствувати. Разом видеремося.
За тиждень вони втрьох сиділи у юриста. Той, вивчивши документи, хмикнув:
– Жорстко вас партнер підставив. Але вихід є. Щоправда, доведеться попрацювати.
Вони працювали. Усі разом. Олег узяв на себе переговори з банком – досвід допомагав. Людмила зайнялася бухгалтерією – таки математик за освітою. Сергій нарешті зміг зосередитися на виробництві, не сіпаючись через борги.
Поступово справи налагодилися. Не відразу, не раптом – але з кожним місяцем легшало.
А ще через пів року вони знову сиділи на кухні, вже вчотирьох. Сергій привів Настю – дівчину, з якою зустрічався вже кілька місяців.
– Мамо, тату, – він запнувся, потім рішуче видихнув. – Ми вирішили одружитися.
– А житимете де? – Запитала Людмила.
– Поки що у батьків Насті, – Сергій зам’явся. – Потім, може, візьмемо іпотеку.
Олег переглянувся з дружиною, та кивнула:
– У нас є деякі накопичення. Допоможемо із першим внеском.
– Тільки цього разу, – додала Людмила, – жодних таємниць. Вчіться одразу говорити про гроші. Про страхи. Про все.
Настя здивовано подивилася на нареченого. Той знизав плечима:
– Це довга історія. Розкажу якось, якщо захочеш.
– Хочу, – вона стиснула його руку. – Прямо зараз.
Говорять, гроші роз’єднують людей. Роблять їх підозрілими, недовірливими. Вчать ховати не лише купюри, а й почуття.
Але іноді трапляється навпаки. Іноді саме розмова про гроші стає початком справжньої близькості. Коли за цифрами та купюрами раптом проступають живі людські страхи, надії, мрії.
Людмила та Олег тепер часто згадують той день, коли випадково знайдений конверт змінив їхнє життя.
Ні, вони не стали багатшими – гроші пішли на порятунок синового бізнесу. Не стали й безпечнішими – як і раніше, ведуть суворий облік витрат, відкладають на чорний день.
Просто тепер вони роблять це разом. І зошит із записами – тепер один на двох, а не в кожного свій, таємний. І рішення приймають спільно – нехай не завжди гладко, нехай іноді з суперечками, зате чесно.
Сергій із Настею часто заходять у гості. Іноді всією сім’єю сідають на кухні – там, де колись трапилася та важлива розмова.
П’ють чай, обговорюють плани, діляться проблемами. Без приховування і недомовок. А потім разом їх розв’язують. Гуртом і батька легше бити, каже прислів’я.